Пора покласти всьому цьому край. Брат не зможе заподіяти їй шкоду своїм чарівництвом. Невідомо, звідки це стало відомо Себастяну, але пора покласти цьому край, поки шанс не втрачено знову. Але, цікаво, навіщо це знадобилося Мердінті…

Незрозуміло було і те, навіщо сестра намагалася роздратувати лорда Рала, щоб він завдав удару своєю магією, направивши всю силу на Дженнсен, і таким чином відкрив їй шлях, про який вона так довго мріяла…

Гаразд, все так і має бути. І нема чого більше чекати!

Давши волю крику, повному накопиченій за все життя ненависті, повному пекучої туги за вбитою матір'ю, повному виючою люті голосу, що верещав в голові, Дженнсен кинулася на Річарда.

Вона знала, що він використає для власного порятунку чарівництво. Завдасть магічного удару, подібний до того, якого завдав тисячному загону вершників. І буде вражений, коли чари не спрацюють, коли вона прорветься крізь смертельні заклинання і встромить ножа у його злісне серце. Він занадто пізно зрозуміє, що вона невразлива.

З лютим виттям Дженнсен налетіла на брата.

Вона чекала жахливого вибуху, чекала, що доведеться пройти крізь грім і блискавки, але нічого подібного не сталося. Річард попросту блокував удар і зловив її зап'ястя. Простіше нікуди!.. Він не використовував чари і не вимовляв заклинань. Він взагалі не скористався чарівною силою.

Для звичайної сили Дженнсен невразливою не була. А фізично Річард був явно сильнішим.

— Заспокойся, — сказав він.

Дженнсен люто пручалася, в її скаженій атаці вихлюпувалася грізною бурею вся накопичена ненависть і біль. Лорд Рал завбачливо тримав на відстані її праву руку, а дівчина бушувала, стукаючи йому в груди кулачком лівої. Річард міг голими руками розірвати її навпіл, але чомусь дозволяв їй вити і бити його. А потім навіть дав можливість відскочити назад. Дженнсен стояла, важко дихаючи і як і раніше стискаючи в кулаці ніж, і сльози злоби і люті струмували по її щоках.

— Убий її! — Знову заверещала сестра Мердінта. — Або Келен помре!

— Ти в своєму розумі? — Крикнув сестрі Себастян. — Вона сама уб'є його! Він навіть не озброєний!

Річард нахилився до лежачого на землі заплічних мішках і дістав з нього невелику книгу.

— Я озброєний.

— Що ти маєш на увазі? — Сторопіла Дженнсен. Тепер погляд мерзотника був звернений на неї.

— Це давня книга під назвою «Стовпи Творіння». Її написав наш предок, Дженнсен, один з перших лордів Ралів, той, хто прийшов до повного розуміння того, що породив перший в нашому роду. Його звали Елрік Рал, і він, крім усього іншого, створив узи. Це дуже цікава книга.

— Думаю, в ній написано, що лорд Рал повинен вбивати таких, як я, — вимовила Дженнсен.

— Звичайно, — посміхнувся Річард. — Саме так.

— Що? Невже в ній це написано? — Дженнсен насилу вірилося, що він підтвердить сказане.

Річард кивнув:

— У ній пояснюються причина, через яку всі дійсно позбавлені дару нащадки лорда Рала повинні бути знищені.

— Я знала це! Ти намагався брехати! Але це правда! Це все правда!

— Але я не стверджував, що послідую цій раді. Я лише сказав, що в книзі написано, що таких, як ти, слід знищити.

— Чому? — Запитала Дженнсен.

— Дженнсен, це не має значення, — прошепотів Себастян. — Не слухай його!

Річард кивнув на нього:

— Йому все відомо. Саме тому він знав, що я своїм чарівництвом не можу заподіяти тобі шкоду. Йому відомо, про що ця книга.

Дженнсен повернулася до Себастяну. В очах її раптово спалахнуло світло повного розуміння.

— Така книга є і у імператора Джеганя.

— Дженнсен, це неправда.

— Я бачила її, Себастян. Ці самі «Стовпи Творіння». Я бачила цю книгу в наметі імператора. Це книга на стародавній мові, одна з найцінніших. Він знав, що в ній написано. А ти — один з його кращих стратегів. Він розповів тобі, і ти знав, що в ній сказано.

— Джен, я…

І раптом, крізь буйство голосу, все, що сталося і що відбувається склалося в голові Дженнсен в цілісну картину. Гостра біль пронизала всю її істоту. Дійсні масштаби зради постали в усій ясності.

— Це був ти! — Прошепотіла вона.

— Як ти можеш у мені сумніватися? Я люблю тебе!

— О милостиві духи, весь час це був ти.

Лице Себастяна стало таким же білим, як і скуйовджені пасма його волосся, але в ньому з'явився якись непохитний спокій.

— Джен, це нічого не змінює.

— Це все ти, — прошепотіла вона, широко розплющивши очі. — Ти просто з'їв кілька сердцевинок гірської троянди…

— Дурниця! Та в мене їх ніколи не було!

— Я бачила їх у банці в твоєму мішку. Ти заховав сердцевинки троянди під мотузкою з гачками. А вони висипалися.

— Ах, ці. Я… Я взяв їх в цілителя… Коли ми зупинялися у нього.

— Брехун, вони всю дорогу були в тебе. І ти з'їв з десяток, щоб викликати у себе лихоманку.

— Джен, ти збожеволіла!

Дженнсен, здригаючись, вказала на нього ножем:

— Це був ти, весь час ти. І тоді, в першу ніч, ти сказав мені, що краща зброя проти ворога — та, що належить йому або отримана від нього. Загалом, що до ворога близька… Ти дуже хотів, щоб у мене виявився цей ніж. Я була тобі потрібна, тому що я близька до ворога. Ти хотів використати мене. Тому ти і зняв його з того солдата!

— Джен…

— Ти клявся, що любиш мене. Доведи це! Не бреши мені! Скажи правду!

Себастян деякий час дивився на подругу, потім підвів голову:

— Так, мені хотілося завоювати твою довіру. Я думав, що якщо у мене буде лихоманка, ти пошкодуєш мене.

— А як щодо мертвого солдата, якого я знайшла?

— Це був мій агент. Ми спімали людину, у якої був цей ніж. Агент переодягнувся в д'харіанську форму. Побачивши, що ти йдеш, я скинув його з кручі.

— Ти вбив свого солдата?

— Іноді велика мета потребує жертв. Спасіння приходить через пожертву. — Тон Себастяна став зухвалим.

— А як ти дізнався, де я?

— Імператор Джеган — соноходець. Він дізнався про тебе з книг багато років тому і використовував свої здібності для пошуку людей, яким було відомо про твоє існування. З плином часу йому вдалося вистежити тебе.

— А записка, яку я знайшла?

— Це я підсунув її в кишеню солдату. Джеган, використовуючи свої здібності, дізнався, що ти вже користувалася цим ім'ям.

— Узи не дозволяють соноходцю увійти в розум людини, — пояснив Річард. — Йому довелося довго шукати тих, хто не пов'язаний узами з лордом Ралом.

— Саме так, — кивнув Себастян на знак згоди. — Але нам це вдалося.

Дженнсен спопеляла осліплююча злоба від такої безмежної зради.

— А інші? А моя мама? Її ви теж принесли в жертву?

— Джен, ти не розумієш. Я ж не знав тебе тоді… — Себастян облизнув пересохлі губи.

— Значить, це були твої люди. І тому тобі не важко було з ними впоратися. Вони не очікували твого нападу, вони думали, ти будеш битися рука об руку з ними. І саме тому ти так зніяковів, коли я розповіла тобі про кводи. Це не були справжні члени кводу. Ти вбив невинних людей, бажаючи примусити мене подумати, що перший був один з них. І кожну ніч, йдучи на розвідку, ти повертався зі звісткою, що вони йдуть за нами слід у слід, і ми зривалися і йшли в ніч. Ти весь час брехав!

— У благих цілях! — Тихо вимовив Себастян. Дженнсен від люті знову залилася сльозами.

— У благих цілях?! Ти вбив мою маму! Кругом був ти! О милостиві духи… подумати тільки… о милостиві духи! Я спала з убивцею власної матері! Ти — брудний покидьок!

— Джен, візьми себе в руки. Це було необхідно. — Себастян кивнув на Річарда. — Він — причина всьому! І тепер він у нас в руках! Все це було необхідно! Спасіння приходить лише через жертву. Твоя жертва… твоя мати, принесена в жертву, привела нас до Річарда Рала, людини, що полювала за тобою протягом всього твого життя.

Сльози текли по обличчю Дженнсен.

— Не можу повірити, що ти робив ці мерзоти і одночасно клявся в любові до мене!

— Так, Джен. Тоді я не знав тебе. Я ж сказав тобі: в мене не було намірів закохуватися в тебе, але так вийшло. І тепер ти — моє життя. Тепер я люблю тебе.