Пантагрюель тим часом сидів розснащений та невеселий. Брат Жан теє помітив і запитав, чого це він носа похнюпив, та в цю мить лоцман, угледівши, як погодник на кормі закрутився, і збагнувши, що злая хуртовина і шторм от-от наляже, звелів усім бути напоготові, не лише стерникам, молодшим матросам і юнгам, а й нам, пасажирам, розпорядився прибрати вітрила на фок— і грот-щоглі, прибрати марсель, головне вітрило, жаґель на бізань-щоглі і косець, спустити вітропуски, велику і малу стеньгу, а заодно і бізань-щоглу, а на реях лише драбинки з канату і ванти зоставити.

Нараз море заклекотіло і аж до пучини стенулось; високі вали з розгону бухкали в облавки; містраль, супроводжуваний лютим ураганом, скаженими поривами, страшними бурунами і вбивчими шквалами, засвистав у реях; небесна баня загриміла, закресала, зашваркала, уперіщив дощ, сипонув град; повітря втратило прозорість, зробилося непроникним, темрявим і похмурим, і тільки сполохи грімниць і блискавиць між огнедихатих хмар осяювали морок; категіди, тіели, лелапи і престери безперестань шугали над нами; іноді все довкола нас спалахувало при світлі псолоентів, аргов, елік[419] та інших етерних витрисків; усі наші астральні орієнтири заволокло і з'їло; страхітливі смерчі горою здіймали круті хвилі. Нам марилося, ніби це первісний хаос, де всі стихії, вогонь, повітря, море, земля, злилися водно.

Панурґ потому, як досхочу нагодував рибу-гімноїду вмістом свого шлунка, корчився на чардаку, у пригнобі сам не свій, прибитий, напівмертвий, і прохав порятунку в угодників та угодниць, клявся якось піти на сповідь і нарешті у великому страсі гукнув:

— Гей, кок, друже, батечку, вуйку, принеси чогось солоненького! Бачу, скоро нам доведеться цієї водиці наковтатися. Трохи наїдків, зате багато напитків — ось що стане мені за гасло. Дав би Господь і Пренепорочная і Пресвятая наша Богородиця, очутився б я тепера, не тепера, а цюю мить, на твердій землі, як би мені гарно було!

О, двічі, тричі блаженні ті, хто капусту вирощує! О Парки, навіщо ви не випряли з мене капусника! О, яка зникома кількість тих, кому Юпітер судив щасливу долю саджати капусту! У них завжди одна нога на землі, а друга теж недалеко. Хай хто завгодно розпатякує про щастя і вище благо, — як на мене, найвищий щасливчик той, хто саджає капусту, і я маю рацію більшу, ніж Перон, який, ось у такій притузі, побачивши на березі кнура, що підбирав розсипаний ячмінь, назвав його найвищим щасливчиком, у нього ж, дивіться, ячмінь, а потім — він на землі.

О, для мене райські кущі — це суходіл. Ця хвиля, Боже, Спасителю мій, зараз нас накриє! Друзі, дайте мені кисленького винця! Я вже холодним потом умився! Пробі! Чалки одірвані, кодола — самі обривки, кільця розбиті, щогла зі спостережною бочкою плаває в морі, підводна частина дивиться на сонце, якірні линви майже всі лопнули. Леле, де наші драбинки? Амба, рехт, капурис! Бізань-щогла упала у воду. Гай-гай, кому дістануться ці уламки? Друзі, дозвольте мені сховатися за облавком! Хлопці, ліхтар упав! Лишенько, не випускайте з рук ні румпеля, ні талів! Я чую, як тріщить демено. Воно не зламалося? На Бога, рятуйте бейфут, відтягачки киньте! Бе-бе-бе, бу-бу! Гляньте на стрілку вашої бусолі, пане звіздаре, звідки іде вітрюган? Далебі, я трясуся зі страху! Бу-бу-бу-бу-бу! Барррр! Брррр! Бу-бу-бу! У-у-у! Бу-бу-бу! Тону, тону, умираю! Добрі люди, тону!

Пантагрюель кликав на поміч Спасителя і вголос ревно й палко молився, а потім за вказівкою лоцмана обіруч став підтримувати щоглу. Брат Жан, зоставшись в одній купині, вспішився кормовим морякам підсобити. Естемон, Понократ та інші підпряглися і собі. Лише один Панурґ закоцюб на чардаку і все плакав і нарікав. Брат Жан, між лавами для веслярів проходячи, побачив його і гукнув:

— На Бога, Панурже теля, Панурже рева, Панурже рюмса! Ліпше підсобив би нам, ніж ревіти коровою і сидіти на своїх яйцях, як бабуїн!

— Бе-бе-бе, бу-бу-бу (відповів Панурґ). Брате Жане, друже мій, батьку мій рідний, я тону, тону, друже мій, тону! Уже по мені, батьку мій духовний, уже по мені! Ваш меч мене не врятує. Лишенько тяжке, смутку мій! Ми уже пройшли всю гаму, перескочили за верхнє do! Бе-бе-бе, бу-бу! Ой, мій упадоньку! А зараз ми уже за соль дієзом! Тону! Батечку, вуйку, мій маєточку! Вода крізь комір у черевики прослизує! Бу-бу-бу, гу-гу-гу, га-га-га-га, тону! Лишенько, недоленька тяжка, гу-гу-гу-гу-гу! Бе-бе, бу-бу, бо-бу, бо-бу, го-го-го-го-го! Ой леле, лелечко! Зараз я достоту груша розсоха, розкаряка, голова вгорі, голова внизу. Ех, якби дав мені Бог перенестись на судно до тих преподобних і блаженних отців соборників, з якими ми вранці зуспілись, вони такі панахидники, такі каплуни, такі веселуни, такі душки, такі добряги! Леле, леле, лелечко! Ця гаспидська хвиля (теа culpa, Deus![420]), чи то пак, ця Божа хвиля, перекине наш ковчег! Леле! Брате Жане, батьку мій, друже мій, сповідайте мене! Я ось колінкую! Confiteor![421] Благословіть мене!

— Ходи, бісів вішальник (сказав брат Жан), підсобити нам, тридцять легіонів тобі чортів!.. Ідеш ти чи ні?

— Нащо ж чортихатися (сказав Панурґ), батьку мій, друже мій, такої непорадної години! Ось завтра чортихайтеся скільки завгодно. Ой леле, лелечко! Наш ковчег зачерпує бортами воду. Тону! Леле! Бе-бе-бе-бе-бе, бу-бу-бу-бу! Ми уже на дні! Падоньку мій! Я дам мільйон вісімсот тисяч екю ренти тому, хто перенесе мене, згівняного і всраного, на тверду землю, якщо знайдеться така душа у моєму сраному краю! Confiteor! Леле! Я хочу скласти коротку духівницю, бодай приписку до духівниці!

— Тисяча чортів (сказав брат Жан) цьому рогалю в утробу! Хай Бог милує! Нам треба зі шкури пнутись, аби з біди вискочити, а то капут, а ти про духівницю? Ідеш ти чи ні, враг тебе візьми? Погоничу галерників, лебедику мій, помічнику капітана, агов, сюди! Гімнасте, сюди, на естантероль! Бач, як нас струснуло! От і ліхтар погас. Зараз усе полетить к бісовій матері!

— Леле, леле (казав Панурґ), лелечко! Бу-бу-бу-бу-бу! Леле, леле! Невже ось так ми й загинемо? Ой лишенько, добрі люди, тону, вмираю! Consummatum est[422]. Уже по мені!

— Му-му-му (сказав брат Жан). Тьху, який же ти гидкий, сраний рюмсало! Гей, юнго, бережи, хай тобі чорт, помпу! Тебе що, забило? Господи, прив'яжіть його до кнехту! Туди його, сто чортів, туди! Так, хлоню, так!

— Ох, брате Жане (сказав Панурґ), батьку мій духовний, друже мій, не чортихайтесь! Це гріх! Леле, леле! Бе-бе-бе, бу-бу-бу! Друзі мої, тону, вмираю! Прощаю всім. Зоставайтесь здорові! In manus…[423] Бу-бу-бу-у-у-у! Святий Михаиле Орський і святителю Миколаю! Благаю вас востаннє! Шлюбую вам і Пану-Богу нашому: як ви мене з цього лиха вирятуєте і перенесете на твердь, я вам споруджу таку гарнесеньку, велику-превелику малесеньку капличку, а то й дві,

Ой леле, лелечко! У мене влилося вісімнадцять, а може, й удвічі більше, відер води. Бу-бу-бу-бу! Яка ж вона гірка й солона!

— Клянуся (сказав брат Жан) кров'ю, плоттю, черевом і головою, як ти на кутні сміятися не перестанеш, я почастую тобою морського вовка. Якого біса ми досі не викинули його за борт? Ану, хлопче, на гребках, вдар веслами! Добре! Гей ви, нагорі, тримайтесь! Ого! Оце шваркнуло, оце гуркнуло! Чи то з цепу всі чортяки зірвались, чи то Прозерпіна дитя привела. Всі пекельники з тарахкальцями танцюють.

— Ге! (сказав Панурґ) ви гріхуєте, брате Жане, мій друже колишній. Колишній, кажу, бо зараз я нічев'я, та й ви нічев'я. Мені прикро вам про це говорити. Думаю, що лайка корисна вашій косі, так рубач відчуває велику полегшу, як хтось при кожному ударі хекає коло нього: хек! і так само грачеві у скраклі стає незвичайно легко на душі, як якийсь кмітливець, бачивши, що куля не туди котиться, нагинає голову і всім тілом хилиться в той бік, де влучно кинута куля скраклі позбивала б. Ні, ви таки гріхуєте, любий друже мій. А що, як ми з'їмо зараз щось таке кабірне, може, це нас від грози врятує? Я читав, що в хибкому морі ніколи не боялися і почувались безпечно жерці кабірів, Орфеєм, Аполлонієм, Ферекідом, Страбоном, Павсанієм, Геродотом оспівані.