Коли Річард опустив руки, Келен пильно подивилася на нього.

— По-моєму, тобі багато чого доведеться мені пояснювати!

— Як тільки у нас буде час. Обіцяю.

— Гаразд. А де ми, власне, знаходимося?

— У нижній частині замку Чарівника, в основі однієї з башт.

— У нижній частині замку?

— Під бібліотекою, — кивнув Річард.

— Під бібліотекою?! Ніхто не може пройти нижче бібліотечного рівня! Там з незапам'ятних часів встановлені бар'єри, які жоден чарівник не може подолати.

— І тим не менше ми саме там, але про це ми теж поговоримо пізніше. А зараз нам потрібно поспішити в місто.

Вийшовши з кімнати Коло, вони миттєво притулилися до стіни. У ставку за перилами сиділа королева мрісвізів. Прикриваючи крилами кладку з сотень яєць розміром з хорошу диню, вона застережливо затрубила. Звук луною вознісся вгору по вежі.

Піднявши голову, Річард побачив небо і зрозумів, що день наближається до вечора.

Поїздка до Ейдіндріла зайняла менше доби. У всякому разі, Річард на це сподівався.

— Це королева мрісвізів, — квапливо пояснив він, піднімаючись на перила. Я повинен знищити ці яйця.

Келен закричала, намагаючись його зупинити його, але Річард вже стрибнув з перил в темну брудну воду. Стискаючи меч, він, по пояс воді, пішов до слизьким каменів в центрі водойми. Королева піднялася на лапах і нахилила до нього голову, роззявивши пащу. Річард змахнув мечем. Королева відскочила і випустила хмарку застережливого аромату. Річард, не зупиняючись, просувався вперед.

Королева знову відкрила пащу, показавши гострі зуби.

Річард не міг допустити, щоб мрісвізи захопили Ейдіндріл. І якщо він не знищить ці яйця, то потім йому доведеться мати справу з ще більшою кількістю мрісвізов.

— Річард! Я хотіла метнути синю блискавку, але у мене нічого не вийшло! Тут це не спрацьовує! Вернись!

Королева з шипінням клацнула зубами. Річард спробував ударити її мечем по голові, але вона, грізно ричачи, трималася за межами досяжності. Втім, Річарду це було на руку. Піднявшись на чорний слизький камінь, він обрушив меч на що лежать перед ним яйця. Меч розсік товсту шкірясту шкаралупу, і на темний камінь бризнув смердючий жовток.

Королева збожеволіла. Залопотівши крилами, вона злетіла, і хвіст її розсік повітря, немов гігантський хлист. Річард просто відмахнувся мечем. Зараз його набагато більше займало знищення яєць.

Клацнувши зубами, королева кинулася на нього. Річард рубонув її по шиї. Вона відскочила, люто зашипівши, і знову пішла в атаку. Крила збили Річарда з ніг.

Він швидко перекотився, щоб уникнути пазуристих лап. Королева знову вдарила хвостом. Річарду довелося на якийсь час забути про яйця і почати захищатися. Якщо її вбити, завдання сильно спроститься.

Королева люто заверещала. За мить Річард почув звук ударів.

Обернувшись, він побачив, як Келен розбиває яйця дошкою, що була колись частиною двері кімнати Коло. Він пролетів по слизькому камені і встав між оскаженілою королевою і Келен. Він змусив королеву відступити, парирував удар хвоста, яким королева спробувала скинути його з каменю, і відмахнувся від пазуристих лап, які загрожують розірвати його на частини.

— Ти просто утримуй її, — кинула Келен, продовжуючи методично бити яйця дошкою і перетворюючи їх на слизьке жовте місиво, — а про них я подбаю сама.

Річарду не хотілося піддавати Келен небезпеці, але він розумів, що вона теж захищає своє місто, і не міг наказати їй піти.

— Тільки поквапся, — попросив він, ухиляючись від атак королеви і наступаючи сам.

Величезна червона туша обрушилася на нього, намагаючись розчавити об камінь.

Річард відскочив, але королева все ж придавила йому ногу. Закричавши від болю, він ударив її мечем.

На голову королеви раптом обвалилася дошка. З гучним виттям вона відсахнулася і люто заплескала крилами, хапаючи кігтями повітря. Келен підхопила Річарда під руку і відтягла в сторону. Обидва впали в стоячу воду.

— Я їх всі перебила, — повідомила Келен. — Давай вимітатися звідси.

— Я повинен убити її, — заперечив Річард. — Інакше вона відкладе ще.

Але королева мрісвізов, побачивши, що її кладка знищена, віддала перевагу втечі. Відчайдушно працюючи крилами, вона злетіла, вхопилася кігтями за стіну і швидко поповзла до відкритого верху башти.

Річард з Келен вилізли зі смердючої води на доріжку. Річард попрямував було до сходів, але як тільки ступив на придавлену королевою ногу, як тут же впав на підлогу.

Келен допомогла йому встати.

— Ти зараз до неї не доберешся. Ми перебили всі яйця, так що цілком можемо зайнятися нею і пізніше. У тебе зламана нога?

Річард, прихилившись до поручнів, потер забиту ногу, не зводячи очей з королеви мрісвізів.

— Ні, просто вона мені здорово її придавила. Нам терміново потрібно в місто.

— Але ти ж не можеш йти!

— Зі мною все буде в порядку. Біль вже стихає. Пішли.

Річард прихопив одну з мерехтливих сфер, щоб освітлювати дорогу, і, спираючись на Келен, попрямував до виходу із замку. Келен ніколи раніше не бувала на цих поверхах, і Річарду довелося проводити її крізь щити, як Бердіну, постійно нагадуючи, щоб вона ні до чого не торкалася, і вказувати, куди можна ступати, а куди не можна. Вона раз у раз вимагала пояснення, чому треба робити саме так, але слухняно слідувала його вказівкам, бурмочучи собі під ніс, що й не підозрювала про наявність у замку таких дивних місць.

До того часу коли вони добралися до верхнього поверху, його нога хоча й боліла, але вже цілком слухалася. Річард міг йти самостійно, хоча і накульгуючи.

— Нарешті я знаю, де ми, — повідомила Келен, коли вони рушили по довгому коридору перед бібліотеками. — А то я вже почала турбуватися, що ми ніколи не виберемося з цих підвалів.

Річард попрямував до коридорів, які, як він знав, ведуть до виходу. Келен заперечила, що цією дорогою йти не можна, але він наполягав, кажучи, що весь час ходив саме цим шляхом. З великою неохотою вона пішла за ним. Нарешті він протягнув її крізь перший щит у великий зал біля виходу.

— Довго ще? — Запитала Келен, оглядаючи майже порожнє приміщення.

— Уже прийшли. Ці двері виходить назовні. Коли вони вийшли із замку, Келен здивовано озирнулась і вказала на двері.

— Сюди! Ти увійшов сюди?! Цим шляхом ти проник в замок?

— Кам'яна доріжка веде сюди, — кивнув Річард.

Вона сердито тицьнула в напис над дверима.

— Ти це читав? І все одно увійшов сюди? Річард глянув на вирізані в камені літери.

— Я не розумію, що тут написано.

— «Tavol de ator Mortodo», — вголос прочитала Келен. — Це означає — «Шлях Смерті».

Річард швидко глянув на інші двері, до яких не вели жодні доріжки, і згадав тварюку, що повзла під землею.

— Ну, ці двері здавалася самими великими, тому я подумав, що це і є вхід. Взагалі-то, якщо розібратися, то в цьому є сенс. Мене називають «Несучий смерть».

Келен сплеснула руками.

— Ми боялися, що ти підеш в замок. Ми до смерті боялися, що ти підеш туди і загинеш. Добрі духи, повірити не можу, що ти вцілів! Навіть чарівники не наважувалися входити в ці двері. Не будь тебе, щит там, усередині, не пропустив би мене. А я можу проходити крізь усі наявні тут бар'єри, крім тих, які захищають найнебезпечніші місця.

Річард почув шурхіт каміння і помітив рух гравію. Схопивши Келен, він поставив її на середину плити, оскільки підземна тварюка явно прямувала до них.

— В чому справа? — Запитала вона.

— Щось наближається, — вказав Річард. Келен, похмуро глянувши на нього, підійшла до краю плити.

— Але ж ти її не боїшся? — Присівши навпочіпки, вона занурила руку в гравій і, коли підземна тварюка наблизилася, зробила такий жест, ніби гладить песика.

— Що ти робиш?!

Келен грайливо поплескала підземну тварь.

— Це всього лише кам'яна собака. Чарівник Джіллер створив її, щоб звільнитися від однієї набридливої… гм, дами. Леді боялася йти по гравію, і, вже звісно, ніхто, будучи при здоровому розумі, не наважився б піти до «Шляху Смерті». Келен встала. — Ти хочеш сказати… Тільки не кажи мені, що ти злякався кам'яного пса!