Ось чому Galli (себто ґалли, названі так тому, що вони з народження білі, як молоко, а грекою молоко gala) залюбки носять на капелюхах білі пера: на вдачу вони життєрадісні, простодушні, лагідні й симпатичні, а за герб та емблему їм править найбіліша з усіх квітів лілея.

Якщо ж ви поцікавитеся, як саме природа натякає нам, що біле означає радість і веселощі, скажу, які тут є аналогії та відповіді. Подібно до того, як від білої білі у людей аж метелики з'являються в очах і все пливе, через розклад зорових токів, про що мовить у своїх Проблемах Арістотель, а також через видивляння очей (як ви ходили по снігових горах, то вам це знайоме, бо ви починали недобачати; Ксенофонт пише, що так бувало з його вояками, про те саме докладно розповідає Ґален у кн. X, De usu partium[32]) — так само достоту серце на радощах як не вискакує з грудей і перевитрачає той житець, що наснажує його; через цю перевитрату воно може залишитися без підтримки; отож-бо, всерадіння здатне урвати навіть життя, на що вказує Ґален у Metho, книга XII, у De locis affectis та в De symptomaton causis[33]; а що таке в давнину траплялося, про це свідчать Марк Туллій (див. Questio Tuscul.[34], кн. I), Веррій, Арістотель, Тит Лівій (після битви під Каннами), Пліній (кн. VII, розд. XXXII і III) і Ґеллій (кн. III, XV та ін.), а також Діагор Родоський, Хілон, Софокл, Діонисій, тиран Сиракузький, Філіппид, Філемон, Полікрат, Філістион, М. Ювеницій та багато інших — усі ті, хто помер на радощах, або ж, як доводить Авіценна у II трактаті Канона та у книзі De viribus cordis[35], від шафрану, сильна доза якого так збуджує людину, що вона гине від розширення і розриву серця. Про це дивіться у Олександра Афродисійського і його Problematum[36] (кн. І, розд. XIX). Що й треба було довести.

Та ба, я занісся і набалакав на цю тему більше, ніж збирався на початку. Отож, я згортаю вітрила, а виведу кінці в окремій книжчині, де й доведу небагатьма словами, що синє означає небо та все небесне і що тут такі самі символи, як між білим, з одного боку, і радістю та насолодою — з другого.

Від трьох до п'яти років Ґарґантюа ріс і виховувався під суворою ферулою, як цього вимагав батько, і часоточення його нічим не різнилося від дитячого, як у всіх малюків, тобто він пив, їв і спав; спав, пив і їв.

Хлопчик знай бабрався в болоті, каляв носа, мурзав лице, стоптував черевики, без кінця ловив мухи і залюбки ганявся за метеликами, цими батьковими підданцями. Пудив собі на черевики, дристав у сорочку, втирався рукавом, шмаркався в суп, чалапав по всеньких калюжах, пив із капця і все чухався животом об кошик. Гострив зуби об копил, мив руки юшкою, розчісувався келішком, сідав між двох стільців просто гузном на землю, вкривався мокрим рядном, пив заїдаючи юшкою і їв тетерю без хліба, кусався, як сміявся, сміявся, як кусався, все плював у колодязь, лопав від жиру, сцяв проти сонця, від дощу ховався у воді, кував, як вичахало, ганяв химери, вдавав святого та божого, козлякував, скреготів зубами, повертався до своїх баранів, вискакував із конопель, чухрав пса, щоб леву не кортіло, ставив воза перед волами, обпікався на окропі, то й на воду студив, бігав із ковшем, коли його не мололося, видлубував кози з носа, горнув усе під себе, та мало що з того мав, спочатку наминав білий хліб, пер проти рожна, смішив себе лоскотом, трощив усе, аж за вухами лящало, жертвував: на тобі Боже, що мені негоже, дзвонив раз у раз у скликанчик, цілився в собаку, а попадав ув осла, мішав капусту з горохом, топив мух у молоці, відривав мухам ноги, дряпав папір, мережив пергамен, давав чосу, куликав, не питаючи броду, ліз у воду, дулю з'їдав, вірив, що хмари з киселю, а місяць із сиру, з одного вола лупив дві шкури, строїв із себе дурня, а в дурні пошивав інших, махав рукою як ціпом, підскакував вище носа, носив воду решетом, клював по зернині, дарованому коневі в зуби заглядав, починав «со живими», а кінчав «со святими», у бочку дьогтю підливав ложку меду, хвіст витягав, а ніс йому тонув у багні, стеріг місяць від вовків, гадав, що бувши соцьким, багато б дечого зробив, на вербі у нього росли б груші, по достатках ноги простягав, завжди платив тією самою монетою, на все чхав, щоранку пускав цапа. Батькові щенята лизькали з його миски, а він їв із ними. Він кусав їх за вуха, а вони дряпали йому носа, він дмухав їм під хвіст, а вони лизали йому в губи.

А потім, знаєте що, хлопці? Бодай вас свої не впізнали, бодай вам баньки повилазили! Цей малий паплюжник не втрачав нагоди лапати своїх гувернанток, і зверху, і зісподу, — бий тебе лиха година! — і вже не обминав увагою свого соромка. А його бонни кожен божий день прикрашали соромок ошатними китичками, гарними стьожками, гожими квітами, іншими гірляндами і все місили його руками, наче тісто в діжі. А коли в нього насторчувалися вушка, вони заливалися сміхом, очевидно врадувані непомалу такою грою. Та взивала його моєю цюркою, та — моєю пулькою, та — моєю кораловою гілкою, а та — моєю булавою, моєю бобуркою, моїм тюхтюльчиком, моїм штирхайлом, моїм дармовисиком, моїм пуцвірком, який я цупко цуплю, моєю табакою, моєю рожевою ковбаскою, моєю цюциркою і моїм цурупалком.

— Він — мій, — казала одна.

— Ні, мій, — казала інша.

— Цур, мій (казала ще одна). Я що — немаєтна? От візьму, присяй богу, відріжу його собі.

— Ха, відріжете (казала ще якась). То ви будете калічницею, пані? Холощійкою дітей? Пустити пана безхвостим?

І щоб Ґарґантюа міг бавитися, як усі місцеві дітки, в якісь забавки, йому теж змайстрували ловкеньку вертульку із крил мірбалейського вітряка.

Потім, щоб із нього на весь вік вийшов добрий їздець, йому змайстрували великого гарного іграшкового коня, і він пускав його басувати, грати, гарцювати, скакати, хвицяти і танцювати, і все це воднораз, ходити ступою, бігати бігою, клуса, навтрюхи, дриндом, учвал, однохідь, скочки, по-верблюжому і по-ослячому. Він змушував його міняти масть (як міняють попи на свята стихарі), отож він робився то гнідаш, то таркач, то воронько, то буланко, то сиваш, то зозулястий, то мишак, то чалий, то соловий, то ігреневий, то строкатий, то білий.

Із замашної колоди на коліщатках самотужки хлопець витесав собі мисливського коня, із бруса від винотоки — коня на щодень, а з масивного береста — мула з попоною — незамінні цяцьки для кімнатних ігор. А ще він завів із десяток коней підставних і семеро — поштових. І всіх коней він укладав спати біля себе.

Якось його батька з великою помпою і пишним почтом навідав сеньйор де Торбофат, а опріч нього, того ж таки дня до замку приїхали ще й дук де Блюдолиз і граф де Дармоїд. Сказати по щирості, для такої сили гостей палати були затісні, а стайні й поготів. Тим-то ключник і стаєнний згаданого сеньйора де Торбофата, вільного стійла шукаючи, удалися до Ґарґантюа і спитали його нишком, куди б їм поставити вівсяників, певні, що дитятко викладе їм геть усе.

Ось той і повів їх великими замковими сходами, через другу залу, просто на безкраїй кружґанок, звідки був доступ до великої вежі; коли ж вони побралися вище, стаєнний сказав ключникові так:

— Піддурило нас дитятко: хто ж влаштовує стайні на горищі?

— Дарма (на те ключник), я добре знаю, що в Ліоні, Баметі, Шеноні та по інших містах у деяких оселях стайні саме на верхотурі. М'ать, для посадки тут зроблено окремий вихід. Але для певности я ще раз його запитаю.

І він звернувся до Ґарґантюа:

— Хлопче, ти ведеш нас куди?