Ясна річ, що ці джинси справжні й непідробні. Як і сам Джейк.

Коли він відкорковує пляшку, мені в око впадає чорна етикетка, і я відразу ж пригадую, що то за вино. Це «Ля Скольча Ґаві ді Ґаві», одне з наших найулюбленіших.

— Я вже давно його не пила, — зазначаю я. — Точніше кажучи, останній раз пила його саме з тобою.

Мої слова завмирають у повітрі, і їх змінює ніякова тиша. Схоже, ми з Джейком пригадали той самий епізод. Ми розпили пляшку «Ля Скольча Ґаві ді Ґаві» саме тоді, коли востаннє кохалися.

Джейк змінює тему, а радше — ігнорує її. Подаючи мені склянку, він пропонує тост:

— За спокійнішу подорож та за справді приємний відпочинок. Гадаю, що так воно і буде.

— За це і вип'ємо, — погоджуюсь я.

Ми цокаємося і відсьорбуємо зі склянок; вино, розтікаючись у роті, смакує терпкувато й солодко. Я ніколи не була прихильницею та великим знавцем вин і, мабуть, не зумію відрізнити сирах від ширазу, або піно ґріджіо від піно ґрі, але я здатна відчувати смак доброго вина. А це було добре вино. Дуже добре.

— Агов, Кет, ти чула? — раптом питає мене Джейк.

Я заклякаю і починаю прислухатися.

— Ні, нічого не чую. А що?

Джейк сміється.

— Та нічого. Ото ж бо й воно, що нічого. Просто тиша і спокій.

Він має рацію, бо це дійсно чудово. Та замість насолоджуватися прекрасним моментом, я думаю тільки про те, що він невдовзі скінчиться. Тоді, коли вранці попрокидаються діти. І все почнеться знову. Знову почнеться оте божевілля, що охопило мою родину.

Те, що Марк регулярно курить марихуану, — то одна річ. Але ж донька з потягом до самогубства — то зовсім інше.

— Джейку, що мені робити з Керрі? Звісно, певні ознаки були, але я ніколи не думала, що все зайде аж так далеко.

Джейк ненадовго замислюється, а потім злегка зітхає і знизує своїми широкими плечима.

— Одне з двох, -»каже він. — Ми можемо розвернути яхту і затягнути Керрі до якоїсь психлікарні, де її кілька днів обстежуватимуть, забравши у неї всі гострі предмети й пересвідчившись, що з одежі вона не зможе змайструвати зашморг. Опісля її накачають наркотиками та залишать у стаціонарі для лікування або накачають наркотиками і відпустять додому. В обох випадках ти ніколи не зможеш чітко визначити, чи вона буде намагатися зняти на себе руки, чи вже відпочила від цієї думки. Пам'ятай, Кет, Керрі потрясно добре плаває.

— Тебе як послухати, то Керрі тільки й думатиме, що про самогубство.

— Але я хочу, щоб вона про нього більше не думала.

— А який же твій другий варіант? — питаю я. — Невже є якийсь вихід із цього жаху? Ситуація — гірше не буває.

Джейк нахиляється до мене і стишує голос майже до шепоту.

— Будемо ходити під вітрилами цілісіньке літо і продемонструємо їй, що на цьому світі справді варто жити.

— Гадаєш, ми зможемо?

— Чесно кажучи, я не певен на сто відсотків. Знаю лише: якщо ми не спробуємо і якщо ти не вкладеш усю свою душу, то потім тобі доведеться шкодувати про це все життя. А Керрі… гадаю, що вона оклигає. Коли ми були з нею у воді, вона насамкінець раптом припинила опиратися мені. І таким чином урятувала себе.

Джейк відсьорбує «Ґаві ді Ґаві», а його слова поволі закарбовуються у моїй свідомості. Дивно все це. Я знаю багато чоловіків з грубшими грошима, поважнішою маєтністю та більш престижними професіями, ніж у Джейка, але ніхто з них не має того старого доброго почуття здорового глузду, яке властиве йому.

Запанувала комфортна мовчанка, яка нарешті дає мені змогу по-справжньому насолодитися тишею і спокоєм. Звісно, цей стан душі триватиме недовго. Та, мабуть, саме оця скороминущість і робить його таким приємним! Як і скороминущість самого життя.

Я вже знаю, що буде далі. Але нічим не можу зарадити. Я починаю думати про те, що смерть Стюарта трапилася саме на цьому човні. Про труднощі нашого шлюбу. Про помилки, що ми їх обоє припустилися. Та, виявляється, не одна я міркую таким чином.

— Хочеш розповім щось божевільне? — питає Джейк.

— А хіба може бути щось божевільніше за нинішній день?

— Так, якщо ти мені повіриш. — Він на хвилю замовкає, щоб наповнити наші склянки. — Приблизно півгодини тому, коли я сам порався у машинному відсіку, мені здалося, наче я чую чийсь сміх. То був чоловічий голос, і до того ж дуже знайомий. Я подумав, що то Марк, а може, навіть Ерні. Та висунувши голову з люка, сподіваючись їх почути, я не почув нічого. І раптом знову пролунав сміх.

Я збентежена.

— І виявилося, що то був таки один із хлопців?

— Ні. Сміх лунав ізсередини машинного відсіку, і я здогадався, чому він видався мені таким знайомим. То був Стюарт. То він сміявся. А коли я обернувся, щоб продовжити ремонт шланга, то…

Джейк замовкає, явно не бажаючи продовжувати речення. Я напосідаю на нього.

— Що? Що сталося в той момент?

— На якусь мить, — каже Джейк, — на якусь мить я його побачив, клянуся. Я знаю, що насправді цього не було, але здавалося, наче то було насправді. І мені стало лячно. Саме тому, що видіння було таким реальним! Немов він і справді був з нами тут.

Навіть не знаю, як реагувати на сказане. Може, Джейк просто кайфує, викуривши частину трави, яку він відібрав у Марка? А може, він сильно вдарився головою під час сьогоднішніх перипетій?

— Я ж казав тобі, що це буде божевільна розповідь.

— Не така вже й божевільна, — намагаюсь я заспокоїти його. — Інколи, коли я йду по вулиці у Нью-Йорку, мені самій здається, що я бачу Стюарта.

— Ти кажеш про те, що бачиш людей, схожих на Стюарта, а я кажу, що бачив…

Джейк знову замовк, не закінчивши речення. Тож це роблю за нього я.

— Бачив привида?

Я не психіатр, але мені страх як кортить опинитися на місці моєї подружки Сари. Якби Джейк сказав їй усе це, сидячи у неї в кабінеті на Мангеттені, то як би вона відреагувала? Якщо чесно, не знаю. Але, гадаю, це було б щось креативніше, аніж примітивне: «Привидів не існує в природі, Джейку».

І тут мені дійшло. Ми ж удвох ніколи по-справжньому про це не говорили!

— Ти гадаєш, це через відчуття провини? — питаю я.

Він глянув на мене так, наче я відхилила важку гігантську штору, що приховувала його заповітні думки.

— Я ж був його братом…

— А я була його дружиною. Я переживала дуже непростий період нашого шлюбу, а тут мені трапився ти. Ніхто з нас не чекав, що таке станеться. Те, що ми зробили, було недобре, і ми обоє згодом це збагнули.

— І ти навіть швидше, ніж я.

— Я мала думати про дітей, Джейку. І про Стюарта, попри його штучки.

Він сумно киває.

— Знаю. Ти вчинила правильно.

— Річ у тім, що ми ніколи не зможемо змінити те, що вже сталося. І якщо чесно, я б не хотіла нічого міняти.

— Я теж. — Із цими словами Джейк кладе свою руку на мою, а потім прибирає.

Він через силу посміхається, і ми залишаємо цю тему. Принаймні, поки що. Ми допиваємо вино і навіть примудряємося трохи посміятися навздогін нашому першому дню в морі, який видався просто катастрофічним.

Та коли я, сказавши «добраніч», умощуюся спати, наша розмова з Джейком починає відлунювати в моїй голові. Надто вже добре знайоме мені те відчуття провини, яке залишив по собі наш роман. Воно спустошило мою душу і досі спустошує. Особливо тому, що навіть Джейк не знає усієї правди.

І якщо існує таке поняття, як «промінь надії», то він мене знайшов. Я незле засвоїла життєвий урок. Мені трапив-

ся другий шанс покохати, і зараз моє кохання чекає на мене в Мангеттені.

Хай там як, але я не зможу зраджувати Пітера. Я люблю його більше за саме життя.

Повільно, спокусливо дражнячись, відчинила Бейлі Тод двері своєї двокімнатної квартири в Ґринвіч-Вілиджі. На її обличчі була бісівська посмішка, а на решті тіла — майже нічого. А якщо точніше, то чорний бюстгальтер і трусики.