– Але якщо я так змінюся, що перестану обожнювати вас усім своїм серцем і душею, якщо перестану кохати вас, то вже не буду собою; якщо я потраплю на небо, то буду щасливішим, ніж є зараз, а моя земна природа не може тішитися очікуванням такого блаженства, бо з нього вилучена буде і вона, і її найбільша втіха.

– То що, ваше кохання повністю земне?

– Ні, але, гадаю, ми ставитимемося одне до одного так само, як до інших духів чи небесних істот.

– Якщо таке і станеться, то через те, що ми будемо більше любити їх, а не менше любити одне одного. Чим більше кохання, тим більше щастя, якщо це кохання взаємне і чисте, яким воно і буде.

– Невже ви можете із захватом думати про те, що я загублюся серед інших небесних істот?

– Не можу, це правда; але ми не знаємо, чи буде воно саме так, та достеменно відомо, що не варто шкодувати про заміну земних утіх небесними радощами. Уявіть собі, що гусінь шкодує за тим, що їй треба обернутися на метелика, покинути свого обгризеного листка і пурхати в повітрі, спиваючи нектар із квіткових чашечок чи грітися на їхніх пелюстках. Хіба не буде уся ця печаль недоречною? Гілберте, невже вас не втішає та думка, що ми можемо зустрітися там, де немає ніякого болю і горя, ніякої боротьби з гріхом чи з тілом, де ми обоє споглядатимемо Бога та питимемо безмежне щастя із того ж самого джерела світла й доброти, де чисті й щасливі істоти почуватимуть одне до одного божисту любов? Якщо вас це не втішає, то ніколи не пишіть мені!

– Гелено, мене це втішає! якщо не забракне віри.

– Ну, тоді, – вигукнула вона, – якщо ця надія живе в нас…

– …ми розлучимося, – скінчив я. – Що ж, я не завдаватиму вам болю! Вже іду, але…

Я не висловлював своє прохання уголос: вона зрозуміла його інстинктивно і поступилася чи радше піддалася раптовому імпульсові. Ми так міцно обнялися, що, здавалося, стали одним цілим і ніяка сила не могла розлучити нас. «Благослови вас, Боже! Ідіть… ідіть!» – шепотіла вона, та водночас так міцно обіймала мене, що я майже силоміць вивільнився з її обіймів і вибіг із кімнати.

Пам’ятаю, Артур біг садовою стежкою і щось гукав мені, та я переліз через мур, щоб не зустрічатися з ним, і щодуху помчав геть. Ще, пам’ятаю, йшов я через поля і сльози текли в мене по щоках, а потім сидів у долині, й у вухах моїх лунала вічна мелодія вітру, що шумів у верховітті дерев; очі мої неуважно споглядали гру тіней на зеленій траві, в яку час від часу опускався зів’ялий листок, а серце було в тій похмурій кам’яниці, де плакала та, котру я не побачу вже ніколи в житті.

Того дня я не був на фермі. Втім, треба було зробити ще одну справу – відвідати Лоренса і попросити в нього вибачення. Можна було вчинити це і завтра, та я боявся, що за цей час він розкаже про все своїй сестрі. Ні, ні! Я маю попросити його вибачення сьогодні, і благати його бути поблажливим у своєму звинуваченні, якщо вже він захоче розповісти їй про це. Проте я відкладав цей візит аж до вечора, поки мій душевний стан більш-менш врівноважився, а в серці з’явилися нові паростки невиразних надій. Коли я прибув до Вудфорду, де мешкав Лоренс, то слуга сказав, що господар його нездужає і навряд чи зможе побачитися зі мною. Проте я не збирався миритись із перешкодами. Я спокійно чекав у залі, поки про мене повідомлять, а подумки вирішив, що не прийму відмови. Прийшов слуга і чемно відказав, що пан Лоренс не міг нікого бачити: у нього була гарячка, і його не можна турбувати.

– Я довго його не потурбую, – сказав я, – просто мушу побачити його хоч на мить, бо прийшов з важливою справою.

– Я перекажу йому, сер, – повідомив слуга.

За мить він повернувся і сказав, що пан Лоренс просить залишити записку.

– Він може із таким же успіхом побачити мене, як і тебе, – сказав я і, пройшовши повз здивованого лакея, сміливо постукав у двері, а потім увійшов.

Кімната була простора і гарно вмебльована. Перед палаючим коминком лежав на килимі старий хорт, а біля дивана сидів гарний молодий спанієль. Лоренс лежав на канапі; він був у халаті, а голова була пов’язана шовковою хусточкою. Його зазвичай бліде обличчя було червоне, очі наполовину заплющені. Угледівши мене, він широко розплющив їх і здригнувся від обуреного подиву, бо я пройшов углиб кімнати і зупинився перед ним. Лоренс звівся на подушках і втупився у мене з нервовим жахом і гнівом.

– Містере Маркгам, я такого не чекав! – зауважив він і страшенно зблід.

– Знаю, що не чекав, – відповів я, – але помовч хвилинку, і я скажу тобі, навіщо прийшов.

– Тільки недовго! – сказав він, поклавши руку на маленького срібного дзвоника, що стояв на столі біля нього. – А то я покличу прислугу. Я не можу терпіти твою брутальність чи навіть присутність твою.

На чолі в нього перлистими краплями заблищав піт.

– Річ у тому, Лоренсе, – почав я, – що останнім часом не я зовсім добре поводився з тобою, надто ж під час цього останнього випадку, тож прийшов… прийшов сказати, що шкодую з приводу того, що було зроблено, і хочу попросити у тебе пробачення. Якщо ж ти не хочеш вибачити, – поспішно додав я, неприємно вражений виразом його обличчя, – то це несуттєво; я просто віддав свій борг.

– Ти не дуже й переймаєшся тим, що зробив! – насмішкувато відповів. – Спочатку образив свого друга і вдарив його по голові, а потім кажеш йому, що цей вчинок був не зовсім правильний, але не має значення, чи вибачить він тобі.

– Я забув тобі сказати, що це було непорозуміння, – пробурмотів я. – Ну гаразд, гадаю, це я винен! Я не знав, що ти брат місіс Грем, тож у мене виникли підозри, які ти міг би усунути, якби хоч трохи довіряв мені; крім того, я випадково підслухав уривок вашої розмови, і це змусило мене думати, що я маю повне право ненавидіти тебе.

– А як ти дізнався, що я її брат? – занепокоєно запитав він.

– Вона сама сказала. Вона все мені розповіла. Вона знала, що мені можна довіряти. Але тобі не варто перейматися цим, бо то була наша остання зустріч!

– Остання! То вона поїхала?

– Ні, але сказала мені «прощай», і я обіцяв більше ніколи не проходити повз цей будинок, поки вона там мешкає. – Я мало не застогнав від усвідомлення цього факту, та лише стиснув кулаки і тупнув ногою. Проте Лоренсові одлягло від серця.

– Ти вчинив правильно, – сказав він тоном рішучого схвалення. Його обличчя прояснилося. – А щодо помилки, то й мені шкода, що так сталося. Можливо, ти зможеш пробачити мій брак щирості, та згадай, що в мене було небагато підстав довіряти тобі.

– Так, так – я все це пам’ятаю: ніхто не може засуджувати мене більше, ніж я засуджую себе у власному серці; у будь-якому разі, ніхто не може так щиро, як я, шкодувати за свою брутальність, як ти її правильно назвав.

– Дарма, – мовив він, слабко посміхаючись, – давай забудемо про всі прикрі слова та вчинки. Може, потиснім один одному руки?

Його рука була така слабка, що впала ще до того, як я встиг до неї доторкнутися, а в нього забракло сили відповісти на цей потиск.

– Яка в тебе суха й гаряча рука, Лоренсе! – зауважив я. – Ти і справді хворий, а я зробив тобі ще гірше всією цією балаканиною.

– О, це пусте! Я застудився під дощем. Не звертай уваги. Краще скажи мені, ти розповів про цей випадок моїй сестрі?

– Мені забракло хоробрості це зробити, та коли ти розповідатимеш їй усе, можеш лише сказати, що я глибоко шкоду…

– О, не бійся! Я нічого не розповідатиму їй про тебе, поки ти виконуватимеш своє добре рішення триматися подалі від неї. То вона ще не чула про мою хворобу?

– Думаю, ні.

– Я радий, бо весь цей час боявся, що хтось їй скаже, ніби я вмираю чи безнадійно хворий, і вона прийде відвідати мене. Треба якось звістити їй, – замислено продовжував він, – а то вона почує якісь плітки і стривожиться. Багато хто радо розповів би їй такі новини, аби поглянути, як вона це сприйматиме; а тоді вона могла б стати жертвою свіжого скандалу.

– Шкода, що я їй нічого не сказав, – зауважив я. – Якби не моя обіцянка, то я пішов би зараз до неї та й розповів усе.