Пітер мав репутацію — засвідчену численними газетними статтями та телерепортажами — безжального й жорстокого адвоката захисту, здатного навіть злобного Атілу, ватажка завойовників-гунів, представити таким собі безневинним плюшевим ведмедиком. Але якщо Пітерові вдавалося на самому початку зруйнувати цю славу і продемонструвати присяжним, що насправді він зовсім не такий, як вони про нього думають, то тоді його можливості змінювати їхню думку в потрібному напрямку ставали воістину безмежними.

І щонайперше це стосувалося думки майбутніх присяжних про винуватість чи невинуватість його клієнта.

А нинішній його клієнт, а радше клієнтка, була жінкою потрясної вроди. Кендіс Кінкейд, відому світську тусовщицю та колишню редакторку розділу моди журналу «Воґ», звинувачували у замаху на вбивство свого чоловіка, магната Артура Кінкейда, що торгував нерухомістю. Відкинувши звичайні методи вбивства, як-то пістоль, ніж, кілер або отрута, підсипана, скажімо, в яєчню, Кендіс зупинила свій вибір на «Мерседесі SL Родстер» вартістю сто сорок тисяч доларів.

Втім, в усіх інтерв'ю вона присягалася, що насправді зовсім не збиралася чавити машиною свого чоловіка. Просто хотіла трохи полякати його, щоб підняти йому тонус. Це мав бути просто злий жарт і все. Та от біда — переплутала педаль гальм із педаллю газу! Треба ж такому статися! Як казав Джоні Карсон у своїх нічних телепередачах, «це просто був безглуздий трагічний випадок».

Перед вступним словом Пітер хотів розвеселити кандидатів у присяжні ще одним адвокатським жартом, але представник супротивної сторони, якийсь, здогадно, початківець, але перспективний обвинувач, чиї окуляри в тонкій срібній оправі та цементно-сірий костюм-трійка надавали йому провінційного вигляду, підвівся зі свого стільця і висловив протест.

— Ваша честь! Це зала судових засідань чи «Камеді клаб»? — спитав він, картинно здіймаючи руки догори.

Пітер доклав зусиль, щоб не посміхнутися. Господи, який же він молодий та зелений! Зеленіший навіть за новачка, що вперше вийшов пограти у гольф.

Досвідченіші правники ніколи не клюють на таку наживку. А просто дають Пітерові самому закінчити свою комедійну програму. Зробити інакше означало б викликати роздратування майбутніх членів суду присяжних. їх же просто трохи порозважали після кількох украй занудливих годин! І тепер обвинувач, який позбавив майбутніх присяжних можливості безневинно посміятися, ризикував виглядати в їхніх очах як замшілий консерватор, або навіть гірше — як потенційний невдаха.

Тому цілком природно, що кілька членів суду невдоволено зиркнули на цього йолопа в непоказному сірому костюмі.

Пітер швидко втрутився, позбавивши суддю необхідності виносити рішення стосовно протесту.

— Даруйте, ваша честь. Я вибачаюся також перед обвинувачем за свою легковажність. Мені просто здалося, що ці люди знудилися, довго чекаючи, і тому мають право трохи посміятися. Дійсно, час братися до роботи.

З цими словами Пітер звернув свою увагу на першу кандидатку в присяжні — молоду японку у квітчастій сукні та кросівках. Помітивши його погляд, вона випрямилася у своєму кріслі й розправила плечі.

Та не встиг Пітер спитати її ім'я, як його знову перервали. Цього разу Анжеліка, його гватемальська хатня служниця.

Гм, дивно… Що вона робить тут, у залі засідань?

Почувши її писклявий голос, він уважно глянув на неї.

— Вибачте, вибачте, — повторювала вона. — Я маю екстрене повідомлення для містера Карлайла.

Поспіхом пройшовши проходом, вона рушила прямо до Пітера.

— Перепрошую, ваша честь, — спокійно мовив він і підкріпив свої слова сліпучою посмішкою. — Мабуть, це стосовно моєї заявки на участь у розважальному реаліті-шоу «Американський ідол».

Це його побіжне зауваження викликало гучний регіт серед кандидатів у присяжні. Навіть суддя і той не втримався й пирснув. Пітер підійшов до Анжеліки, зустрівши її на півдорозі й таким чином привернувши до себе погляди всієї зали. Але те, що вона сказала йому на вухо, аж ніяк не було смішним.

Анжеліка говорила англійською погано, інколи зовсім нерозбірливо, але їй таки вдалося, повторюючи ключові слова та фрази, донести до Пітера суть свого повідомлення.

А радше — того повідомлення від Берегової охорони, що його записав автовідповідач домашнього телефону.

Шторм. Яхта зникла.

Жодної звістки від місіс Кетрін та містера Джейка.

Анжеліка примудрилася також записати телефонний номер, за яким Пітер міг би дізнатися додаткову інформацію. Та перш аніж кинутися до телефону й подзвонити, йому треба було зробити невеличку справу — вибрати присяжних для одного з найгучніших процесів, які тільки знало місто за останні роки. І Пітер підійшов до судді.

Звісно, глядачі, а особливо та їх частина на гальорці, що мала при собі яскраві значки представників преси, страшенно зацікавилися: що ж означає ця імпровізована нарада між суддею та адвокатом? Залою прокотився шелест і почав швидко наростати. Ця справа про вбивство і так уже наробила чимало галасу.

Тож оцей несподіваний поворот — чи не забагато буде?

Обвинувач-початківець теж страшенно зацікавився. Він став підозрювати, а вірніше боятися, що досвідчений Кар-лайл замислив іще якийсь трюк, щоб узяти над ним гору й домогтися призначення потрібних йому присяжних. І не встигли присутні й оком змигнути, як обвинувач поспішив приєднатися до приглушеної розмови між Пітером та суддею.

Тепер навіть судовий стенограф та секретар суду обмінялися здивованими поглядами. Що тут, у біса, відбувається? Що замислив Пітер Карлайл цього разу?

Проте саме в цей момент суддя підняв свій дубовий молоток і тричі різко ним гупнув.

У залі швидко запанувала тиша. Але те, що сказав після цього суддя, аж ніяк не покращило настрій присутніх. Суворим тоном він оголосив, що voir dire, тобто розгляд кандидатів у присяжні, відкладається «до наступного повідомлення».

І знову він підняв молоток, орудуючи ним, наче кувалдою. Геп! Геп! Геп!

І Пітер одразу ж стрілою вилетів із зали засідань, залишивши в ній отетерілу публіку разом з Анжелікою.

Опинившись у тишині порожньої офісної кімнати, куди він хутко прошмигнув, Пітер рвучко висмикнув з кишені мобільний телефон. Палець його тремтів, а кнопки циферблата розпливалися перед очима. Номер місцевого відділу Берегової охорони мав регіональний код 305. Завдяки кільком справам, що стосувалися контрабанди наркотиків, він уже чимало років працював позаштатним радником Служби берегової охорони. І тому знав, що код 305 означав Маямі.

Анжеліка нашкрябала також ім'я капітана Берегової охорони, який телефонував. «Ендрю Тотен» — було написано на папірці. Чи, може, «Татем»? Пітер саркастично скривився на папірець. Анжеліка писала англійською не набагато краще, ніж розмовляла.

Та хоч там як, а він неодмінно дізнається від цього Тотена-Татема всю необхідну інформацію.

Через три гудки слухавку підняла якась жінка.

— Кабінет капітана Татема, — сказала вона різким голосом.

Ага, значить, Татем. Одна відповідь на запитання вже є. Залишилося всього-на-всього близько сотні інших запитань.

— Вас турбує Пітер Карлайл із Нью-Йорка. Сьогодні вранці капітан Татем залишив повідомлення на моєму домашньому телефоні. Наскільки я розумію, трапилося щось дуже серйозне.

— Я не впевнена, що він у себе, містере Карлайл, зараз перевірю. Хвилиночку.

Пітер отетеріло закліпав очима. Не впевнена, що він у себе? А наскільки ж серйозною має бути ситуація, щоб він був у себе, га?

Не встиг Пітер сказати «Чорт забирай, краще б він був на місці!», як його перемкнули в режим очікування. Спочатку йому здалося, що його просто від'єднали. Напевне, в Береговій охороні не полюбляли музичні паузи між гудками і тому віддавали перевагу могильній тиші.

Нарешті на протилежному кінці лінії озвався чоловічий голос. Звучав він досить офіційно, хоча, попри попередні здогадки Пітера, належав досить молодій людині.