На Себастяна, схоже, все це справило не менше враження, ніж на Дженнсен. Вони зупинилися біля прилавка, поряд з яким не було відвідувачів. Усміхнений продавець розставляв на прилавку олов'яні кухлі.

— Не підкажете нам, добродію, де можна знайти позолотника Фрідріха?

— Тут, внизу, він не буває. Такі художні вироби зазвичай продають ближче до вершини.

Вони просувалися по підземному проходу, і рука Себастяна повернулася на місце, обхопивши Дженнсен за талію. Його близька присутність заспокоювала дівчину, гарне обличчя було поруч, і цього разу він посміхався їй. Скуйовджене біле волосся виділяли його з натовпу. У блакитних очах було зібрано безліч відповідей на загадки величезного світу, який вона ніколи не бачила. З цим чоловіком Дженнсен майже забула біль від втрати.

Масивні залізні двері стояли відкритими, пропускаючи проходячий натовп. Їх вигляд викликав невпевненість: якщо двері закриють, люди залишаться всередині, як миші в мишоловці. Широкі мармурові сходи кольору вигорілої соломи з білими прожилками вели на величезні сходові майданчики, обрамлені масивними кам'яними балюстрадами. Тут почали з'являтися дерев'яні двері, прикрашені вишуканою різьбою. Побілені коридори були добре освітлені лампами, забезпеченими відбивачами, і тут пропадало відчуття того, що знаходишся всередині гори.

Здавалося, сходи були нескінченними. Часто вони розходилися по різних напрямках. З деяких майданчиків відкривалися просторі коридори, здатні пропустити натовпи людей.

Все це було схоже на освітлене сотнями світильників місто вічної ночі. Тут і там на шляху траплялися витончені кам'яні лавки, на яких можна було відпочити. На деяких поверхах зустрічалися невеликі магазинчики, в яких продавали хліб, сир, м'ясо. Іноді біля магазинчиків стояли столи і лавки. Тут було затишно і навіть романтично.

Деякі проходи перегороджувалися величезними дверима. Біля дверей стояли вартові, і все це було схоже на казарми. В одному місці Дженнсен кинувся в очі серпантин для вершників.

Дитячі спогади давали Дженнсен дуже туманне уявлення про це місто. Тепер їй, зачарованій новими видами, він представлявся палацом чудес.

Від підйому по сходинках і тунелях у неї втомилися ноги, і вона здогадалася, чому багато хто воліє торгувати на рівнині. З розмов вона зрозуміла, що людям, щоб вести тут свій бізнес, доводиться тут же знімати і житло.

Вийшовши в кінці кінців на денне світло, Дженнсен і Себастян були винагороджені за зусилля. Над мармуровим залом височіли три ряди балконів, обрамлених колонами, що підтримують арки. Великі засклені вікна пропускали світло, створюючи яскравий коридор, не схожий ні на що з побаченого Дженнсен раніше. Її глибоко вразило постале перед очима диво. Себастян, здавалося, теж був вражений.

— Як змогли люди побудувати такий Палац? — Прошепотів він. — Навіщо їм це знадобилося?

У Дженнсен не знайшлося відповіді. Незважаючи на почуття глибокої огиди, яке вона відчувала до правителів своєї країни, вид Палацу наповнював її побожним трепетом. Палац був побудований людьми, що володіли фантазією і далекоглядністю, що виходить за межі її розуміння.

— У той час, як весь світ в нужді, — пробурмотів Себастян, — Дім Ралів схожий на мармуровий пам'ятник.

Дженнсен подумала, що не тільки лорд Рал, але багато тисяч людей одержують з існування палацу вигоду — представники всіх верств суспільства, починаючи від Ірми, торговки ковбасою. Втім, Дженнсен була занадто здивована, щоб ламати над усім цим голову.

Коридор тут був з рядами магазинів, розташованих під балконами. Деякі були відкритими, в таких сиділо по одному торговцеві або реміснику. Інші — засклені, оздоблені, з дверима і вивісками. Зазвичай в них працювали по декілька чоловік. Різноманітність ремесел було приголомшливим. Тут стригли, лікували зуби, малювали портрети, шили одяг, продавали все, що душі завгодно, починаючи від товарів повсякденного користування і приправ і закінчуючи безцінними духами і ювелірними виробами. Аромати від страв були чудові, а від їх виду крутилася голова.

Зайнята пошуком лавки позолотника, Дженнсен звернула увагу на двох жінок в коричневій шкіряній уніформі. У кожної було довге світле волосся, заплетене в косу. Дівчина стиснула руку Себастяна і потягла його в бічний коридор. Не кажучи ні слова, вона тягнула його за собою, намагаючись іти не дуже швидко, щоб не викликати підозр, але в той же час по можливості швидше зникнути з їхніх очей.

Діставшись до першого з величезних стовпів, що оздоблюють одну зі сторін залу, вона прошмигнула за нього. Якщо люди і дивилися в їхній бік, то могли побачити всього лише, як парочка сіла на лавку біля стіни. Вони намагалися вести себе як завжди. Статуя оголеного чоловіка, що стояв спершись на спис, ледве нахилившись, дивилася на них зверху вниз.

Вони обережно висунулися з-за колони. Дженнсен спостерігала, як дві одягнені в шкіру жінки промайнули через перехрестя. Їх погляди — холодні, пронизливі, розумні, вивчали людей по обидва боки. Це були очі жінок, які могли миттєво і безжально вирішити долю людини — зробити вибір між життям і смертю.

Помітивши, що одна з жінок звернула свій погляд у їхній бік, Дженнсен відкинулась за колону, втиснувшись у стіну. І з полегшенням подивилася на їхні спини, коли жінки віддалилися по головному коридору.

— Що все це означає? — Запитав Себастян, коли вона перевела подих.

— Морд-Сіт.

— Що?

— Ці дві жінки — Морд-Сіт.

Себастян обережно кинув услід жінкам здивований погляд, але ті були вже далеко.

— Я практично нічого про них не знаю. Хіба що це особлива варта…

Дженнсен зрозуміла, що йому — іноземцю — нізвідки було дізнатися про Морд-Сіт.

— Це дуже особлива варта. Думаю, вони — персональна охорона лорда Рала. Морд-Сіт захищають його і навіть більше того. Вони відчувають людей, які мають дар.

Він спробував прочитати щось в її очах:

— Ви говорите про людей, які володіють звичайною магією?

— Будь-якою магією. Відчувають навіть відьом, не кажучи вже про чарівників.

Він скептично глянув на неї:

— Чарівник управляє дуже сильною магією. Він може запросто знищити цих жінок.

Мати розповідала Дженнсен про Морд-Сіт, про те, як вони небезпечні і що їй слід уникати їх за всяку ціну. Мати ніколи не намагалася приховати від дочки природу смертельних погроз…

— Ні. Морд-Сіт володіють силою, за допомогою якої можуть привласнювати чужу магію. Від Морд-Сіт неможливо втекти, поки вона сама тебе не відпустить.

Себастян здивувався:

— Що значить: привласнювати чужу магію? Це безглуздо! Що вони можуть з нею зробити? Адже це чужа сила… Це все одно що вирвати у сусіда зуби, а потім намагатися жувати ними.

Дженнсен провела рукою по волоссю під капюшоном, поправляючи локони, що вибилися:

— Я не знаю, Себастян. Кажуть, що вони перенаправляють магію противника проти нього самого. Чарувати їх — значить, дати їм в руки зброю.

— А чому ми повинні їх боятися?

— Вони здатні не тільки взнавати інформацію у наділених даром ворогів лорда Рала, але й можуть заподіяти біль кому завгодно. Ви бачили, яку зброю вони несли?

— Ні, ніякої зброї я у них не бачив. Вони несли всього лише маленький червоний стержень.

— Це і є їхня зброя. Вона називається ейдж. Вони носять його на ланцюжку, що висить на зап'ясті, щоб вона завжди було під рукою. Це магічна зброя.

Себастян обдумав те, що дізнався, але, схоже, ясності йому це не додало.

— І як вони користуються цим ейджем?

Скептицизм в його голосі змінився на більш спокійні інтонації. Він знову виконував завдання, на яке його послав Джеган, аналізуючи отримані відомості.

— Я погано розбираюся в суті, але з усього почутого раніше можу зробити висновок, що одне лише дотик ейдж приносить неймовірні страждання: від перелому кісток до болісної смерті. Іноді смерть буває миттєвою. Морд-Сіт сама вирішує, наскільки сильною повинна бути біль і чи повинна послідувати смерть.

Деякий час Себастян знову обмірковував її слова. Потім запитав: