Проте він був не з тих, кого можна було відштовхнути такою поведінкою. Багато він не розмовляв зі мною, та коли все ж таки розмовляв, то робив це з такою свободою і відкритістю, з такою добротою, немовби знав, що його слова були музикою для моїх вух; а коли його погляд зустрічався із моїм, це супроводжувалося усмішкою – можливо, самовпевненою – зате настільки приємною і щирою, що я просто не могла гніватися далі, адже невдоволення тануло від тієї усмішки, як тануть під літнім сонцем уранішні хмаринки.

Після сніданку майже всі джентльмени із хлоп’ячим завзяттям вирушили полювати нещасних куріпок – мій дядько і пан Вілмот на своїх мисливських поні, містер Гантингтон і лорд Лоубаре пішки. Не подався на полювання лише пан Боргам, який, зважаючи на дощ, що пройшов уночі, вирішив, що посидить дома і приєднається до них згодом, коли сонце підсушить землю. І от він сидів з нами, довго і докладно розводячись про те, що то за шкода, буває, коли намочиш ноги, причому робив це з незворушною статечністю, а містер Гантингтон і мій дядько побрали рушниці й вийшли з дому, заглянувши спочатку до стаєнь, аби поглянути на коней і випустити собак.

Не маючи ніякого бажання проводити весь ранок у товаристві пана Боргама, я знайшла собі притулок у бібліотеці і, діставши свого мольберта, почала малювати. Той мав служити виправданням за те, що я пішла з вітальні, крім того, я хотіла закінчити картину. До тієї роботи я доклала значних зусиль і сподівалася, що вона буде шедевром, хоча й дещо претензійного характеру. За допомогою яскравої небесної блакиті, теплого світла та глибоких довгих тіней я намагалася зобразити сонячний ранок. Всупереч правилам живопису я наважилася зробити траву і листя яскраво-зеленими, як ото буває навесні або ж на початку літа. На тому полотні була зображена лісова галявина. Посередині було кілька темних сосон, на передньому плані – частина стовбура й віти великого дерева, а листя на них було золотисто-зеленого кольору – золотистого не від осінньої пори, а від сонячного світла. На цій гілці, яка виділялася на тлі похмурих ялиць, сиділа пара горлиць, а під деревом на зеленій траві, що поросла маргаритками, стояла навколішки молода дівчина. Голова її була закинута назад, хвилі білявих кіс падали на плечі, уста напіврозтулені, – вона з утіхою дивилася на тих горлиць.

Насилу взялася я до роботи, яка, щоправда, потребувала лише кількох штрихів для повного завершення, аж попід моїм вікном пройшли мисливці. Воно було наполовину відчинене, і містер Гантингтон, певно, побачив мене, бо вже за півхвилини повернувся і, сперши рушницю об стіну, підняв віконну раму, заліз до кімнати й глянув на мою картину.

– Дуже мило, – за кілька хвилин озвався він. – Підходящий етюд для молодої панни. Весна, яка саме перетворюється на літо; ранок, що якраз наближається до півдня; дівоцтво, яке перетворюється на жіночу зрілість, і надія, що межує зі здійсненням. Гарненька дівчина! А чому ви не зробили її чорнявою?

– Я гадала, світлі коси їй личитимуть більше. Бачите, я зробила її блакитноокою і пухкенькою, а також білявою і квітучою.

– Слово честі, справжнісінька дівчина з шинку! Закохався б у неї, якби тут не було художниці. Свята невинність! вона думає про те, що настане пора, коли до неї теж залицятимуться палко та ніжно, як до цієї горлиці, й уявляє собі, як приємно це буде і якою ніжною і вірною буде вона.

– І яким ніжним та вірним буде він із нею, – сказала я.

– Можливо, бо в цьому віці надія породжує дикі й дивні ілюзії.

– То ви називаєте це дикою екстравагантною ілюзією?

– Серце підказує мені, що ні. Колись і я міг так думати, але зараз я кажу: дайте мені дівчину, яку кохаю, і я присягнусь у вічній вірності їй і лише їй – в юності та старості, в житті та смерті, якщо вже старість і смерть таки мають прийти.

Він сказав це так серйозно, що моє серце забилося від захвату; але вже за хвилину він змінив тон і зі значущою посмішкою запитав, чи не маю я «якихось іще портретів».

– Ні, – відповіла я, зашарівшись від збентеження та гніву.

Але моя тека з малюнками лежала на столі, тож він узяв її і почав порпатися в малюнках.

– Містере Гантингтон, то мої незакінчені ескізи, – вигукнула я, – і я ніколи нікому не дозволяю на них дивитися!

І хотіла була видерти її в нього, та він не випускав її з рук, запевняючи, що йому «над усе подобались незакінчені ескізи».

– Але я не даю їх… я справді не можу дати вам цю теку!

– Тоді дайте мені те, що всередині, – сказав він, і коли я таки видерла теку, встиг витягти відтіля більшу частину малюнків, погортав їх і, вигукнувши: «Дяка долі, ось ще один!», поклав до кишені жилета маленький овальний листок – то був його портрет, якого намалювала я з ескізу і доклала величезних зусиль, щоб довести його до кінця.

– Містере Гантингтоне, – вигукнула я, – наполягаю, щоб ви мені це зараз же віддали! Це моє, і ви не маєте жодного права брати його. Негайно давайте сюди – я вам ніколи не пробачу, якщо не віддасте!

Та що дужче я наполягала, то більше він реготався. Врешті він віддав мені його.

– Що ж, якщо він такий дорогий для вас, то не буду позбавляти вас цієї втіхи! – сказав він.

Аби показати йому, яким дорогим він для мене був, я розірвала той листок і кинула у вогонь. Він не був до цього готовий. Його веселощі де й поділися і, глянувши, як палахтить у вогні той малюнок, він підвівся, а потім, недбало кинувши: «Гм! Піду-но я зараз постріляю», виліз надвір через вікно, взяв рушницю і, насвистуючи якусь мелодію, пішов собі.

Повернувшись до вітальні, я побачила, що пан Боргам урешті наважився вирушити на полювання, тож після ленчу, на який чоловіки й не думали з’являтись, я запропонувала жінкам піти на прогулянку. Ми довго гуляли і, повертаючись до маєтку зустріли мисливців. Вони були брудні й утомлені, тож ішли вигоном, аби не зустрічатися з нами, та містер Гантингтон, увесь заляпаний кров’ю своєї здобичі, – що неабияк образило тітчине почуття пристойності, – приєднався до нас і почав жартувати з усіма, крім мене. Ішов він поруч із Анабеллою Вілмот і так дотепно розповідав про різні пригоди, що сталися з ними того дня, що я просто луснула б зі сміху, якби ми були з ним у добрих стосунках, але він звертався лише до Анабелли, і я, вдавши з себе геть байдужу до всього, що відбувалося поміж ними, йшла собі за кілька кроків позаду, а моя тітка і Мілісент йшли попереду, узявшись за руки і балакаючи про щось. Нарешті, містер Гантингтон звернувся до мене і пошепки запитав:

– Гелено, чому ви спалили мій портрет?

– Бо хотіла його знищити! – шорстко відказала я.

– Що ж, дуже добре! – сказав він. – Якщо ви не цінуєте мене, то я дружитиму з тією, котра мене цінуватиме.

Я подумала, що він сказав те жартома – така собі грайлива суміш удаваної покори і байдужості, але він знову підійшов до міс Вілмот і відтоді аж дотепер – упродовж того вечора, і наступного дня, і ще наступного, і знову наступного, й упродовж сьогоднішнього ранку (22-го числа) не озвався й не глянув на мене – геть не розмовляв зі мною, хіба тільки у разі простої необхідності – навіть не дивився у мій бік, а лише зиркав холодним, недружнім поглядом.

Моя тітка помічає цю зміну в ньому, й хоча вона й не запитувала про причину і не робила мені стосовно цієї теми ніяких зауважень, та я бачу, що це приносить їй задоволення. Міс Вілмот теж не оминула цю зміну увагою і приписала її своїм чарам і звабливості; а особисто я почуваюсь воістину жалюгідною – навіть більше, ніж мені хотілося б у цьому зізнаватись самій собі. Гордість відмовляється мені допомагати. Вона завела мене в біду й не збирається мене з неї витягати.

Він нікого не хотів ображати – то був лише його веселий, грайливий дух; а я через своє уїдливе обурення так поранила його почуття, так глибоко зачепила його, що, боюся, він ніколи мені не пробачить – і все через звичайнісінький жарт! Він гадає, що не подобається мені, й повинен і далі так думати. Я маю назавжди його втратити, а Анабелла може собі його завойовувати, що вона неодмінно й робитиме.