Змія вже добралася до моїх плечей, і її холодна й суха луска огидно коле мені шкіру. Коли голова рептилії вкотре проходить переді мною, я на мить бачу її очі. Вони чорні як вуглини і непроникні. Здається, вона мене зовсім не помічає. Боже, яка ж вона гидка!

Думка про смерть охоплює мою свідомість — і ще одна хвиля паніки прокочується моїм тілом. Цього разу паніка просто несамовита: я кручу і вимахую всіма тими частинами свого тіла, які ще не опинилися в лещатах змії. Ні, так помирати не годиться!

— Тримайся, мамо! - раптом чути крик.

Із заростів вискакує Марк і вихоплює з піску шматок деревини, через який я перечепилася.

— Не рухайся! — волає він.

Ухопивши дровиняку як кувалду, обома руками, він заносить її над своєю головою. Геп! І знову він розмахується, цього разу навіть сильніше. Геп!

Марк лупцює по вузькій смузі зміїного тіла якраз над моєю колінною чашкою. Якщо він схибить, то я матиму дві зламані ноги. Але мені наразі байдуже. Та Марк не схибив. І спрямовує на змію жорстокий удар за ударом.

Краєм ока я бачу Керрі та Ерні. Вони надто ошелешені, а тому просто стоять та витріщаються. Зате їхній брат гупає та гупає, безупинно і неослабно.

Але хватка змії теж не слабшає. І завдає мені нестерпного болю. Мені здається, що вона ось-ось мене роздушить.

— Марку, поквапся! — благаю я.

Зрештою надходить момент, якого він чекав. Змія намагається дати відсіч, і її голова смикається до нього із загрозливим та пронизливим сичанням. Паща тварюки широко роззявлена, і стає добре видно її зуби.

— От і прекрасно! — вигукує Марк. — А тепер тримай своє, падлюко!

Мить — і кувалда перетворюється на бейсбольну біту. Тепер, коли голова змії відірвалася нарешті від мого тіла, вона являє собою досить незлецьку мішень. Марк щосили скеровує на голову змії дровиняку — як бейсбольну біту на завислий підкручений м'яч. Раз! Два! Три! І кожен удар є потужнішим за попередній.

Сталеві лещата зміїної хватки нарешті починають слабнути. Змія вже не намагається напасти на Марка. її голова безсило опускається на пісок. Удар! Іще удар! Кінець.

— М-м-м-м! А на смак — як курча, — каже Ерні, посміхаючись і наминаючи смаженю. — Жарт, звичайно ж.

І ми всі сміємося, сидячи в сутінках навколо вогнища і ласуючи делікатесом, про який деякий час тому навіть і подумати не могли: смаженою змією на паличці.

— Аж не віриться, що це змія, — додає Керрі.

Але це дійсно смажена змія, і всі ми її їмо. І їмо досхочу, бо змія велика, і щоб її усю з'їсти, треба добряче потрудитися.

— До речі, якби не змія, то нам було б нічого їсти, — зауважує Марк. — Уявімо, що в нас тематичний пікнік, присвячений поїданню зміятини.

Як з'ясувалося, їхнє полювання на кроликів виявилося гаянням часу. Ну, може, й не зовсім марнуванням, бо вони добряче повправлялися у спринтерському бігові. Та все одно їм не вдалося спіймати жодного з тих нечисленних кролів, що потрапили їм на очі.

— Між іншим, у деяких народів змія вважається за делікатес, — зазначає Ерні. — Щира правда.

— Еге ж, — відказує йому Керрі. — І зазвичай ті народи проштрикують носи та вуха кістками — для краси.

— Пригадую, я читала, що в кількох ресторанах на Мангеттені подають гримучих змій, — кажу я, знічев'я підтримуючи цю незвичну розмову.

Керрі мотає головою.

— В тих ресторанах, де мені доводилося бувати, нічого такого я не бачила. Але якщо вже ти нагадала про ресторани, то я багато б віддала за те, щоб попоїсти в таверні Ґрамерсі просто зараз.

Я не можу їй нічого заперечити, бо відчуваю те саме. З тією лише відмінністю, що я чимало віддала б за те, щоб поласувати великим та соковитим яловичим біфштексом.

— А як стосовно смаженої курки в ресторані біля нашого заміського будинку? — кажу я. — І взагалі, коли скінчиться оце жахіття, то я запрошу вас усіх пообідати в ресторан по повній програмі — від супу до горішків.

— А суфле? — питає Керрі.

— Ну аякже! Буде тобі й суфле! — відповідаю я, дивлячись на Марка та Ерні.

Звісно, я не очікувала від них вибуху нестримного ентузіазму, але побачити їхні насуплені пики я теж не сподівалася. Особливо в Ерні.

— Щось не так? — питаю я його.

— Ти сказала — коли скінчиться оце жахіття. А що, як воно ніколи не скінчиться?

— Неодмінно скінчиться, повір мені, манюній.

Але я бачу, що він не вірить. Натомість Ерні повертається до Марка.

— Ти мав рацію. Оте послання у пляшці було величезною дурістю. Ніхто його — і нас — не знайде.

Я була втрутилася в розмову, щоб знову взяти на себе роль «заспокійливої матері», як Марк зупиняє мене ледь помітним помахом руки. Він сам хоче владнати цю ситуацію.

— Ні, це не було дурістю, братане. Аж ніяк. Ти ж просто намагався допомогти всім нам, — каже він. — Це я був телепень, що кепкував з тебе.

Ерні посміхається як мала дитина, що знайшла під різдвяною ялинкою всі подарунки, про які мріяла. Я ж просто млію від щастя, дивлячись на Марка. Що ж сталося з моїм зіпсованим старшокласником, що полюбляв бавитися марихуаною? У нього навіть вигляд помінявся після двобою зі змією. Він наче став трохи вищим, а вираз обличчя — впевненим та мужнім.

Марк обертається до мене і переймає мій погляд.

— А коли мама поведе нас до ресторану, то я замовлю подвійний біфштекс! — каже він. — А ти як, малий, теж хочеш подвійний біфштекс?

— Авжеж, — відповідає Ерні.

— От і добре. Мамця має рацію, я це єством чую. Ми залишимо цей острів. І чекати нам лишилося недовго.

— Не переймайся, — сказав Пітер, погладжуючи гладеньку щоку Бейлі. — Ти й оком не змигнеш, як я повернуся.

— Саме цього я й боюся, — відповіла вона. — Ти знайдеш свою родину, знову поєднаєшся з доктором Кетрін, а я і оком не встигну змигнути, як перетворюся на торішній сніг.

Пітер іще мало вивчив оцю приховану сторону зазвичай такої жорсткої та впевненої в собі Бейлі — емоційну вразливість та незахищеність. Він мусив зізнатися собі самому, що ця її риса була привабливою і навіть милою.

— Повір мені, хоч би що сталося під час моєї подорожі, я просто не зможу викинути тебе з голови, — заспокоїв він її.

Бейлі явно сподобалися ці слова. Вона взяла з таці пухкеньку полуницю і м'яко огорнула її своїми спокусливими губами. Відкусивши від неї шматочок, вона підморгнула Пітерові.

— Я вірю тобі, Пітере. Але чи правильно я роблю, що вірю тобі?

їхня ніч із шампанським і сексом була його ідеєю — щось на кшталт палкого прощання перед тим, як залишити Бейлі й податися на Багами. Він обрав готель «Апекс» у тихому центрі через дві причини, й обидві були суто географічними. По-перше, цей готель розміщувався неподалік Центральної станції метро, де він легко міг відірватися від набридливих папараці в тому випадку, якщо вони переслідуватимуть його пішки.

По-друге, готель «Апекс» розташовувався поблизу тунелю Мідтаун, крізь який відкривався найкоротший шлях до аеропорту імені Кеннеді. До вильоту на Багами лишалося менше двох годин.

— А до речі, — сказав Пітер, — я хотів би, щоб ти зробила мені одну послугу — звісно, якщо зможеш.

Із цими словами він перехилився через край двоспального ліжка і щось витяг зі своєї спортивної сумки, що стояла на підлозі. То був коробок служби кур'єрської доставки.

— Я не встиг відправити його увечері перед тим, як сюди приїхати. Ти не проти відправити його замість мене, коли я від'їду до аеропорту?

Бейлі поглянула на етикетку відправки. На ній була адреса готелю на Багамах, де Пітер мав намір зупинитися.

— Звісно, відправлю, — кивнула вона, трохи повагавшись.

Саме на таку реакцію й очікував Пітер.

— А чому ж ти не питаєш, що там усередині? — поцікавився він.

— Не хочу. Це не моє діло.

Пітер удавано розчарувався.