– І ваша порада пішла на користь лордові Лоубаре? – запитала я.

– А чом би й ні! Упродовж якогось часу він був просто зразком помірності й розсудливості, та так вийшло, що Лоубаре просто нездатний був до стриманості: якщо вже він спотикався на чомусь одному, то мав докотитися до самісінького дна, – якщо він переборщив увечері, то завтра наслідки цього робили його таким жалюгідним, що він повинен був повторювати злочин, аби цьому зарадити; і в тому ж дусі день у день, аж поки совість не л*, змушувала його зупинитися. А потім так непокоїв друзів своїм каяттям і горем, що не залишав їм ніякого вибору, як змушувати його топити своє горе у вині або й у міцнішому питві; подолавши перші докори сумління, він ставав відчайдушним і перетворювався на справжнісінького негідника – та лише для того, аби потім ще гірше оплакувати свою власну деградацію.

Урешті сталося ось що: якось він немовби прокинувся і, міцно вхопивши мене за руку, сказав:

«Гантингтоне, так не піде! Я вирішив покінчити з цим».

«Ти що, збираєшся застрелитись?» – запитав я.

«Ні, змінитися».

«О, це не новина! Ти вже понад рік міняєшся на краще».

«Так, але ти не давав мені зробити це, а я був таким дурнем, що не міг прожити без тебе. Але зараз я бачу, що може повернути мене до життя, і буду шукати його у всіх усюдах – та, боюся, шансів уже нема».

І він зітхнув так, ніби його серце було готове розірватись.

«І що ж це, Лоубаре?» – запитав я, думаючи, що він уже зовсім з’їхав із глузду.

«Дружина, – відповів він. – Я не можу жити сам, тому що думки непокоять мене, а з тобою я не можу жити, бо ти граєш проти мене на боці диявола».

«Хто, я?!»

«Та всі ви, а ти найдужче, сам знаєш. Та якби я міг знайти дружину, яка виплатила б мої борги і відновила моє становище в світі…»

«Ще б пак», – сказав я.

«І яка б була достатньо гарною і доброчесною, – продовжував він, – аби творити родинний затишок і примирити мене з самим собою, то, гадаю, я змінився б. Я вже ніколи не закохаюся, та, може, це буде не так вже й важливо, бо дасть мені змогу тверезо обирати; та чи зможе хто-небудь закохатися у мене, ось у чому питання! Із твоєю привабливістю і вмінням причаровувати, я міг би на щось сподіватися, але хіба вийде за мене такого якась дівчина – адже я не маю ні шеляга за душею?» «Так, звичайно».

«Хто?»

«Ну, будь-яка стара панна була б рада…»

«Ні, ні, – заперечив він, – це має бути хтось, кого я зможу кохати».

«Та ти щойно сам сказав, що ніколи не зможеш покохати!»

«Гаразд, кохання – це не те слово… Я шукатиму по всій Англії! – вигукнув він із раптовим спалахом надії, а може – відчаю. – Пощастить мені чи ні, все одно це буде краще, ніж стрімголов котитись до прірви у цьому триклятому клубі: тож прощавай, клуб, і ти теж. Якщо я колись зустріну тебе десь у порядному товаристві, то буду радий тебе бачити; але більше ніколи ти не спокусиш мене з’явитись у цьому диявольському лігві!»

Це була ганебна промова, але я все ж потис йому руку, і ми розійшлись. Відтоді він став зразком порядності, та донедавна у нас із ним не було багато спільного. Час від часу він шукав моєї компанії, але так само часто уникав її, боячись, щоб я знову не затягнув його назад, а щодо мене, то я знаходив його товариство не дуже цікавим, тим паче що він інколи намагався пробудити мою совість і витягти мене з тієї прірви, з якої, як він вважав, втік сам; та як ми зустрічались, то я неодмінно розпитував його, як просуваються пошуки нареченої, та йому не було чого розповісти. Матері знали, що в нього порожні кишені і репутація гравця, а дочок відштовхував його похмурий вигляд і меланхолійний характер.

Потім я поїхав на континент, а після свого повернення застав його ще одинаком, хоча, звісно, він уже менше скидався на нещасного вихідця із могили. Юні панни перестали його боятися і почали вважати вельми цікавим; але матусі були невблаганні. Це було якраз тої пори, коли мій добрий янгол допоміг моїй дорозі перетнутися із твоєю; а після того тільки ти була в моїх думках. А Лоубаре тим часом познайомився із нашою привабливою подругою, міс Вілмот не без втручання свого доброго янгола, як він, без сумніву, сказав би сам, хоча не наважувався покладати на неї свої надії, поки вони не встановили між собою ближчий контакт тут, у Стенінглі, і вона AJ, почала домагатися його уваги й усіляко заохочувала його боязкі залицяння. Потім він уже й сам почав сподіватися на успіх. Хоча я і втрутився, ставши поміж ним і його сонцем, лише посилило його запал і зміцнило надії, тим паче коли я покинув поле бою і почав полювати за дорожчим скарбом. Словом, він геть очманів. До того він ще якось помічав її вади, але зараз пристрасть і її хитрощі так засліпили його, що він не бачив у ній нічого, крім чеснот. Учора ввечері він прийшов до мене і почав хвалитися своїм щастям.

«Гантингтоне, я мов на світ народився! – вигукнув він, схопивши мою руку і стиснувши її як у лещатах. – Виходить, є щастя в цім житті… вона кохає мене!»

«Це вона тобі таке сказала? – запитав я.

«Ні, але я більше в цьому не сумніваюся. Хіба ти не бачиш, якою доброю і ніжною вона є? І вона знає про мою бідність, та її це зовсім не хвилює! Вона знає про всю дурість і все зло мого колишнього життя й не боїться довіряти мені, а титули її не приваблюють, бо вона їх ігнорує. Це найбільш великодушна істота, яку тільки можна собі уявити. Вона порятує мене від занепаду. Вона вже облагородила мене, як свідчить моя власна самооцінка, і зробила мене втричі кращим, мудрішим, величнішим, ніж я був. О! якби я тільки знав її раніше, якої б деградації і убозтва міг я уникнути! І що я зробив, аби заслужити таке щастя?»

– А найкумедніше те, – регочучи, провадив містер Гантингтон, – що ця хитрунка любить лише його титул і знатність, та ще отой родовий маєток.

– Звідки ти знаєш це? – запитала я.

– Вона сама мені про це розповідала; вона сказала: «Щодо самого Лоубаре, то я зневажаю його, проте, гадаю, мені вже час робити свій вибір, бо якщо я чекатиму когось кращого, то так і не вийду заміж, адже я ненавиджу вас усіх!» Ха, ха! Підозрюю, в цьому вона помиляється, та хоч як воно там було б, вона його, бідолаху, не кохає.

– Тоді ти маєш йому про це сказати.

– І зіпсувати всі плани цієї бідолашної дівчинки? Ні, це означало б зрадити її довіру, хіба ні, Гелено? Ха, ха! Крім того, це б розбило йому серце! – і він знову засміявся.

– Знаєте, містере Гантингтон, я не бачу тут нічого смішного.

– А от зараз я сміюся з тебе, кохана! – сказав він.

Поки він ото реготався, я торкнула Рубіна батогом і погнала учвал, аби наздогнати наших супутників. Артур наздогнав мене, та не маючи настрою розмовляти з ним, я знову пустила коня учвал, перейшла на галоп. Я уникала будь-яких подальших розмов із ним до самого закінчення нашої прогулянки й сподівалася удома злізти з коня, перш ніж він устигне запропонувати мені свою допомогу, та поки я відчіпляла свою амазонку, він зняв мене з коня і заявив, що не відпустить, аж поки я йому не пробачу.

– Нема чого пробачати, – сказала я. – Ти не зробив мені ніякої шкоди.

– Боже борони, щоб я нашкодив тобі! Але ти сердишся, бо Анабелла зізналася мені, що не поважає свого нареченого.

– Ні, Артуре, мене гніває те, як ти ставишся до свого друга, і якщо ти хочеш, аби я про це забула, то піди зараз і розкажи йому, що це за жінка.

– Кажу тобі, Гелено, це розіб’є йому серце, воно стане його смертю – я вже не кажу про те, що це буде скандалом для бідолашної Анабелли. Зараз йому вже нічого не допоможе, за нього вже пізно й молитись. Крім того, вона, можливо, підтримуватиме цей обман до кінця; і в такому разі, він почуватиметься щасливим від цієї ілюзії або ж він виявить свою помилку лише тоді, коли розлюбить її; якщо ж ні, то все одно для нього набагато краще, аби правда виявилася поступово. Гадаю, мій янголе, я переконав тебе, що не можу зробити того, що ти вимагаєш. Може, в тебе є інші вимоги? Кажи, і я охоче їх виконаю.