– Хіба він вам не друг? – запитала я, переводячи очі з вогню на його обличчя, можливо, з легкою домішкою тих самих почуттів, які він призначав іншому.

– Він був моїм другом, – відповів він із тією ж спокійною серйозністю, що й раніше, – але ви помиляєтеся, вважаючи, що я й далі дружив би з чоловіком, який зміг так ганебно покинути ту, котра… гаразд, я не згадуватиму про це. Але скажіть мені, хіба ви ніколи не думали про помсту?

– Про помсту?! Ні. А що хорошого вона принесе?

– Навіть не знаю, як із вами розмовляти, місіс Гантингтон, – сказав він, посміхаючись, – ви лише наполовину жінка – певне, ваша природа має бути наполовину людською, наполовину ангельською. Така доброта вселяє в мене страх, бо я не знаю, як її розуміти.

– У такому разі, сер, боюся, що ви набагато гірший, ніж мали б бути, якщо я, проста звичайна смертна, настільки перевершую вас, як ви самі це щойно визнали; і оскільки між нами існує так мало симпатії, гадаю, що нам обом краще було б підшукати для себе ближчого за духом компаньйона.

– Ні, я звичайний смертний, – відповів містер Гаргрейв. – Я не дозволю собі бути гіршим, ніж мої побратими, та вам, повторюю, немає подібних. Але чи щасливі ви? – запитав він серйозним тоном.

– Так само щаслива, як і деякі інші, гадаю.

– Чи така ви щаслива, якою хотіли б бути?

– Цього ніхто ще не сягнув.

– Єдине, що я знаю, – мовив він у відповідь із глибоким сумним зітханням, – так це те, що ви набагато щасливіші, ніж я.

– Якщо так, то мені вас дуже шкода.

– Справді шкода? Ох, сумніваюся, а то ви з радістю прийшли б мені на допомогу.

– Звичайно, прийшла б, якби це не зашкодило мені чи комусь іншому.

– Невже ви гадаєте, що я бажав би, аби ви зашкодили собі? Понад усе я прагну вашого щастя, навіть більше, ніж власного. Ви зараз нещасні, місіс Гантингтон, – продовжував він, зухвало зазираючи мені в обличчя. – Ви не скаржитеся, але я бачу і знаю, що ви нещасна – і залишатиметесь нещасною, поки ваше гаряче серце буде закуте в отой крижаний панцир. Подаруйте мені усмішку, і я буду щасливий, довіртеся мені, і самі станете щасливою! – пробурмотів він крізь зуби. – Все це стосується лише нас двох: ви жодним чином не можете зашкодити своєму чоловікові, а більше нікого ця справа не обходить.

– Я маю сина, містере Гаргрейв, а ви маєте матір, – зауважила я, відступивши від вікна, до якого він підійшов слідом за мною.

– Їм не потрібно про це знати, – почав був він, але тут до кімнати увійшли Естер із Артуром.

Естер кинула погляд на збуджене Волтерове обличчя, а потім глянула на мене, бо я теж виглядала схвильованою. Певне, вона подумала, що ми посварилися, і це страшенно стурбувало її. Вона просто розташувалась на дивані і, відкинувши назад свої яскраві золотаві кучерики, почала теревенити про сад і про свого маленького товариша по грі, і продовжувала базікати в своєму дусі, аж поки брат не звелів їй збиратися додому.

– Якщо я розмовляв занадто палко, пробачте мені, – прошепотів він на прощання, – бо я собі цього ніколи не пробачу.

Естер усміхнулася і зиркнула на мене: я просто вклонилась, і її обличчя витягнулося. Вона вважала це мізерною винагородою за щедру Волтерову поступку й розчарувалася у своїй подрузі. Як мало знає вона світ, у якому живе!

Упродовж кількох тижнів у містера Гаргрейва не було можливості знову зустрітися зі мною наодинці, та коли він таки зустрів мене, у його манері було менше пихи і більше зворушливої меланхолії. О, як же набридав він мені! Зрештою я була змушена майже повністю припинити свої візити до Гроува, поплатившись за це тим, що місіс Гаргрейв глибоко на мене образилася, а ще я серйозно засмутила бідолашну Естер, яка щиро цінувала моє товариство. Але невтомний ворог ще не був переможений: здається, він завжди був насторожі. Я частенько бачила його, коли він повільно проїжджав повз наш маєток, допитливо роззираючись довкруги, а ще частіше бачила його Рейчел. Ця тямуща жінка скоро здогадалася, що відбувалося між нами, тож коли я збиралася на прогулянку, вона застерігала мене, якщо бачила містера Гаргрейва з вікна.

Та якоїсь сонячної листопадової днини я пішла гуляти сама і на зворотному шляху почула цокотіння кінських копит. Поблизу не було жодного перелазу чи щілини, крізь яку я могла б вийти на лани, тож я спокійно пішла далі, сказавши собі: «Зрештою, це може бути й не він; а якщо це все-таки він і якщо він знову мені дошкулятиме, то я раз і назавжди покладу край цій холодній зухвалості і нудотній сентиментальності».

Вершник наздогнав мене, і коли я озирнулася, то побачила, що це був містер Гаргрейв. Він привітав мене усмішкою, що, певне, мала бути м’якою і меланхолійною, та крізь неї проглядала переможна втіха від того, що він таки упіймав мене. Коротко відповівши на його вітання і розпитавши про його матір та Естер, я попрямувала далі, але він поїхав слідом за мною.

«Гаразд, зараз я дам тобі одкоша! – подумала я собі. – Отже, сер, що далі?»

Це запитання, хоча й не сказане вголос, недовго залишалось без відповіді; вже після кількох побіжних зауважень на несуттєві теми він урочистим тоном почав апеляцію до моєї гуманності:

– У квітні наступного року буде чотири роки, відколи я вперше побачив вас, місіс Гантингтон, хоч ви, можливо, вже забули про цю обставину. Тоді я глибоко захоплювався вами, але не наважувався покохати вас. Наступної осені я у вас закохався, хоча й не смів показувати цього. Вже понад три роки я терплю справжнісінькі муки. Я так настраждався від зруйнованих надій і розтоптаної любові, що в мене слів немає, аби це змалювати. Юність моя минає, майбутнє невизначене, життя порожнє, ні вдень, ні вночі я не маю спокою: я став тягарем для себе та інших, а ви могли б порятувати мене одним лише словом, та не робите цього – хіба ж це справедливо?

– По-перше, я вам не вірю, – відповіла я, – по-друге, якщо ви хочете бути таким дурнем, то що я можу вдіяти?

– Якщо ви, – палко відповів він, – вважаєте дурістю найкращі пориви нашої природи, то я вам не вірю. Я знаю, що ви не таке безсердечне створіння, яке з себе вдаєте, – колись у вас було серце, і ви віддали його своєму чоловікові. Коли ж виявилося, що він не гідний такого скарбу, то ви забрали своє серце назад; не будете ж ви вдавати, що кохали того розпусника так глибоко і так віддано, що вже ніколи не зможете покохати когось іншого? Я знаю, що у вашій природі є почуття, які ще ніколи не пробуджувалися, знаю, що у вашому теперішньому самотньому і покинутому стані ви почуваєтеся жалюгідною. Тільки від вас залежить зробити щасливими себе і мене (бо ви можете покохати мене, якщо захочете); ви, звісно, можете сказати мені, що зневажаєте і ненавидите мене, та оскільки самі продемонстрували мені приклад відвертості у розмові, то я відповім, що не вірю вам. Але ж ви цього не зробите! ви залишите нас обох нещасливими і при цьому будете казати мені, що це – Божа воля. Ви можете називати це релігією, та я називаю це диким фанатизмом!

– Є ще й інше життя, – зауважила я. – Якщо ми зараз сіємо зі сльозами, то лише для того, аби пожинати з радістю. Божа воля в тому, аби ми не завдавали страждань своїм ближнім, потураючи нашим земним пристрастям; у вас є мати, сестри і друзі, яких серйозно зачепить ваша ганьба; і я маю друзів, тож ніколи не пожертвую їхнім душевним спокоєм заради свого чи вашого задоволення; навіть якби я лишилася сама у цілому світі, то зі мною був би Господь. Я радше помру, ніж порушу слово, котре дала небесам, я не проміняю його на кілька недовгих років несправжнього і швидкоплинного щастя – щастя, яке, безумовно, закінчиться стражданнями ще у цьому житті!

– Це не ганьба й не жертва, – наполягав він. – Я не прошу вас покидати свій дім чи ігнорувати суспільну думку.

Не буду повторювати його аргументи. Я щомога спростовувала їх, та ніяк не могла зібратися на силі, тому що була надто вже обурена тим, що він посмів так розмовляти зі мною. Помітивши, що марно апелювати до його здорового глузду, я змінила курс і спробувала інший план.