І в цьому кошмарному сні вона побачила на підлозі відрубану руку матері — розкрита долоня, обм'яклі пальці, червоні колоті рани…

«Дженнсен».

Всю її істоту охопила паніка. Вона чула власні пронизливі крики. Розбризкана по підлозі кров блищала в полум'ї вогнища.

Якийсь обертальний рух поблизу відволік Дженнсен від крові, але було вже пізно. Один з чоловіків накинувся на неї, відштовхнув до стіни. Вона не могла зітхнути від болю, що пронизав груди.

«Здавайся».

— Ні! — Її голос їй самій показався нереальним.

Вона вдарила навідліг зламаним ножем, розпоровши нападнику руку. Той завив диким голосом, вибухнув брудними прокльонами.

Чоловік, що тримав матір, відштовхнув її і кинувся до дочки. Дженнсен зі сказом розмахувала ножем, направляючи колючі удари в бік оточуючих її людей. З усіх боків до неї тягнулися руки, вона робили стрімкі випади. Величезна лапища вхопила її руку з ножем, але Дженнсен не випустила зброї.

«Здавайся».

Дженнсен, задихаючись, схлипнула. Вона продовжувала боротися з дикою люттю. Вона била ворогів ногами і кусалася. Нападники проклинали її. Нарешті один з них здавив сталевими пальцями її горло.

Дихання не стало… Не стало дихання…

Дженнсен щосили намагалася — і не могла зітхнути. Біль пронизав її скроні.

Людина презирливо посміхалася, як і раніше стискаючи дівоче горло. Його щока, розполосана її ножем, зяяла відкритою раною від рота до вуха, з неї струменіла кров. Крізь зяючу рану було видно блискучі, залиті червоним зуби.

Дженнсен як і раніше не могла зробити ні вдиху, ні видиху.

Інший супротивник з розмаху вдарив її в живіт. Дженнсен брикнула його ногою. Він схопив її за щиколотку перш, ніж вона встигла нанести ще один удар.

Перед очима почало крутитися, але вона ще розрізняла, що відбувається.

Одна людина мертвиа… Двоє тримають її… Мама лежить на підлозі…

Потім поле огляду звузилося до розмірів чорного тунелю. У грудях пекло вогнем. Було так боляче. Так боляче…

Всі звуки раптом стали приглушеними…

Але тутвона почула глухий удар і тріск кісток, що ламалися.

Людина, яка душила її, похитнулася, його голова різко смикнулася.

Дженнсен не могла зрозуміти, що відбувається. Стискаюча її горло рука обм'якла, і Дженнсен змогла судорожно зітхнути. Голова душителя схилилася вперед. З шиї його стирчала сокира з лезом у вигляді півмісяця, яка розрубала хребет. Душитель падав ниць, і ручка сокири розгойдувалася з боку в бік. А на місці душителя стояв тепер Себастян — сивоволосе втілення люті.

Останній супротивник випустив руку дівчини і вихопив вимазаний в крові меч. Себастян випередив його.

А Дженнсен випередила Себастяна.

«Здавайся».

Вона закричала. Це був звіриний, дикий, нестримуваний нічим крик жаху й люті. Зламаним ножем, який як і раніше залишався в її руці, Дженнсен рубонула шию чоловіка.

Поламане лезо розпороло шию супротивника до кістки, прорвало артерію, перерізало м'язи. Чоловік дико закричав, рвонувся назад і став падати спиною на дальню стіну. Здавалося, потік хлинулої з шиї крові призупинився, на мить зависнувши в повітрі. Замах Дженнсен був такий сильний, що вона ледь не впала слідом за противником. Але розкинула руки, утрималася.

Короткий меч Себастяна, майнув, наче блискавка, і з нищівною силою вперся в бочкоподібні груди супротивника, довершуючи справу.

Через мить Дженнсен, ковзаючись на крові, дерлася по тілах убитих ворогів. Перед собою вона бачила тільки матір, яка напівсиділа на підлозі, притулившись до стінки. Мати дивилася на дочку, а та зайшлася в крику і не могла зупинитися.

Закривавлена мати прикрила повіки; немов зібралася заснути. Потім очі її знову відкрилися, в них спалахнула радість. На її обличчі, на щоках і шиї виднілися темні криваві смуги. Але вона посміхалася своєю прекрасною посмішкою, дивлячись на близьку Дженнсен.

— Дитя моє… — прошепотіла вона.

Дженнсен не могла змусити себе замовкнути і перестати тремтіти. Вона не дивилася на страшні криваві рани. Вона бачила тільки материнське обличчя.

— Мамо… Мамо… Мамо…

Лівою рукою мати обняла дочку. Правої руки — не було. Саме в ній вона тримала ножа на початку сутички.

Рука, обіймаюча Дженнсен, була, як завжди, любов'ю, спокоєм, укриттям…

Мати слабо посміхнулася:

— Дитя моє… ти все зробила правильно. Тепер, послухай мене…

Себастян намагався обмотати джгутом те, що залишилося від правої руки матері, намагаючись зупинити хльостаючу кров. Мати бачила тільки Дженнсен.

— Я тут, мамо. Все буде добре. Я тут. Мамо, не вмирай! Не помирай! Тримайся, мамо! Тримайся!.

— Слухай… — голос був тихий, як подих.

— Я слухаю, мамо, — сказала Дженнсен плачу. — Я слухаю.

— Я йду… Я перетинаю завісу… І йду до милостивих духів.

— Ні, мамо, не треба! Ну, будь ласка, не треба!

— Нічого не поробиш, дитино… Все добре… Милостиві духи подбають про мене.

Дженнсен обома руками обхопила обличчя матері, намагаючись розгледіти її крізь сльози, що лилися від безсилля, і захлинулася риданнями:

— Мамо… не залишай мене одну… Не залишай мене… Будь ласка… будь ласка, не треба… О, мамо, я люблю тебе.

— Я теж люблю тебе дитя… — Голос матері трохи зміцнів. — Найсильніше. Я навчила тебе всьому, що вміла. Слухай.

Дженнсен кивнула, боячись пропустити хоч одне дорогоцінний слово.

— Милостиві духи забирають мене. Ти повинна це зрозуміти. Коли я піду, це тіло більше не буде мною. Мені воно більше не знадобиться. Це зовсім не боляче. Зовсім. Хіба це не диво? Я — з милостивими духами. Ти повинна зараз бути сильною і залишити те, що більше не буде мною.

— Мамо… — Дженнсен могла тільки ридати від муки да тримати в руках лице, яка любила більше, ніж саме життя.

— Він прийде за тобою, Джен. Тікай. Не залишайся з цим тілом, яке вже не буде мною, коли я піду з милостивими духами. Зрозуміла?

— Ні, мамо. Я не можу залишити тебе. Я не можу.

— Ти повинна. Не ризикуй своїм життям для того, щоб поховати моє тіло. Це буде нерозумно. Тіло — не я. Я — у твоєму серці і з милостивими духами. Це тіло — не я. Зрозуміла, дитино?

— Так, мамо. Не ти. Ти будеш з милостивими духами. Не тут.

Мати кивнула головою, яку Дженнсен тримала в руках.

— Розумниця… Візьми той ніж. Я відправила ним одного в інший світ. Це вартісна зброя.

— Мамо, я люблю тебе… — Дженнсен і хотіла б знайти інші слова, але їх не було. — Я люблю тебе.

— І я люблю тебе… Ось чому ти повинна тікати, дитя моє. Я не хочу, щоб ти марно витратила життя через те, що більше не я. Твоє життя занадто цінне. Тікай, Джен. Або він наздожене тебе. Тікай… — Її очі повернулися в бік Себастяна. — Ти допоможеш їй?

Себастян, який стояв поруч, кивнув:

— Клянуся, допоможу.

Мати знову перевела погляд на Дженнсен і посміхнулася:

— Я завжди буду в твоєму серці, дитя… Завжди… Я буду любити тебе… Завжди…

— О мамо, ти знаєш, я теж буду любити тебе. Завжди!

Мати посміхалася, дивлячись на свою дочку. Дженнсен пальцями пестила прекрасне обличчя. Пролетіла всього одну мить і минула ціла вічність, поки мати дивилася на дочку. Поки дочка не усвідомила, що мати вже нічого не бачить в цьому світі. Захлинаючись у риданнях, огорнута болем, Дженнсен впала на тіло матері. Все скінчилося. Божевільний бездушний світ перестав для неї існувати.

Дочка простягала руки до матері, а її тягнули назад.

— Дженнсен! — Говорили їй прямо у вухо. — Ми повинні зробити те, що вона хотіла.

— Ні! — Простогнала вона. — Будь ласка, ні… Її ніжно тягнули назад.

— Дженнсен, роби, як вона просила. Ми повинні. — Дженнсен кулаками забила по залитій кров'ю підлозі:

— Ні!

Світ закінчився.

— Ні. Будь ласка, ні. Цього не може бути.

— Джен, ми зобов'язані піти.

— Ви йдіть, — ридала Дженнсен. — А мені все одно. Я здаюся.

— Ні, Джен, ви не здастеся. Ви не можете здатися.

Себастян обхопив її і підняв, поставив на ноги, які підкошувалися. Напівпритомна Дженнсен не могла навіть рухатися. Все навколо було нереальним. Все було як сон. Світ розсипався в друзки.