І взагалі, яке право має вона, Дженнсен, чекати допомоги від інших? Чому інші повинні заради неї ризикувати своїм життям і свободою? Через неї постраждала не тільки мати. Через неї Алтея і Фрідріх прикуті до болота, Латея убита, а Себастян знаходиться в полоні. Навіть Том, що очікує її на лузі, кинув усі свої справи, щоб прийти до неї на допомогу.
Так багато людей намагалися їй допомогти і заплатили за спробу жахливою ціною! Яке вона має право приковувати людей до своїх бажань? Чому вони повинні віддавати своє життя заради неї?
Але як вона зможе жити далі без їхньої допомоги?..
Покинувши вузький прохід між гірським уступом і озером, Дженнсен знову перебиралася по переплетеному корінню. Коріння неначе спеціально хапали її за ноги. Двічі вона падала, незграбно розкинувши руки й ноги. І обидва рази, піднявшись, продовжувала шлях.
Впавши в третій раз, вона так сильно вдарилася обличчям, що заціпеніла від болю. Провела пальцями по вилиці, по лобі, майже впевнена в тому, що отримала перелом. Але не виявила ні крові, ні зламаних кісток. Лежачи серед коренів, так схожих на змій, вона відчула сором за всі ті біди, які накликала на людей. А потім відчула гнів.
«Дженнсен».
Їй пригадалися слова матері: «Ти не повинна відчувати себе винуватою через те, що люди — втілення зла»…
Дженнсен підвелася на руках. Скільки людей намагалися допомогти нащадкам лорда Рала і поплатилися своїм життям? Скільки ще загине? Чому у них, як і у Дженнсен, не повинно бути свого життя?
Вся вина за зруйновані долі лежала на Дому Ралів.
«Дженнсен. Здавайся».
Невже це ніколи не скінчиться?
«Grushdeva du kalt misht».
Себастян став просто самим останнім. Чи катують його зараз? Можливо, він теж розплачується своїм життям за допомогу їй?
«Здавайся».
Бідний Себастян!.. Вона відчула, як сильно їй хочеться, щоб він опинився поряд. Він такий сміливий, такий сильний…
«Tu vash misht. Tu vask misht. Grushdeva du kalt misht».
Голос, наполегливий, вимогливий, лунав луною навколо, шепочучи слова, які не мали для неї ніякого сенсу.
Хитаючись, вона встала. Невже їй ніколи не доведеться жити своїм життям? І навіть мати свою власну свідомість? Чи повинна вона вічно слухати ці команди, вимовлені лордом Ралом, його голосом?
«Дженн…»
— Дай мені спокій!
Ні, вона повинна допомогти Себастяну!..
Вона знову пішла вперед, ставлячи одну ступню слідом за іншою, відкидаючи в сторони батоги винограду, прориваючись крізь низький чагарник. Густе листя, паланкіном нависаюче над нею, робило все навколо темним. Дженнсен не мала уявлення, який зараз час доби. Вона цілу вічність добиралася до Алтеї. І там провела цілу вічність. Напевно, час уже наближається до ночі. У кращому випадку — ранній вечір. І ціла вічність минула з тих пір, як вона залишила на лузі Тома.
«Дженнсен. Здавайся «.
— Ні! Залиш мене!
Вона йшла за допомогою, але допомога виявилася ілюзією. Вона все своє життя покладалася на матір, а потім стала чекати, що їй допоможе Алтея. Пора б визнати, що все відтепер залежить від неї самої…
Один Творець знає, як вона втомилася від всього цього! А тепер ще була і зла. Але треба йти!..
Дженнсен різко зробила крок вперед, в болото, і пішла, розбризкуючи під ніг воду, ступаючи на корені і камені.
Вона зобов'язана допомогти Себастяну… Вона повинна повернутися за ним… Том чекає… Том відвезе її назад…
А що потім? Як вона збирається звільнити Себастяна?
Засапавшись, вона зупинилася і виявила, що підійшла до того місця, де воювала зі змією. Зараз вода була тихою і нерухомою, і не було ніяких коренів, які насправді виявилися повзучої тварюкою…
Стало набагато темніше. І не можна було зрозуміти, чи є щось в темних тінях під схиленими з берега гілками.
Чого вона чекає? Життя Себастяна висить на волосині!..
Дженнсен підняла спідниці і зробила крок у воду.
Пройшовши з півдороги, вона згадала, що збиралася підібрати якусь палицю, щоб перевіряти дно. Вона призупинилася, розмірковуючи, варто повернутися чи ні. Ззаду тепер було стільки ж води, скільки і попереду, тому вона продовжила шлях. Вона намацували ногою тверді корені (справжні!) і обережно ступала по них. Дивно, але поки що вона навіть не замочила спідниць!..
Щось ляснуло її по нозі. Дженнсен здригнулася і посковзнулася. Вона встигла побачила блиснулу луску і з величезним полегшенням зрозуміти, що це всього-навсього риба. Але рівноваги було вже не втримати, і Дженнсен, злетівши з кореня, ухнула в чорну воду. У неї ще вистачило часу на короткий вдих, а потім над головою зімкнулася вода.
Її оточив сутінок, проте, опускаючись, вона побачила бульбашки, що зметнулися вгору. Здивована і перелякана, вона скажено забовтала ногами, намагаючись торкнутися бодай чогось, щоб відштовхнутися і піднятися до поверхні. Нічого під ногами не було, тільки важкі черевики, які, замість того щоб служити опорою, тягнули її зараз на дно. Дженнсен замолотила руками, намагаючись виплисти на поверхню, але одяг її став ловчою мережею, який не дозволяв зробити жодного енергійного руху. Дженнсен охопив шок. Очі її розширилися, вона побачила смуги світла, тьмяного, переливчастого, блискучого, і пронизливий морок навколо неї.
Як швидко все сталося!.. Як нереально все тепер було!.. Вона з усіх сил намагалася утримати своє життя, а те вислизало крізь пальці…
«Дженнсен».
До неї наближалося щось темне і неясне. Легенй вже хворіли від нестачі повітря.
Алтея сказала, що ніхто не може пройти через болото. Тут живуть якісь тварюки, що розривають людей на частини. Один раз Дженнсен пощастило. Другий раз може і не пощастити…
Обійнята страхом, вона дивилася на підпливаючу до неї темну постать.
Вона не хотіла вмирати. Якийсь час тому їй здавалося, що вона хоче померти, але тепер вона знала: ні! Це було її єдине життя. Це було дорогоцінне життя, і більше вона не хотіла втрачати його.
Вона намагалася пливти до поверхні, до світла, але все навколо стало таким повільним, таким густим, таким важким…
«Дженнсен».
Голос звучав наполегливо.
«Дженнсен».
Щось наштовхнулося на неї. Вона побачила райдужні переливи зеленого кольору.
Це була та змія.
Якби Дженнсен могла, вона б закричала. Але сил більше не було, і залишалося тільки спостерігати, як довге звивне тіло тваруки початок укладати жертву в темну спіраль.
Сил не було. Легкі вже просто горіли. Дженнсен бачила себе як би з боку — як вона повільно опускається на дно, все далі і далі від поверхні, від життя. Вона начебто ще намагалася спливти наверх, до світла і повітря, але налиті свинцем руки просто погойдувались, як водорості в воді…
«Дженнсен».
Зараз вона потоне…
Темні кільця обвили її…
Було боляче…
Їй уявлялося раніше, що потонути — це як впасти в солодкі обійми приємної води…
Виявилося, зовсім не так. Було болючіше, ніж коли-небудь в житті. Гостра, нестерпна біль розривала грудну клітку. Страшенно хотілося зітхнути, але горло міцно здавило від думки, що це зітхання буде останнім. Дженнсен відчула, як кільця змії обвивають її. Треба було вбити цю тварюку, коли була така можливість. І зараз ще можна дістати ніж, але немає сил…
Одна тільки біль у грудях!..
Кільця змії тягнули її, і вона припинила всякий опір. Який сенс?..
«Дженнсен».
Вона здивувалася, чому голос не вимагає, щоб вона здалася, як робив це завжди. Втім, до чого вимагати? Вона і так вже здалася…
Щось штовхнуло її в руку. Тверде… Потім — в голову. Потім — в стегно…
Вона раптом зрозуміла, що її тягнуть уздовж берега, і коріння зачіпають тіло. Майже не усвідомлюючи себе, вона схопилася за них і з раптовим відчаєм потягнула. І зрозуміла, що тварюка обережно підштовхує її вгору.
Розійшлась в сторони вода. На Дженнсен обрушився потік звуків. Розкривши рота, вона ковтнула повітря. Раз, другий, третій, четвертий… підтягнулася вище, щоб плечі виявилися на вузлуватих коренях. Не було сил витягнути з води все тіло, але, принаймні, голова тепер на повітрі, і можна дихати.
