То було реальне життя і реальна робота Елен Пірс, на якій її сьогодні ледь не встрелили. Більше того — вона сама вбила людину. Іще одну.

Опускаючи пістоль, вона глибоко-глибоко вдихнула, набираючи повні легені повітря. А потім повільно-повільно видихнула його.

Перед тим як я вирушила у свою «морехідну відпустку», принаймні десятеро співробітників нашого шпиталю порадили мені вести в морі щоденник. А потім видати щось на кшталт «Два місяці простим матросом» і таким чином змусити Себастіана Юнґера, автора «Ідеального шторму», неабияк похвилюватися за свої літературно-кінематографічні лаври. Мій колега-кардіолог, дві медсестри, один нічний сторож і навіть одна добровільна дівиця-доглядачка з блискучими скобами для виправлення зубів — усі вони вважали, що було б чудово, якби я робила записи під час своєї подорожі. Подумати тільки! Я ледь не дослухалася їхньої поради! Дякувати Богові, що все ж не дослухалась і таки не почала писати щоденник. Інакше я б його невдовзі викинула. Або спалила. Бо майже кожен запис у ньому починався би словами: «Я повбивала б своїх дітей!» Уже шостий день, як ми в морі, за два дні маємо прибути у наш перший порт на Багамах, але становище в родині Данів і досі можна схарактеризувати лише як аварійне. Коротше кажучи, СОС: Стара Остогидло-гівняча Ситуація.

Керрі більше не намагалася накласти на себе руки, але їй іще далеко до того дня, коли з міс Занудство вона перетвориться на міс Жвавість. Постійно стежачи за нею, ми аж ніяк не сприяємо покращенню її стану. Недивно, що Керрі починає всього боятися. Ба гірше — вона знову перестає їсти, хоча запевняє, що почувається добре.

Марк нещасний по-своєму. Він явно сумує за своїм косячком, і в нього починається щось на кшталт ломки. Він нічого не каже, але я все одно бачу. Ловля кайфу була для нього єдиним способом утекти від цього човна зокрема та від життя взагалі, і тепер на його обличчі і вдень і вночі той самий вирячено-ошелешений вираз, наче він потрапив у пастку. Коли ж він дає собі клопіт розмовляти, то зазвичай відривається на мене або на Керрі. Мені добре відомі потенційні симптоми відвикання від наркотиків: агресія, неспокій, біль у животі, зниження апетиту. Я постійно й уважно спостерігаю за Марком.

Що ж до Ерні, то йому теж непереливки, бо він буквально розривається між своїми бажаннями. Бідний хлопчик! То йому хочеться бути дорослим і виконувати роль миротворця, то він починає хлипати наче мала дитина, якою він насправді ще й досі залишається.

А найгірше те, що він, здається, кожної хвилини щось жує. І він також це прекрасно усвідомлює. «Я страждаю від повноти, спричиненої стресом», — заявляє він, підносячи догори свій товстенький вказівний палець, немов якийсь університетський професор. На жаль, мабуть, він має рацію. Можливо, Ерні стане лікарем, коли виросте.

Залишається Джейк.

Бідолаха, він намагається зробити все, що в його силах. Джейк завантажив дітей рутинною працею, намагаючись уселити в них почуття відповідальності або, принаймні, забезпечити на яхті тишу і спокій. Уявляю, як він шкодує, що

погодився бути нашим капітаном! Якщо Керрі не стрибне за борт, то, боюся, так учинить він.

Усі ці негаразди змушують мене видобути супутниковий телефон. Річ у тім, що я сказала Пітеру, що перші два тижні не дзвонитиму йому. Не питайте, чому я це зробила, бо що зроблено, те зроблено. Мабуть, мені просто кортіло виглядати сильною, продемонструвати йому, що я не розпхикаюся при перших ознаках біди. Втім, саме розпхикатися мені й хотілося більше за все впродовж усіх цих шести днів. Мої запаси сили волі добігають кінця. Я ніколи не була скиглійкою, але відчуваю, що невдовзі нею стану.

Шість днів — це приблизно два тижні, еге ж? До того ж я і справді скучила за Пітером.

Зачинившись у себе в каюті, я набираю наш домашній номер. Зараз дев'ята вечора, і Пітер уже мусить бути вдома. Але вдома його немає. Після п'яти гудків умикається автовідповідач. Принаймні, на плівці почую його голос, хоч на кільканадцять секунд.

Потім я набираю номер його офісу — може, він там допізна затримався. Напевне, він дуже зайнятий отим великим судовим процесом, який має невдовзі розпочатися. А Пітер до кожної справи готується просто з маніакальною ретельністю. Ніколи не бачила людини, котра б так не любила програвати. Саме тому він досить часто й затримується допізна на роботі.

Ти диви — і офіс не відповідає! Де ж Пітер? Вечеряє в ресторані?

Нарешті я дзвоню йому на стільниковий телефон. Це стовідсотково надійний варіант. Коли Пітер десь прогулюється або відпочиває, то мобільник буквально прилипає до його вуха. Інколи він відповідає ще до того, як у мене залунає гудок. Але не зараз.

Один гудок, іще один…

Милий, де ти? Я дуже хочу з тобою поговорити. Мені вельми потрібна твоя допомога.

За ті три з гаком місяці, що минули відтоді, як Пітер закрутив роман з Бейлі Тод, вона жодного разу не спитала у нього про Кетрін. Вона навіть імені її не згадувала. І взагалі, питання про те, що він одружений, виникло лишень один-єдиний раз, — а саме тієї ночі, яку вони вперше провели разом у студентському містечку юридичного факультету. Саме тоді Пітер і сказав їй напрямки:

— Ти ж знаєш, що я одружений?

— Так, про це було не надто важко здогадатися, побачивши обручку на вказівному пальці твоєї лівої руки, — відповіла Бейлі. І додала з невимушеною посмішкою, яку вона зазвичай приберігала для своїх молодих кавалерів: — Але якщо твоя дружина нічого не знатиме, то воно їй і не болітиме, еге ж?

Пітера вразили не самі слова, а те, як їх було сказано. Він одразу ж збагнув, що закохався у Бейлі по самісінькі вуха. Його підкорила її самовпевненість та вміння повернути ситуацію на свою користь. Безстидна. І безпринципна. Вона так нагадувала йому когось, хто був таким милим та дорогим його серцю!

Вона нагадувала йому самого себе.

Саме через це, коли вони, зморені та спітнілі, лежали після потрясного, видовищного й виснажливого сексу, він був украй здивований, щойно Бейлі, ні сіло ні впало, спитала у нього таке: «А ти б кинув через мене свою дружину? Ну так, чисто теоретично?»

Від несподіванки Пітерові на мить відібрало дар мови. То був підступний та раптовий хід навіть для такого вправного й досвідченого адвоката захисту, як він. Поки він відчайдушно намагався знайти правильну відповідь, Бейлі сама дала йому змогу викрутитися з незручної ситуації.

— Гаразд, Пітере, можеш мовчати, пославшись на право затримуваного не відповідати на запитання, — сказала вона. — Я знаю, що твоя дружина має величезну купу грошей. І твоя мовчанка вже є відповіддю. Втім, це для мене не є проблема. Я просто спитала.

«Маєш рацію, Бейлі», — спантеличено подумав Пітер — і відразу ж засмутився. Чи не означає це, що їхньому роману скоро настане гаплик?

Утім, нічого дивного: Бейлі дуже молода і надзвичайно вродлива, у неї ще все життя попереду. Захопливе та цікаве. Тут і гадати довго не треба: зрозуміло, що вона не гаятиме на нього час, коли пересвідчиться, що їхні стосунки не мають перспективи.

А ще вона розумна і впевнена в собі.

Така рідкість серед уродливих жінок! Принаймні, серед тих, яких йому довелося знати.

Бейлі перекотилася до Пітера і грайливо тицьнула його в живіт.

— Між іншим, — сказала вона, — якби я по-справжньому за це взялася, то чомусь мені здається, що, можливо, мені б удалося переконати тебе змінити свою думку. Звісно, чисто теоретично.

Пітер рвучко вхопив Бейлі, пригорнув до себе і вп'явся губами в її оголене тіло.

— Може, ти і маєш рацію, — промовив він. — Може, і змогла б.

Він хотів був поцілувати її груди, але цієї миті на нічному столику задзвонив телефон. То міг бути хто завгодно, але Пітер чомусь одразу ж здогадався, хто саме. І Бейлі здогадалася теж.

— Це дружина, еге ж? — спитала вона. — Господині запраглося подружнього тепла. Як мило. Я дуже рада, що дрібка цього тепла перепадає і мені.