«Ні, я вже закінчив, – відповів Гатерслі, – я лише хочу знати, чи маєш ти намір прислухатися до моєї поради».
«Якої поради?»
«Аби почати нове життя, ти, запеклий негіднику, – загорлав Ральф, – і попросити вибачення у своєї дружини!»
«У якої дружини? Я не маю дружини, – відповів Гантингтон, підводячи невинний погляд від своєї склянки, – а якщо й маю, то так високо ціную її, що будь-хто з вас, кому вона припаде до смаку, може забирати її собі… хай забирає, їй-богу, і моє благословення на додаток!»
– Я… гм… хтось із присутніх запитав, чи він справді мав на увазі те, що сказав, на що він урочисто заприсягся, що саме це він і хотів сказати. Що ви думаєте про це, місіс Гантингтон? – запитав містер Гаргрейв після короткої паузи, протягом якої я відчувала, що він напружено вивчає моє обличчя.
– Скажу, – спокійно відповіла я, – що він недовго володітиме тим, що так мало цінує.
– Ви ж не хочете сказати, що ваше серце розіб’ється і ви помрете через огидну поведінку такого ницого лиходія, як цей!
– Ні в якому разі: моє серце надто висушене, аби його можна було розбити, і я маю намір жити так довго, як тільки зможу.
– То ви його покинете?
– Так.
– Коли і як? – нетерпляче запитав він.
– Коли буду готова й коли зробити це буде доцільніше.
– Але ж ваше дитя?…
– Моє дитя їде зі мною.
– Він цього не дозволить.
– Я його не питатиму.
– Ах, так ви замишляєте таємну втечу! Але з ким, місіс Гантингтон?
– Із моїм сином: і, можливо, з його годувальницею.
– Сама – і незахищена! Але куди ви можете піти? що ви можете робити? Він поїде за вами і привезе вас назад.
– Я добре все розрахувала. Допіру я виберуся із Грасдейлу, як вважатиму себе в безпеці.
Містер Гаргрейв наблизився до мене на один крок, зазирнув мені в обличчя і вдихнув повітря, збираючись щось сказати; але цей погляд, цей розпашілий рум’янець, ця раптова іскра в очах – все це змусило мою кров закипіти від гніву: я різко відвернулась, і, ухопивши свого пензля, почала наносити мазки на полотно з такою енергією, що, певне, зіпсувала картину.
– Місіс Гантингтон, – сказав він із гіркою урочистістю, – ви жорстокі – жорстокі до мене, жорстокі й до самої себе.
– Містере Гаргрейв, не забувайте про свою обіцянку.
– Я повинен це сказати… моє серце лусне, якщо я цього не зроблю! Я довго мовчав, тож ви повинні вислухати мене! – вигукнув він, зухвало заступивши мені шлях, коли я рушила до дверей. – Ви кажете мені, що більше не зобов’язані бути вірною своєму чоловікові; він відкрито заявляє, що стомився від вас і спокійно віддає вас першому-ліпшому, хто захоче взяти вас; ви збираєтесь покинути його; ніхто не повірить, що ви їдете сама; всі скажуть: «Мало хто може засуджувати її, ще менше людей можуть жаліти його; але ж із ким вона втекла?» Тому вас ніхто не похвалить за вашу доброчесність (якщо ви її так називаєте), навіть ваші друзі не повірять у неї. І що ви вдієте сама у цьому жорстокому світі? Ви молода і недосвідчена жінка…
– Одним словом, ви радили б мені залишатися там, де я є, – урвала його я. – Гаразд, я подумаю про це.
– За будь-яку ціну покиньте його, – палко вигукнув він, – W але НЕ сама! Дозвольте мені захистити вас!
– Ніколи, поки моя розсудливість залишатиметься при мені! – відповіла я, вихопивши свою руку з його долоні.
Але його неможливо було зупинити.
– Мені не можна відмовляти! – несамовито вигукнув він і, міцно вхопивши мене за руки, опустився на коліно і благально, та заразом і владно дивився у вічі. – Ви опираєтеся своїй долі! Бог запланував, щоб я був вашою підтримкою і захисником, – я відчуваю це, немовби голос із неба оголосив: «Ви станете одним тілом», – а ви відштовхуєте мене від себе…
– Дозвольте мені піти, містере Гаргрейв! – суворо сказала я, та він тільки міцніше стиснув мої руки.
– Дозвольте мені піти! – повторила я, тремтячи від обурення. Його обличчя було майже навпроти вікна, коли він став на коліно. Я побачила, як він, здригнувшись, зиркнув у вікно, а переможна посмішка освітила його обличчя. Глянувши через плече, я помітила тінь, яка саме зникала за рогом.
– Це був Гримзбі, – сказав Гаргрейв. – Він повідомить усім про те, що бачив, та ще й прибреше. У нього немає любові до вас, місіс Гантингтон, як немає ні поваги до вашої статі, ні віри у вашу доброчесність. Він подасть таку версію цієї історії, що всі повірять у те, що він каже. Ваша добра слава вже пропала, й ніщо не зможе повернути її. Тож дозвольте мені захищати вас!
– Ніхто ніколи не насмілювався ображати мене так, як ви зараз! – сказала я, звільнивши свої руки і відскочивши від нього.
– Я не ображаю вас, – закричав він, – я поклоняюся вам! Ви – мій янгол, моє божество! Все своє життя кладу я до ваших ніг, і ви повинні прийняти його, й ви таки його приймете! – вигукнув він, підводячись. – Я буду вашим захисником! І якщо ваша совість докорятиме вам за це, скажіть їй, що я вас переміг і у вас не залишалося іншого вибору!
Він кинувся до мене. Я ухопила свого мастихіна[19] і замахнулася. Це налякало його: він стояв і здивовано дивився на мене;насмілюся сказати, що я виглядала такою ж несамовитою і рішучою, як і він. Я перемістилась ближче до дзвінка і взялась рукою за шнур. Це ще дужче погамувало його. Наполовину владним, наполовину благальним помахом руки він спробував утримати мене від того, щоб я подзвонила.
– Тоді не підходьте! – мовила я; він відступив. – І слухайте мене. Ви мені не подобаєтеся, – якомога виразніше провадила я, аби надати більшої ефектності своїм словам, – і навіть якби я розлучилася зі своїм чоловіком або він помер, то все одно не вийшла за вас. Ось так! Сподіваюсь, ви задоволені.
Його обличчя побіліло від гніву.
– Я задоволений, – відповів він із гірким притиском, – переконавшись, що ви – найбільш безсердечна, найбільш неприродна та невдячна жінка, яку я коли-небудь бачив!
– Невдячна, сер?
– Невдячна.
– Ні, містере Гаргрейв, я не така. За все добро, яке ви зробили мені чи бажали зробити, я вдячна вам від усього серця і я молю Бога пробачити вам усе зло, якого ви завдали мені.
Тут двері розчинилися навстіж, і з’явились пани Гантингтон і Гатерслі. Мій чоловік увійшов до бібліотеки і зупинився, зі значущою посмішкою розглядаючи мене й містера Гаргрейва.
– Сер? – запитав Гаргрейв із виглядом людини, яка приготувалась тримати оборону.
– Сер, – повторив у відповідь господар дому.
– Ми хочемо знати, чи ти можеш приєднатися до нас, аби постріляти фазанів, Волтере, – втрутився Гатерслі.
Волтер не відповів, а натомість пройшов до вікна, аби зібратися з силами. Артур тихо свиснув. На щоках Гаргрейва з’явився легкий рум’янець від гніву; але за мить він знову став спокійним і недбало зауважив:
– Я прийшов сюди попрощатися із місіс Гантингтон і сказати їй, що повинен завтра їхати.
– Гм! Ти страшенно поспішний у своєму рішенні. Що змушує тебе так швидко забратися звідси, можна запитати?
– Справи, – відповів він.
– Що ж, їдь! – сказав мій чоловік.
Гаргрейв пішов, а містер Гантингтон, підібравши фалди свого пальто і затиснувши їх під пахвами, сперся плечем об коминок, обернувся до мене і пошепки вилив на мене цілий потік найогиднішої і найвульгарнішої лайки. Я не намагалась урвати його, та розлютилася, й коли він скінчив, сказала:
– Якщо твої звинувачення мають підстави, то хіба тобі засуджувати мене?
– Вона влучила в яблучко, їй-богу! – вигукнув Гатерслі, а потім узяв свого друга за руку і спробував випровадити його з бібліотеки. – Ходімо, хлопче, – пробурмотів він, – ти не маєш ніякого права засуджувати її, ти ж знаєш, і його також, після того, що ти сказав учора ввечері.
Він тут натякав на те, чого я не могла стерпіти.
– Ви насмілюєтеся підозрювати мене, містере Гатерслі? – запитала я, майже не тямлячи себе від люті.
– Ні, ні, я нікого не підозрюю. Все гаразд, все гаразд. Ходи зі мною, Гантингтоне.
