– Так.

– Правильно! Тоді я прощаюся, щоб ти мав змогу приготуватися до відїзду.

– Я приготувався, поки ти читав листа, і навіть ще до того, як ти прийшов; ось і ридван під’їжджає до дверей

Я побажав йому доброго ранку і пішов. Коли ми потискали руки на прощання, він кинув на мене допитливий погляд, та не побачив нічого, крім серйозності.

Чи забув я про свої плани на майбутнє, про кохання? Повертатись до них зараз було б справжнім блюзнірством, але я таки не забув про них. Щоправда, перспективи ті здавалися не такими вже й гарними, надії облудними, а кохання марнотою. Місіс Гантингтон вже була вільна; більше не було злочином думати про неї, – та чи думала вона про мене? І чи думатиме, коли отямиться від того жаху? За весь час листування з братом (нашим спільним другом, як вона сама його назвала) вона згадала про мене один-єдиний раз, та й то з необхідності. Я відчував, що примирення із чоловіком, якого вона колись кохала, його жахливі страждання і смерть неодмінно мали стерти з її пам’яті всі сліди того кохання до мене. Ті почуття повинні були здаватися їй нездійсненною ілюзорною мрією, крім того, ніщо не нагадувало їй про моє існування, тим паче що не було нікого, хто нагадував би їй про моє існування, а делікатність забороняла мені бачитися з нею чи писати їй. Й хіба міг я залучити до цього діла її брата? Може, він вважатиме мене надто вже бідним, або ж незнатним, аби одружитися з його сестрою. Між власницею маєтку Грасдейл пані Гантингтон і художницею з Вілдфел-холу була тепер велика різниця, і якби я запропонував руку й серце першій, то це сприйняли б як зухвалість не лише її друзі, а, може, й вона сама. І, нарешті, її покійний чоловік, із його звичним егоїзмом, міг так скласти свій заповіт, щоб створити перешкоди її повторному заміжжю. Як бачиш, у мене було достатньо причин для відчаю.

Проте я нетерпляче очікував повернення містера Лоренса з Грасдейлу. Його не було днів з десять чи й дванадцять. Добре, що він опікується своєю сестрою, та все ж таки міг би написати мені, як вона почувається, чи принаймні повідомити, коли чекати його повернення. А коли він нарешті повернувся, все, що я від нього почув про неї, це те, що вона дуже виснажена доглядом за своїм чоловіком, який був карою її життя й мало в могилу не потяг її за собою, і жодного натяку на те, що моє ім’я хоч раз зірвалося з її уст чи навіть згадувалося в її присутності.

Я бачив, що він чекав розпитувань і був задоволений тим, що запитань не прозвучало. Звичайно, я палав із гніву, але зберігав спокійний вираз обличчя чи принаймні стоїчну незворушність. І добре, що я так зробив, бо, тверезо обміркувавши цю справу, дійшов висновку, що було б верхом безглуздя і недоречності сваритися із ним з такого приводу. Маю також зізнатися, що помилявся в ньому, бо я йому дуже подобався, та він усвідомлював, що шлюб між місіс Гантингтон і мною світ назвав би мезальянсом. Якби він вважав, що цей шлюб необхідний для нашого щастя, то діяв би інакше, але, бачачи мене таким спокійним і холоднокровним, нічого не робив, аби той шлюб таки став реальністю. «І він мав на це право», – скажеш ти. Може, й мав; принаймні я не мав права гніватися на нього, але тоді я не в змозі був спокійно дивитися на все це, тож після коротенької розмови на несуттєві теми пішов геть, почуваючи гіркоту від того, що та, яку я кохав, була самотня і нещасна, а мені не можна було втішати її.

І що мені залишалося робити? Я чекатиму і подивлюсь, чи не зверне вона увагу на мене, та, звісно, вона цього не робитиме, хіба що передасть якесь люб’язне повідомлення, довіривши його своєму братові, який, скоріше за все, його не передаватиме, а вона тоді вважатиме, що я змінився, бо не відповів на те повідомлення, або, можливо, він вже дав їй зрозуміти, що я перестав думати про неї. Однак я почекаю, аж мине шість місяців (це буде наприкінці лютого), а потім пошлю їй листа, скромно нагадавши про її дозвіл написати і висловлюючи надію, що я можу цим скористатися, – принаймні щоб висловити свій щирий сум з приводу її недавніх нещасть, свою справедливу оцінку її великодушної поведінки та надію, що її здоров’я зараз вже повністю відновилося, а також додам кілька добрих слів про свого маленького приятеля Артурчика. Якщо вона не відповість на цього листа, то, звісно, я більше нічого не писатиму; якщо ж відповість (що, без сумніву, вона й повинна зробити), то мої майбутні вчинки залежатимуть від її відповіді.

Чекати десять тижнів у невизначеності задовго, та я буду часом бачитися з містером Лоренсом і запитуватиму про його сестру: чи має він звістки від неї і як вона почувається.

Я так і робив і отримував однотипні відповіді: вона почувалася, як завжди; не скаржилась, але тон її останнього листа свідчив про серйозну депресію; сказала, що їй краще; почувається добре, але займається освітою свого сина, орудує власністю покійного чоловіка і залагоджує його справи. Тепер він уже не давав читати листи від сестри, а я ніколи не натякав на своє бажання прочитати їх. А лютий знай наближався: минув грудень, майже скінчився січень – ще кілька тижнів, і все вирішиться.

Та на неї звалився ще один удар – смерть її дядька. Насмілюся сказати, що він мало чого вартий був, але завжди виявляв найбільше доброти і прихильності до неї, а не когось іншого, тож вона звикла розглядати його як власного батька. Вона була з ним, коли він помер, і допомагала тітці доглядати за ним під час хвороби. Її брат їздив до Стенінглі на похорон і, повернувшись, повідомив мені, що вона лишилася там, аби розрадити тітку своєю присутністю. Минав тиждень за тижнем, а вона знай перебувала Стенінглі.

– Де це Стенінглі? – зрештою запитав я.

– У графстві Н., – була коротка відповідь, і в манері, з якою це було сказане, було щось таке холодне і сухе, що я утримався від того, аби вимагати адресу.

– Коли вона повернеться до Грасдейлу? – було моє наступне питання.

– Не знаю.

– А нехай йому дідько! – пробурмотів я.

– Чому, Маркгаме? – з невинним подивом поцікавився мій співрозмовник.

Але я нічого не сказав, лиш кинув на нього похмурий зневажливий погляд, а він одвернувся і, всміхаючись, почав розглядати килим, потім спробував завести бадьору дружню бесіду, але я був занадто знервований, аби патякати з ним, і невдовзі пішов додому.

Розумієш, Лоренс і я не можемо добре ладнати один із одним – ми чутливі до образ. Це неприємна річ, Гелфорде, оця чутливість до образ, яких ніхто не збирався завдавати. Зараз я вже не потерпаю від цього, не приймаю їх близько до серця і можу сміятися і з Лоренса, і з себе.

Зустрілися ми з ним аж на початку червня, на сінокосі.

– Давненько я тебе не бачив, Маркгаме, – сказав він після того, як ми обмінялися першими кількома словами. – Ти що, вже ніколи не збираєшся заїжджати до Вудфорду?

– Якось заїхав, та тебе не було.

– Мені було шкода, що так сталося, але ж це було вже давно; я сподівався, що ти знову заїдеш, і ось я сам приїхав із візитом, а тебе немає, як це зазвичай і буває, а то я із радістю заїжджав би частіше; але, вирішивши побачитися із тобою, я залишив свого поні на стежці між живоплотами, а сам перебрався через огорожу і рів, аби дістатися до тебе, – річ у тому, що я збираюся покинути Вудфорд і, можливо, не матиму задоволення побачити тебе знову протягом місяця чи двох.

– Куди ти збираєшся?

– Спершу до Грасдейлу, – відповів він зі слабкою посмішкою, яку охоче стримав би, якби міг.

– До Грасдейлу! То вона там?

– Так, але за день чи два вона покине його, аби супроводжувати пані Максвел до Ф., і я поїду з ними (у той час Ф. був тихим, проте респектабельним курортом: зараз його відвідує значно більше людей).

Лоренс очікував, що я скористаюся нагодою, аби передати якесь повідомлення його сестрі; гадаю, він узявся б доставити його без будь-яких істотних заперечень, якби тільки в мене вистачило здорового глузду попросити його про це. Та я промовчав і вже після того, як він пішов, побачив, яку нагоду я втратив, і пошкодував за нею.