Карпалим з цієї нагоди сказав Епістемону, що якось бачив, як той, наставивши дашком долоню, мочився під парканом і його, мовляв, тепер не дивує, що Епістемон перший являється на вранішній вихід доброго Пантагрюеля, бо в нього, мовляв, куцачок і як слід верхи не натупаний.

Я побачив на цьому острові Бурзький гостинець, зауважив, що ходить він черепашачою ходою, і в очі мені впало, як він зі страху давав дмухача, узрівши підводчиків, — а що як підводчики затопчуть його кінськими копитами і переїдуть підводами, от як Туллія переїхала колісницею свого батька, Сервія Туллія, шостого цезаря римського.

А ще я там упізнав добрий давній Ферратський шлях, що йде від бескеття і береться нагору таким собі великим ведмедем. Побачивши його здалеку, я несамохіть подумав, що так удають святого Ієроніма, як лева ведмедем замінити: шлях цей такий достоту хиренний, і така сама в нього біла розкошлана борода (для вас це льодовики); на ньому висіли буйні, неоковирні соснові рожанці, і він нібито колінкував, а не стояв і не лежав, і бив себе в груди гострими каменюками. Я жалів його і боявся. Нас відкликав убік місцевий бакаляр і, показуючи на гладеньку білу і подекуди соломою присипану дорогу, сказав:

— Тепер ви не знехтуєте думкою Талеса Мілетського про те, що вода початок усього, а також твердженням Гомера, що все бере початок в океані. Ось ця сама дорога вийшла з води і до води повернеться; два місяці тому тут плавали в суденцях, а нині по ній їздять возами.

— Теж мені дивина (сказав Пантагрюель). У нашому світі відбувається по п'ятсот таких метаморфоз, а то й більше.

Потім, придивившись до розтечі рухливих шляхів, він сказав нам, що Філолей і Арістарх саме на цьому острові філософували, а Селевк тут виснував, що насправді довкола своїх бігунів крутиться не небо, а земля, хоть нам і бачиться навпаки: адже, як ми пливемо по Луарі, нам здається, ніби дерева на березі йдуть, тоді як вони нерухомі, а рухає нас хід судна.

На кораблі повертаючись, ми побачили, як неподалік від берега збираються колесувати трьох чатувальників шляхів, які самі потрапили в капкан, і що на малому вогні підсмажують одного страшенного лотра, який, гранячи брук, зламав йому ребро; нам сказали, що це дорога нільських гребель і гаток.

Потім ми підпливли до Острова дерев'янків, які, звичайно, каші ніколи не просять; проте острівний цар, Беній Третій, зустрів нас дуже гостинно і після напійки повів нас оглянути монастир, заснований, закладений і збудований ним для братів курник, — так він узивав цих ченців і зараз же пояснив, що на материку мешкають покірники і сервіти Пречистої, item[498] славні і шановані брати мінорити, бемольники папських булл, брати мініми, копченооселедники, а також брати восьмушники, а вже куцішого імени, ніж курники, для монаха й вигадати годі. За статутом і оприлюдненою грамотою Квінти, що так до островиків лицювали, вони були вбрані, як критники, ось тільки, скажімо, в анжуйських бляхарів простьобані коліна, а в цих дахарів животи були з набивкою, тому що тут дуже шановано перебивників животів. Матню вони носили таким собі чопанцем, причому кожен ченчик був двоматнистий: одна матня спереду, друга матня ззаду, і ця двоматнистість мала б уособлювати собою якісь святотаємні і страшенні секрети. На ногах вони мали черевики, круглі, наче кринички, цим мешканців Піщаного моря наслідуючи; до того ж бороду вони голили, підошви на їхньому взутті були обцвяховані, а щоб усім було розумно, що до Фортуни їм байдуже, вони голили і вискубували в себе буцімто свинячу щетину, заріст на карку, від маківки аж до лопаток. А спереду, від скроневих кісточок, волосся в них кучмилося й кущилося як-попадя. Так вони протифортунили, вдаючи, нібито їм не залежало на земних благах. А щоб показати свою цілковиту зневагу до ворожої Фортуни, вони ще носили, тільки не на руці, як вона, а за поясом, як от чотки, гостру бритву, двічі вдень і тричі вночі гострячи її й правлячи.

До ніг кожного кріпилася кругла куля, бо, як відомо, таку кулю має Фортуна під ногами. Богородиця підв'язувалася у них спереду, а не ззаду; отож-бо облич у них не було видно, і вони могли вволю сміятися і над самою Фортуною, і над тими, кому пофортунило, стеменнісінько як наші дворки, коли на них так званий мармизник, або, по-вашому, півличина (старожитні охрестили цю напівмаску амуром, бо амур покриває багато гріхів). Що ж до карку, то в них він завжди відкритий, як у нас вид, а тому вони могли ходити як їм заманеться: і вперед животом і вперед задом. Як вони йшли вперед задом, то здавалося, що це і є природна їхня хода: черевики круглі, де треба, красується матня, а лице ззаду гладеньке і чисто виголене, і на ньому і два ока і рот, ніби на кокосовому горісі. Як же вони йшли вперед животом, здавалося, що вони у хованки грають. Любота на них глянути!

А жили вони так: ще й чорти навкулачки не билися, як вони залюбки натягали одне одному чобітки з острогами. Ось так у чобітках з острогами вони й спали або ж принаймні хропли, водночас окульбачуючи носа скельцями чи в гіршому разі окулярами.

Нас такий звичай дивував, поки ми не дістали пояснення; мовляв, Судний день застане людей на спочивку й уві сні. Отож, аби показати, що їм, не те що пестунчикам долі, стати на суд не страшно, вони й пухнуть у чобітках з острогами, готові спасти на коня на перше ж сурмління сурми.

У саме полудня (а їхні дзвони, як на церковних, так і на трапезних дзиґарях, були влаштовані за винаходом Понтанія, тобто підбиті найтоншим пухом, а замість била начеплені лисячі хвости), у саме полудня вони прокидалися і роззувалися, мочилися, хто хотів, калялися, хто хотів, проте всі, з принуки і ведлуг суворого статуту, широко і щедро позіхали і снідали цими позіхами. Цеє видовисько мене щиро втішало. Повісивши чобітки й остроги на козлах, вони спускалися у дворик, старанно мили руки і рота, потім сідали на довгий ослін і чистили зуби, поки ігумен їм не свистів, заклавши два пальці в рота; тоді кожен роззявляв вершу якнайширше, і позіхали вони з півгодини, а то й більше чи менше, це вже скільки там мав тривати, на думку ігумена, сніданок на те чи інше храмове свято. Після снідання вони влаштовували урочисту процесію з двома корогвами, на одній було гарно вдано Чесноту, а на другій Фортуну. Один курника ніс попереду корогву з Фортуною, другий ішов слідом, тримаючи корогву з Чеснотою і кропило, вмочене в меркурієву воду (Овідій описав її у Фастах), і цим своїм кропилом буцімто підганяв переднього курнику з Фортуною.

— Це проти (сказав Панурґ) Цицерона й академіків, на їхню думку, попереду має йти Чеснота, а Фортуна ззаду.

Проте нам розтлумачили, що їм так діяти і приписано, бо їхня мета — це відчухрати Фортуну.

Під час ходу вони дуже зграйно курникали крізь зуби якісь антифони, я цієї говірки не втяв; а все ж слухаючи пильніше, зауважив, що вони співають лише вухами. О, яке це сладкозвучіє, і як зливалося воно з грою дзвонів! Тут уже незграйности бути не могло.

Пантаґрюель висловився влучно із приводу цієї процесії, сказавши так:

— Ви підмітили, вловили хитрощі курникання? Під час ходу вони вийшли в одну церковну браму, а ввійшли у другу. Вони устереглися ввійти туди, звідки вийшли. Гонором свідчусь, це люди хитрі, і не просто хитрі, а хитрющі, хитруни, хитрюги, і не тільки похитрі, а й на хитрощах ходять і хитрують, аж уже схитрилися і перехитрилися.

— Ця хитрість (сказав брат Жан) з окультної філософії запозичена, і я в ній ні бе ні ме.

— Тим-то (озвався Пантаґрюель) вона й небезпечна, що нам невтямки. Хитрість розумна, хитрість провиджена, хитрість розгадана робиться безглуздою і перестає бути хитрістю, і ми називаємо її дурістю. Гонором свідчусь, ці хитруни у багатьох інших хитрощах умудренні.

Після закінчення ходу, як після моціону і корисної вправи, курники подалися до трапезної, вклякли під столами і лягли грудьми на ліхтарі. Аж це прийшов опасистий дерев'янко, з виделкою в руці, запропонував їм фуршет, почали вони з сиру, а завершили муштардою і латуком, — такий був, за Марціялом, звичай у старожитніх. Відтак їм принесли по мисочці муштарди — на підвечірок.