Джейк став пробиратися палубою, ризикуючи з кожним своїм хитким та непевним кроком утратити рівновагу та знову вилетіти за борт.

Коли він нагнувся під гік, іще одна потужна хвиля все ж таки збила його з ніг і ледь не змила з палуби, але останньої миті він ухопився за кріпильну планку й повиснув на ній, скриплячі від напруження зубами і до крові кусаючи губи. Розпластавшись на животі, Джейк кинув погляд на Кетрін, яка відчайдушно намагалася витягти Марка з води. Линва погано піддавалася, але вона все тягнула її. її тендітне тіло зігнулося так, що жінка стала схожою на горбунку. То вже не була колишня Кет, еге ж? Усі члени родини Данів ставали впертими бійцями.

«Господи! — подумав Джейк. — Та невже ж я такий виснажений, що нічим не зможу їй допомогти?» Невже їм удвох не вдасться витягти Марка?

— Я йду на допомогу! — заволав він. — Тримайся, Кетрін!

Підвівшись із палуби, Джейк подолав останні десять футів, що їх розділяли. Хутко вхопивши линву, що тримала Марка, він визирнув за борт і побачив, як хлопець ледь не захлинувся через величезну хвилю, що на нього накотилася. Голова його заледве виднілася над поверхнею води.

— Благаю, Джейку, допоможи, — тільки й змогла сказати йому Кетрін.

Він глянув на її руки і побачив, що з долонь крапає кров. Линва буквально пошматувала їх, але Кетрін і не збиралася відпускати її.

Він теж не збирався її відпускати. І став тягти з останніх сил. Повільно, дюйм за дюймом линва почала піддаватися.

Але цього було замало, цього і близько не вистачало, щоб витягти Марка з води. Джейк озирнувся, видивляючись на палубі щось підходяще, але крізь пелену дощу його поле зору являло собою одну велику розмиту пляму. Раптом він побачив те, що могло б допомогти.

— Лебідка! — вигукнув він. — Електрична лебідка!

Та от тільки була вона надто від нього далеко. Втім, спробувати можна…

І Джейк кинувся до стерна. Щоб не впасти, він тримався за поруччя. Коли він повернувся до Кетрін, то в руках у нього був моток грубої мотузки. Швидко прив'язавши її ковзним вузлом до Маркового ременя, він посунув вузол на максимально можливу відстань від борту.

А потім звернувся до Кетрін, міцно взявши її за руку:

— Коли я змотуватиму мотузку лебідкою, пересовуй вузол до Марка. Увесь час пересовуй.

Кетрін кивнула, і Джейк увімкнув лебідку.

Лебідка пищала. Лебідка стогнала. Лебідка погрожувала зламатися, не витримавши вантажу.

Проте не зламалася. Повільно, але впевнено стала вона витягувати Марка з буремного океану. І нарешті він опинився на палубі. Змерзлий та тремтячий. Але живий. І схожий на того малого хлопця, яким він колись був.

Кетрін обняла його так само міцно, як щойно тримала линву. Вона ніяк не хотіла відпускати свого хлопчика, і у Джейкових очах закрутилися сльози.

— Найголовніший улов дня! — вигукнув він, охоплений почуттям полегшення. — А тепер — хутко вниз!

— А як же якір? — спитала Кетрін.

— Та Бог з ним, тепер нам уже не втекти від шторму. Нині нам доведеться його перечікувати.

Але перед тим як спуститися в пасажирську каюту, Джейк виконав одну дуже важливу роботу — взяв риф головного вітрила. При його площі, зменшеній більш аніж наполовину, вітри не зможуть перекинути яхту. Принаймні, Джейк сподівався, що цього не станеться.

Одначе з хвилями була зовсім інша історія. Тут протиставити лютій силі моря було нічого, окрім, хіба що, схрещених пальців.

— А тепер — мерщій униз! — прокричав Джейк. — Ставайте ззаду мене й хапайте мене та одне одного за талію!

Кетрін і Марк слухняно кивнули, не заперечуючи й не ставлячи зайвих запитань.

Отак і попрямували вони втрьох до пасажирської каюти, немов якась некваплива змія, котра, до того ж, хильнула чарчину. Втім, усе вийшло добре. Опинившись у безпеці на сходинках, вони відстібнули свої ремені.

— Чому ви затрималися? — спитав Ерні тієї ж миті, коли вони спустилися в камбуз. Він був блідий як привид і страшенно переляканий. Але, мабуть, не настільки, щоб утратити добрий розум і вибратися на палубу.

— Нам почулося, наче хтось кричав, — додав він.

Джейк не втримався і дав волю своєму чорному гумору.

— То твоєму братусеві схотілося трохи поплавати.

— Дуже смішно, — прокоментував Марк, знімаючи рятувальний жилет, але навіть він не зміг стримати легкої посмішки.

— Е, ні, — сказав йому Джейк, — не скидай жилета навіть тут, у каюті. — Він поглянув на Керрі та Ерні. — І ви обоє теж одягніть свої. І негайно, дітлахи.

— А ми що, потонемо, дядьку Джейк? — спитав Ерні тремтливим від дитячого страху голосом.

— Зовсім ні, мій юний герою. Нічого з нами не станеться. Просто пригодницька частина нашої подорожі в стилі Індіани Джонса закінчується.

Однак у глибині душі Джейка мучили сумніви. Так, «Родина Данів» була великою та міцною яхтою, але їй іще не випадало пройти справжньої перевірки штормом.

А цей шторм, за всіма ознаками, мав стати перевіркою з-поміж перевірок, справжнім випробуванням на виживання. Саме через це Джейк і збирався скористатися радіо. Він хотів установити зв'язок з Береговою охороною і дати їм свої координати. Звісно, ані Берегова охорона, ні навіть ВМС нічим не могли зарадити їм у цей конкретний момент. Родина Данів мала розраховувати лише на власні сили.

— Термінове повідомлення, термінове повідомлення, термінове повідомлення, — почав Джейк у мікрофон. — Це вітрильник «Родина Данів».

Поки він чекав на відповідь, Марк спитав його, чи, бува, немає де додаткових ковдр. Він і досі тремтів і трохи аж посинів, ставши при цьому схожим на льодяник на паличці.

Джейк показав на ящик, що висів над лавкою в камбузі, і цієї миті радіо затріщало електростатикою. Берегова охорона вийшла на зв'язок.

«Слухаю вас, «Родина Данів», ми записуємо», — почувся голос.

Та тільки Джейк його не почув. Уся його увага була прикута до Кетрін. Вона якраз скінчила перев'язувати бинтами свої руки, а тепер допомагала Маркові знайти ковдру. І відкрила не той ящик, що треба. У ньому містилися балони для підводного плавання. Чи перевірили Ерні та Керрі їхнє кріплення?

Саме в цей момент іще одна велика хвиля гепнула в яхту, і вона різко й круто накренилася. У Джейковій голові промайнуло видіння важких металевих балонів, що свистять у повітрі.

— Ні, Кетрін! Зупинися! — відчайдушно заволав він.

Але було вже запізно. Дверцята ящика розчинилися, і з нього вилетіли два балони. Один пролетів у якихось двох дюймах від голови Ерні.

Одначе другий влучив точно в ціль і розніс її на друзки.

SOS! SOS! На допомогу!

Радіо замовкло.

Пітер Карлайл підійшов до лави присяжних настільки скромно, наскільки дозволяли йому зшитий на замовлення костюм від Бріоні за шість тисяч доларів та десь трьохсотдоларова краватка «Гермес».

«Ви знаєте, що таке хороший початок судового процесу? — відразу ж спитав він майбутніх присяжних. Поки вони отетеріло витріщалися на нього, на обличчі Пітера розпливлася широка заразлива посмішка. — Це коли авто

з адвокатами, що їдуть на суд, злітає з дороги в провалля — ось що таке хороший початок!»

Усі засміялися, навіть старий бурчало, що сидів із краю першого ряду. Він виглядав так, наче залюбки пішов би до дантиста зуби пломбувати, аби тільки не бути присяжним на суді.

Пітер вів далі: «А чули про адвоката, що розбив собі носа? Через те, що машина швидкої допомоги, за якою він гнався, раптом різко загальмувала».

Ще гучніший сміх наповнив застояну атмосферу, мабуть, найстарішої та найбільшої зали судових засідань на сотій Сентер-стрит, більше відомої під назвою Мангеттенський кримінальний суд.

Звісно, цей акт самоприниження, здійснений Пітером, був просто професійним трюком — і не більше того. Він називав його «зигзагом Карлайла». Присяжні гадають, що ти підеш в одному напрямку, а ти їх збиваєш із пантелику, вдаючи, ніби йдеш зовсім у іншому. І таким чином навіть змінюєш їхнє ставлення до себе.