– О, не запитуйте мене! Я не можу цього пояснити, – вона взяла до рук батистову носову хустинку і почала обшивати її широкою мережаною облямівкою.

– Про що йдеться, міс Мілворд? Що вона має на увазі? – запитав я, звертаючись до її сестри, яка підшивала велике простирадло.

– Не знаю, – відповіла вона. – Йдеться про необґрунтовані чутки, які хтось розпускає. Сама я їх не чула, поки Еліза не розповіла, та якби й уся парафія настирливо твердила мені про це, я не повірю, бо добре знаю місіс Грем!

– Правильно, міс Мілворд! Хоч що там казали б, я теж певний у порядності пані Грем.

– Добре, – зітхнувши, зауважила Еліза, – добре мати таку втішну впевненість в чесноті тих, кого ми любимо. Аби лиш не виявилося, що ми довірилися тому, хто цього не заслуговує.

І вона так сумовито й ніжно глянула на мене, що серце моє здригнулося; проте щось не сподобалося мені в тих очах, і я подумав був, як міг захоплюватися ними. Мене розлютили ті натяки стосовно місіс Грем, які, я був певен, були брехнею, знала вона про це чи ні.

Однак того разу я більше нічого не сказав на цю тему і незабаром попрощався та й пішов собі, не почуваючи анінайменшого занепокоєння стосовно можливої правдивості цих таємничих чуток, лише бажаючи знати, що то були за чутки, хто їх розпустив і на чому вони ґрунтувалися та як їх можна було усунути або ж спростувати.

За кілька днів матуся влаштувала одну з наших тихих маленьких вечірок, на яку запросила друзів та сусідів. Прийшла і місіс Грем – тепер вона не могла ухилитися від запрошення, посилаючись на темні вечори або непогоду. Без неї вечірка для мене була б нестерпно нудною; але вже саме прибуття пані Грем втішило мене, і хоча я не міг заради неї нехтувати іншими гостями, як і не міг очікувати, що приверну більшу частину її уваги до себе, я все ж таки передчував задоволення.

Містер Лоренс також прийшов. Мені було цікаво подивитись, як він поводитиметься з місіс Грем. Втім, вони лише обмінялися легкими поклонами; ввічливо привітавши інших гостей, він сів на досить пристойній відстані від молодої вдови.

– Бачили такого хитруна? – прошепотіла Еліза, яка була моєю найближчою сусідкою. – Таке, наче вони геть не знайомі!

– І що з того?

– Чому ви вдаєте, ніби нічого не знаєте?

– Не знаю? Чого не знаю? – запитав я, причому так різко, що вона здригнулася і відповіла:

– О, тихіше! Не розмовляйте так голосно.

– Ну, то розкажіть мені, – відповів я, понизивши голос, – що ви маєте на увазі! Ненавиджу загадки.

– Ну, знаєте, я не поручусь за достовірність цього, – але хіба ви не чули?…

– Я не чув нічого, крім того, що ви мені кажете.

– У такому разі ви маєте бути навмисно глухим, бо це вам кожен розповість; але я бачу, що лише розгніваю вас, повторивши це, тому я краще триматиму язика за зубами.

Вона замовкла і склала перед собою руки з виглядом ображеної смиренності.

– Якби ви хотіли не гнівити мене, то мали б тримати свого язика за зубами із самого початку або ж відверто і чесно викласти все, що знаєте.

Вона дістала носову хустинку, підійшла до вікна і зупинилася, вочевидь, потонувши в сльозах. Я був здивований, роздратований, засоромлений – не стільки від власної різкості, скільки від її дитячої слабкості. Проте ніхто, здавалось, не звернув на неї уваги, а невдовзі нас покликали до чайного столу: у нас прийнято за будь-якої нагоди сідати до столу під час вечірнього чаю і перетворювати чаювання на повноцінний прийом їжі, тому що обідаємо ми рано. Зайнявши своє місце, я побачив, що з одного боку біля мене сидить Роза, а з другого немає нікого.

– Можна мені сісти біля вас? – озвався біля мого ліктя ніжний голос.

– Як хочете, – відказав я, і Еліза прослизнула до незайнятого стільця; а потім, зазирнувши мені в обличчя із напівсумною, напівграйливою посмішкою, прошепотіла:

– Ви такий суворий, Гілберте.

Зневажливо посміхнувшись, я передав їй чай і нічого не відповів, бо не мав чого казати.

– Ви так образилися… А що я такого зробила, скажіть мені? – ще жалібніше запитала вона.

– Беріть свій чай, Елізо, і не будьте нерозумною, – відповів я, передаючи їй цукор і вершки.

Цієї миті до Рози підійшла міс Вілсон.

– Чи не будете ви так ласкаві помінятися місцями зі мною, міс Маркгам? – запитала вона. – Річ у тому, що я не хочу сидіти поряд із місіс Грем. Якщо ваша мама вважає, що можна запрошувати таких осіб до свого дому, то, мабуть, не заперечуватиме проти того, аби її дочка водила з ними компанію.

Останнє речення було радше монологом, бо Роза вже сіла біля пані Грем; але я не був настільки ввічливим, аби так це залишити.

– Чи не будете так люб’язні розповісти мені, що ви маєте на увазі, міс Вілсон? – поцікавився я.

Запитання трохи налякало її.

– Я, містере Маркгаме, – холодно відповіла вона, – дуже здивована, що місіс Маркгам запросила до свого дому таку особу, як місіс Грем; але вона, може, просто не знає, що репутацію цієї леді навряд чи можна вважати прийнятною.

– Я теж не знаю цього, тож ви зробите мені послугу, пояснивши свою думку.

– Не думаю, що зараз час чи місце для таких пояснень; але, гадаю, навряд чи можете ви бути таким необізнаним, як вдаєте, – ви маєте знати її так само добре, як і я.

– Знаю і, можливо, трохи краще, ніж ви, тож якщо поінформуєте мене, що ви чули або вигадали про неї, то я зможу поправити вас.

– Якщо так, то чи можете ви мені сказати, хто був її чоловік і чи мала вона його коли-небудь?

Від обурення мені аж заціпило. У цей час і в такому місці я б не ризикнув щось відповідати.

– Хіба ви ніколи не помічали, – зауважила Еліза, – яка існує разюча схожість між цією її дитиною і…

– І ким? – наполягала на відповіді міс Вілсон із виглядом холодної, але завзятої жорстокості.

Еліза злякалася – цей натяк призначався лише для мого вуха.

– О, перепрошую! – виправдовувалась вона. – Звичайно, я можу помилятися…

Її слова супроводжувались лукавим глумливим поглядом у мій бік.

– Немає потреби просити мого вибачення, – відповіла її подруга, – але я не бачу тут нікого, хто хоча б трохи був схожий на це дитя, крім його матері, а коли ви чутимете злісні чутки, міс Елізо, я була б вам вдячна, тобто, я гадаю, ви добре зробите, якщо утримаєтесь від того, аби їх повторювати. Я припускаю, що особа, на яку ви натякали, це містер Лоренс; але можу вас запевнити, що ваші підозри украй недоречні; і якщо між ним і цією леді таки існує якийсь специфічний зв’язок (чого ніхто не має права стверджувати), принаймні він має (чого не можна сказати про деяких інших) достатнє почуття пристойності, яке не дає йому визнавати у присутності поважних осіб, що їхнє знайомство не обмежується лише поклоном при зустрічі; він, вочевидь, був як здивований, так і роздратований, побачивши її тут.

– Ну ж бо, хутчій! – вигукнув Фергус, який сидів з іншого боку від Елізи. – Каменя на камені не залиште від неї!

Міс Вілсон випросталася із виглядом крижаного презирства, але не сказала нічого. Еліза зібралась відповісти, але я урвав її і сказав:

– Ми вже достатньо говорили на цю тему; якщо ми можемо говорити лише для того, аби зводити наклепи на тих, хто займає вище становище, то давайте краще притримаємо язики.

– Так само вважає наш добрий пастор, – зауважив Фергус-Він у своєму найпіднесенішому гуморі цілий вечір промовляв до гостей і час від часу поглядав на вас із суворою доганою, поки ви непоштиво перешіптувалися, а одного разу зробив паузу посеред історії чи проповіді, не знаю, чого саме, і втупився у тебе, Гілберте, наче хотів сказати: «Коли пан Маркгам нафліртується із тими двома паннами, я продовжуватиму».

Не можу сказати, про що ще говорили за чайним столом, як і не скажу того, звідки взяв терпіння досидіти до кінця тієї вечірки. Пам’ятаю, насилу здужав допити свій чай і нічого не з їв; і перше, що я зробив, це пильно поглянув на Артура Грема, який сидів поруч зі своєю матір’ю, а потім так само пильно поглянув на містера Лоренса, який сидів далі; мене вразило те, що між ними таки була схожість, та після подальших роздумів я дійшов висновку, що схожість існувала лише в уяві.