Тож, сподіваюся, в такий спосіб я убезпечила його бодай від пияцтва; що ж стосується інших вад, то якщо містер Гантингтон знову почне вчити дитину ненавидіти і зневажати свою матір і наслідувати погані звички свого батька, я все одно звільню свого сина від нього. Я знайшла вихід із цього становища і, якщо мені вдасться отримати допомогу свого брата, зумію втекти з Артурчиком. Старий маєток, у якому ми обоє народилися, стоїть пусткою. Якщо брат обладнає для помешкання одну чи дві кімнати, то я житиму там під вигаданим ім’ям і зароблятиму на прожиток своїм улюбленим мистецтвом. Він позичить мені грошей, і я житиму собі самотою, оскільки будинок стоїть у відлюдному місці, а сусідів там небагато. Я накреслила весь цей план у своїй голові; все, що я хочу, це умовити Фредеріка. Він незабаром приїздить побачитися зі мною, і тоді я зроблю йому свою пропозицію, попередньо розповівши про свою родинну ситуацію.

Гадаю, до нього дійшли чутки про моє невеселе становище. Я можу судити про це з тієї ніжної печалі, якою просякнуті його листи, а ще з того факту, що він дуже рідко згадує мого чоловіка і ніколи не приїжджав до мене, коли містер Гантингтон був удома. Проте він ніколи відкрито не висловлював ніякого несхвалення на його адресу, як і співчуття мені не висловлював теж; він ніколи не ставив жодних запитань і не казав нічого, що змусило б мене довіритись йому. Можливо, його ображає моя стриманість. Він дивний чоловік; мені хотілося б, щоб ми краще знали одне одного. Зазвичай щороку він упродовж місяця гостював у Стенінглі, та відколи помер наш батько, я бачила його лише один раз, коли він приїхав до мене на кілька днів за відсутності містера Гантингтона. Цього разу він гостюватиме довше. Моє серце лине до нього, а душа вже не витримує самотності.

16-е квітня. – Він приїжджав і вже поїхав. Провів тут не більше двох тижнів. Час пролетів швидко, але з великою користю для мене. У мене, певно, погана вдача, бо мої нещастя надто вже озлобили мене, і я почала зневажливо ставитися до чоловіків, аж нарешті трапилася поміж ними бодай одна особа, що гідна довіри й пошани. А що було б із Фредеріка, якби він виховувався в такому товаристві, як оте, що оточує мого чоловіка? І яким стане Артурчик зі своєю від природи лагідною вдачею, якщо я не врятую його від цього оточення? Першого ж вечора, знайомлячи свого сина із дядьком, я виклала Фредерікові свій план порятунку.

– Він схожий на тебе, Фредеріку, – сказала я. – Часом я думаю, що він більше нагадує тебе, ніж свого батька; і я рада цьому.

– Ти лестиш мені, Гелено, – відповів він, погладжуючи м’які, хвилясті кучері дитини.

– Ні, ти не вважатимеш це компліментом, коли я скажу тобі, що, як на мене, краще б він був схожий на Бенсона, ніж на свого батька.

Він підняв брови, та нічого не сказав.

– Чи знаєш ти, що за чоловік містер Гантингтон? – запитала я.

– Гадаю, певне уявлення в мене є.

– А чи твоє уявлення настільки повне, щоб ти міг вислухати, що я вирішила втекти від нього зі своєю дитиною?

– Це справді так?

– Якщо ж ти не маєш такого уявлення, то я розкажу тобі нього.

І я розповіла про те, як він поводиться зі мною і з моєю дитиною, а також повідомила, що вирішила звільнити її від батькового впливу.

Фредерік страшенно обурився, та мій проект видався йому нездійсненним. Він виклав стільки міркувань, які спростовували мої наміри, що мені не залишалося нічого іншого, як переконувати його, що мій чоловік невиправний, тож залишається тільки втекти від нього, як я і планувала. Урешті він погодився обладнати для помешкання одне крило старого маєтку, та сподівався, що я скористаюся своїм планом тільки тоді, коли вже зовсім буде безвихідь. Я пообіцяла, що буду розважливою, оскільки мені шкода було Мілісент і Естер, а головне своєї тітки.

29-е липня. – Місіс Гаргрейв і її дочка повернулися із Лондона. Естер повна вражень від свого першого сезону в місті, але її серце ще вільне. Мати підшукала для неї чудову партію і навіть спонукала того джентльмена попросити її руки, та в Естер вистачило зухвалості відмовитися. Він походить із гарної родини і дуже заможний, та Естер каже, що він старий, як Адам, потворний, як смертний гріх, і ненависний, як… як хтось, кого не будемо називати.

– Мама була розчарована і дуже сердилася на мене. А що я можу вдіяти! І Волтер невдоволений моєю упертістю – ніколи не думала, що він може бути таким недобрим. Але Мілісент благала мене не поступатись, і я упевнена, що якби ви побачили чоловіка, якого вони хотіли мені підсунути, ви теж порадили б мені не йти за нього заміж.

– Достатньо й того, що він тобі не подобається, – сказала я.

– Я знала, що ви так скажете; хоча мама й стверджувала, що ви будете страшенно вражені моєю поведінкою. Ви не уявляєте, як вона мені вичитує: я і непокірна і невдячна, і перешкоджаю здійсненню її бажань, і погано ставлюся до свого брата, і перетворюю себе на тягар для родини. Я іноді боюсь, що вона врешті-решт переможе мене. У мене сильна воля, але і в неї така ж, і коли вона говорить такі гіркі речі, мені хочеться вчинити, як вона просить, а потім розбити собі серце і сказати: «Ось, мамо, це все ваша вина!»

– Благаю, не роби цього! – мовила я. – Слухняність із таким мотивом буде справжнім злом, і покарання, якого вона заслуговує, не змусить себе довго чекати. Тримайся до кінця, і твоя мама скоро облишить свої переслідування, та й джентльмен перестане тобі набридати своїми залицяннями, коли побачить, що їх уперто не приймають.

– О ні! Панові Олдфілду вона дала на здогад, що я відмовилася від його пропозиції не через якусь нелюбов до його особи, а лише через те, що я нерозсудлива і юна, і не в змозі примиритись із думками про шлюб, але до наступного сезону, у неї щодо цього немає жодних сумнівів, я наберуся здорового глузду, і вона сподівається, що мої дівочі фантазії розвіються. Якщо я не послухаюся її, то вона більше не повезе мене до Лондона: каже, що може брати мене до міста заради моєї втіхи, і не кожен джентльмен погодиться узяти мене без посагу, хоч якою вродливою я була б.

– Що ж, Естер, мені тебе шкода, та, повторюю, тримайся до кінця. Вийти за чоловіка, який тобі не подобається – все одно, що самохіть продатися у рабство.

– Я бачила одного чи двох джентльменів у Лондоні, які могли б мені сподобатись, але мама не дозволила мені познайомитись із ними – особливо з одним, якому, вірю, я дуже припала до вподоби. Хіба ж це не дратує?

– Не сумніваюсь, що саме так ти і почувалася, та якби вийшла за того хлопця, то, можливо, ще дужче пошкодувала б, ніж якби одружилася з паном Олдфілдом. Не можна виходити заміж без кохання, та не можна виходити лише з кохання – треба брати до уваги чимало інших речей. Якщо ж доведеться жити самотою, то май на увазі: хоч у такому житті мало втіхи, але й горя буде не більше, ніж ти зможеш витерпіти. Шлюб може змінити твоє життя на краще, та, як на мене, він радше призведе до протилежного результату.

– Так гадає і Мілісент, та я гадаю інакше. Якби я уявила собі, що буду старою панною, то б перестала цінувати своє життя. Думки про те, що рік у рік треба буде жити в Гроуві – дармоїдкою при мамі і Волтері, такою собі обтяжливою незручністю (тепер, коли я знаю, у якому світлі вони все це розглядатимуть), просто нестерпні; я скоріше втечу з дворецьким.

– Твої обставини особливі, визнаю; але май терпіння, люба, не роби нічого поспішно. Не забувай, що тобі ще немає й дев’ятнадцяти, і ще має пройти багато років, перш ніж хтось зможе назвати тебе старою панною: ти не можеш знати, що Провидіння приготувало для тебе. А тим часом не забувай, що маєш право на захист і підтримку своєї матері та брата, хоч як вони сваряться на тебе.

– Ви така сумна! – зауважила після паузи Естер. – Коли Мілісент ото таке сказала, я запитала, чи вона щаслива. Вона сказала, що так; але я лише наполовину повірила їй, а зараз я маю поставити те запитання й вам.

– Дуже зухвале питання! – засміялась я. – Дівчинці не варто питати про це в одруженої жінки, тож я не відповідатиму на нього.