До Пуатьє він не вернувся, а поклав собі одвідати ще й інші французькі університети, тим-то, минаючи Ла-Рошель, сів на судно і приплив до Бордо, і що ж, у цьому місті панували мир та спокій, лише докери різалися на піщаному березі у бріску.

Звідти подався він до Тулузи і там навчився гарно танцювати й фехтувати обіруч, як заведено у спудеїв цього університету; але довго не затримався, побачивши, як вони підсмажують живцем, ніби піддимлювали оселедчики, свою професуру. І перед від'їздом гукнув:

— Хай Бог милує від такої смерти! Я людина й так гаряча, та ще щоб вогнище мене гарячило!

Потім вирушив до Монпельє і знайшов там добірні мірвоські вина та веселе товариство, і збирався вже записатися на медицину, але передумав: ремесло це украй неспокійне і безпросвітне, та й клістирами тхне від тих медиків, як від старих анциболотів.

Спало йому студіювати право; аж це побачив, що правників тут троє голених та один стрижений, і взяв ноги на плечі, проскочив міст Варти і Німську арену за якихось три чверті години, наче не звичайна людина, а якийсь скороход. В Авіньйоні не пробув він і трьох днів, як утьопався, та й не дивина — у папи на папській землі чималенько паплюг.

От вихователь Епістемон[135] і забрав його якнайдалі від гріха і повіз до дофінського Баланса, але й тут не була в пошані наука, а міські халамидники дубасили спудеїв; Пантаґрюелеві це не сподобалося, і в неділю на народному гулянні, коли шелихвости не дали потанцювати одному спудеєві, він наскочив на них і погнав до Рони і був би потопив їх, якби вони, наче кроти, не гулькнули під землю і не сховались під Роною, за добру півмилю від берега. Нора ця збереглася й допосі.

Після Баланса Пантагрюель, тричі ступивши і разочок цибнувши, опинився в Анжері, і йому там сподобалося, і він запевне погостив би там яку часинку, якби не викурила його чума.

Молодик перебрався до Буржа, довго гриз там граніт юриспруденції і не без успіху; потім він не раз хвалився, що книги з права нагадують йому пишний і нарядний плащ, розцяцькований золотом, але оторочений по краю лайном.

— Далебі, — розводився він, — на всьому світі не знайти такої лепської, такої квітчастої, такої гожої книги, як Пандекти, натомість оздоба її, тобто ґлоси Аккурсія, така брудна, гидка та смердюча, ніби перед тобою які покидьки, яка муть.

З Буржа Пантагрюель повернув на Орлеан, а там ватага шкодливих спудеїв зустріла його з розпростертими обіймами, навчила його грати в гилку, і то так, що він ходив у майстрах, бо спудеї тільки у цю гру й грали. Кілька разів возили його й на острови, де гуляли у скраклі. Але сидіти над книгами, цього Пантагрюель уникав, ще, боронь Боже, зіпсує собі зір, тим паче, що один викладач усе торочив на лекціях, що нема нічого гіршого, як хвороба очей.

Через кілька днів, коли котрийсь із його знайомих спудеїв, не дуже тямущий у науці, зате добрий танцюриста і гравець у гилку, склав іспит на ліценціята права, Пантагрюель скомпонував герб і девіз ліценціятів цього університету; девіз лунав так:

Якось, не скажу, коли саме, Пантагрюель після вечері гуляв зі своїми товаришами біля застави, кудою їдуть до Парижа. Там на паризькому шляху він здибав гарного собою бурсака і, привітавшись із ним, спитав:

— Звідкіль це ти, друже, о такій порі?

А бурсак у відповідь:

— З альмаматірної, преславної і прехвальної академії, іменованої Лютецією.

— Що це він таке городить? — звернувся Пантагрюель до одного зі своїх попутників.

— Каже, — одповів той, — він із Парижа.

— То ти з Парижа? — спитав у бурсака Пантагрюель. — А як же ви, панове бурсацтво, збавляєте час у тім Парижі?

Бурсак так йому відказав:

— Ми трансфетуємо Секвану на зорі і на спадні, деамбулюємо на розтокусах і на хрещатикусах, говоримо многолатинщиною і, як щирі женолюби, запобігаємо аморів у всесудної, всеформної і всегенної білої челяді. Через певні інтервали візитуємо лупанари і у венерному екстазі інкулькуємо наші веретри в пенітиссимні рецеси пуденд цих амікабіліссимних меретрикулій, а потім засідаємо в тавернах Соснова шишка, Замок, Мадлена та Мул і наминаємо файні баранусові окостиси, приправлені кум петрушка. У таких випадках, коли гамани нострі зазнають понурії пекунії, або як вони ексгаусні від дзвінкого металу, ми розставамус із нашими кодікусами і чепурними шатусами і суплікуєм посланус від патріотичних ларів і пенатів.

Тут Пантагрюель гуконув:

— Яким це бісовим язиком ти заглаголив? Далебі, ти єретик!

— Сеніоре, ні, — заперечив бурсак, — бо ще й чортис навкулачки не битимуться, як я залюбкіссіме подаюся в єдну з велеліпних святинь, і там, окропившись люстральною аквою, промурмотавши якийсь стихотвір і відкалатавши часи, очищаю і вимітаю свою аніму від вночішньої скверни. Я упанькую олімпікулів, величаю найвищого астропотента, жалую і милосердствую своїх ближніх. Дотримую прописаний декалог і, як на моє посилля, не відступаю від него аніже. Однокорум оскільки за чужус калиткус хапус, а за свою лапус, я в рідкус стежкус спомагаю прошакуса, що з довгою рукоюс ходить.

— Оце купу відклав! (гукнув Пантагрюель). Що верзе цей навіженець? По-моєму, він скував якусь гаспидську тарабарщину і хоче на нас ману напустити.

На це один із його товаришів відказав:

— Сеньйоре! Цей базала силкується за паризійцями малпувати, а насправді дере луба з латини, уявляючи себе піндарівцем; думає — ораторствує по-французькому, зневажаючи нашу людову мову.

— Це правда? — спитав Пантагрюель.

А бурсак на те:

— Синьйоре місере! Генію мому не пристало лубити, як вирік сей препоганий блязускалос, епідермус із галицького нашого вернакула, — віцеверсотив, я сам зі шкурис лізус, чепурячи його, аби зробити латинокудрею.

— На Бога (гукнув Пантагрюель), я навчу тебе говорити по-людському! Але спершу скажи: звідки ти родом?

А бурсак:

— Отці й праотці генеалогують з регіонів Лімузинських, де упочивають стражденіс костіс святителя Марціяла.

— Розумію, — сказав Пантагрюель, — ти лімузинець та й край, а тобі хочеться в паризійці пошитися. Ходи-но сюди, я тобі вуха намну!

Він притис йому горлянку, кажучи:

— Ти дереш латину, а я, святим Іваном Хрестителем свідчуся, змушу тебе драти козла. Я тебе живцем оббілую!

Аж це нетяга лімузинець у крик:

— Ой-йой, паниченьку! Ой, святий Марціяле, пробі! Ох, пусти мене, ради Бога, не займай!

— Оце зараз ти по-людському забалакав! — зауважив Пантагрюель.

Із цим словом він його пустив, бо сердега лімузинець наклав повні плюндри, а задник на його штанях був з вильотами.

— Святий Аліпентине, ну й сморід! — гукнув Пантагрюель. — Клятий ріпоїд — тьху, отак нагівняв!

Отож Пантагрюель відпустив його на волю. Проте лімузинцеві це даром не минулося, і бідоласі, в якого душа пішла у п'яти, не раз марилося, ніби Пантагрюель давить його за горлянку, і через кілька років він помер Роландовою смертю, в чому видно гнів Божий; а ще мав рацію філософ у Авла Ґеллія, закликаючи нас: говоріть зрозумілою мовою і, за висловом Октавіяна Августа, уникайте темних слів так само старанно, як уникають підводних рифів судноводії.

Відбувши всі науки в Орлеані, Пантагрюель надумав відвідати ще й великий Паризійський університет. Але перед від'їздом дізнався, що ось уже двісті чотирнадцять років у землі лежить уритий величезний і здоровенний дзвін на честь святого Агніана Орлеанського — дзвін такий масивний, що жодним пристроєм не могли його звідти видлубати, хоть і бралися на всі способи, як свідчать Витрувій у De architectura[136], Альберті у De rе aedificatoria[137], Евклід, Теон, Архімед і Герон у De ingeniis[138]; усе було даремно. Отож, охоче відгукнувшись на сумирну супліку громадян і мешканців цього міста, Пантагрюель постановив підняти його на дзвіницю.