Мінні поворушила рукою.

Таємнича місцевість раптом змінилась: тепер Мінні опинилася над якимсь незнайомим водним простором, – вона ще ніколи досі не бачила стільки води. Вони з Керрі стояли чи то на пагорбі, чи на довгому мисі – Керрі десь аж у кінці. Вони оглядаються довкола, аж тут вода починає заливати місцину, де вони стоять. Мінні чує, як вода хлюпоче набігаючи.

– Іди сюди, Керрі! – кличе Мінні, але Керрі дереться кудись далі. Вона вже так далеко, що її й не докличешся.

– Керрі! – гукає Мінні. – Керрі!

Її власний голос звучить ніби звідкись здалеку, а темні води вже заливають усе. Вона йде геть, приголомшена, ніби щось утратила дороге. Її огортає така туга, як ніколи в житті…

У стомленому мозку картини повсякчас змінювались, виникали дивні примари, що потім зливались докупи. Останнє видіння примусило її голосно скрикнути. Вона побачила, як Керрі, що видиралася на якусь скелю, раптом оступилася, пальці її розтулились і вона полетіла у прірву.

– Мінні! Що з тобою? Та прокинься ж! – стурбований Гансон термосив дружину за плече.

– Що… що таке? – питала Мінні спросоння.

– Прокинься, – відказав чоловік, – і повернися на другий бік. Ти мариш уві сні.

Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний і жвавий, завітав у бар Фіцджералда і Моя.

– Привіт, Чарлі! – зустрів його Герствуд, визираючи з-за дверей свого кабінету.

Друе наблизився і заглянув до управителя.

– Тож коли їдете? – спитав Герствуд.

– Скоро вже, – відповів Друе.

– Цього разу вас майже не видно, – зауважив Герствуд.

– Так, я був зайнятий, – таємниче відповів Друе.

Вони ще кілька хвилин порозмовляли про те, про се.

– А знаєте що? – сказав Друе. Йому щось раптом спало на думку. – Мені б хотілося якось увечері витягти вас звідси.

– Куди ж це? – здивувався Герствуд.

– До мене додому, звичайно, – загадково мовив Друе.

Герствуд глянув лукаво, і ледве помітна посмішка промайнула на його губах. Пильний погляд вивчав обличчя Друе, тоді він відповів тоном джентльмена:

– Гаразд, охоче прийду.

– Ми чудово пограємо в карти.

– Можна прихопити з собою пляшечку шампанського? – спитав Герствуд.

– Авжеж, – відповів Друе. – І я вас з кимось познайомлю.

Будинок на Північній стороні, поблизу Лінкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до звичайного на ті часи типу будинків. Триповерховий особняк, нижній поверх якого починався трохи нижче рівня вулиці. Фасад із великим еркером на другому поверсі виходив на маленький газон десь двадцять п’ять фунтів завдовжки і десять завширшки. Ще дворик із стайнею між огорожами сусідніх садиб. Там Герствуд тримав свого коня й екіпаж.

У будинку на десять кімнат мешкали Герствуд, його дружина Джулія, син Джордж (молодший) і дочка Джессіка. А ще була й служниця, раз у раз інша, бо догодити місіс Герствуд було нелегко.

– Джордже, я вчора відпровадила Мері, – цими словами вона нерідко починала розмову за обіднім столом.

– Гаразд, – згідливо кивав Герствуд, бо йому давно вже нав’язла в зубах ця тема.

Домашній затишок – це райський сад, немає в світі нічого ніжнішого, нічого лагіднішого, що, з дитинства оточуючи й живлячи, так надійно прищеплювало б людям стійкі моральні правила. Хто не зазнав цього благодійного впливу, той ніколи не зрозуміє, чому від звуків гарної музики на очі набігає сльоза. Не збагне ніколи і тих таємничих струн, що пов’язують воєдино серця людей якоїсь нації, примушуючи їх битись в унісон.

Домівка Герствуда, на жаль, не відзначалась такою атмосферою. Тут не відчувалося взаємної поваги і поблажливості, без яких домашнє вогнище – ніщо. Дорога обстановка цілком вдовольняла смак мешканців: м’які килими, розкішні крісла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери якогось скульптора і безліч бронзових фігурок, зібраних бозна звідки, їх великі мебльові фірми додають до комплекту з багатьма іншими речами, переконуючи покупців, що ці речі необхідно мати в кожному добропорядному домі.

Отже, у їдальні височів буфет, заставлений кришталевими графинами та вазами і різними дрібничками. Мальовнича розстановка не брала під сумнів смак – адже Герствуд знався на цьому. Він вивчав цю галузь не один рік у себе в закладі і з великим дбанням уводив кожну нову «Мері» у деякі деталі цього мистецтва незабаром після її появи в домі. Його ні в якому разі не можна було назвати говірким. Навпаки, він тримався з усіма вдома з приємною стриманістю, що її зазвичай вважають неодмінною властивістю джентльмена. Не любив також сперечатись, ніколи не втрачав терпіння, хоча тримався іноді владно. Чого не міг виправити, на те переставав зважати, і взагалі схильний був триматися подалі від усього, що вважав безнадійним.

Свого часу Герствуд обожнював свою дочку Джессіку – він тоді був молодший і ще не досяг такого успіху в справах. Проте нині – їй виповнилось сімнадцять – Джессіка ставала все більше відстороненою і незалежною, і це якось охолодило батьківські почуття. Вона навчалась у ліцеї, і її погляди на життя зробили б честь навіть аристократці. Донька любила гарне вбрання і безперервно вимагала нових нарядів. Мріяла про кохання й розкішне життя. У школі Джесіка познайомилася з дівчатами із дуже багатих родин – їхні батьки були власниками чи компаньйонами в солідних установах. Отож дівчата трималися гордовито, щоб не осоромити родини випадковим знайомством. Джессіка ж цікавилася в школі тільки такими подругами, інші для неї не існували.

Молодшому Герствуду було вже дев’ятнадцять, і він займав помітну посаду у великій фірмі з продажу нерухомості. Джордж нічого не давав із заробленого на своє утримання. Вважалося, що він заощаджує гроші, щоб згодом вигідно вкласти їх у нерухоме майно. Він мав певні здібності, але ще більший гонор. Любов до розваг поки що не заважала його службовим обов’язкам. Хлопець приходив і йшов з дому, коли заманеться, зрідка кидав матері кілька слів або розповідав якусь кумедну історію батькові. Але здебільшого обмежувався розмовами про щось несуттєве. Він ні перед ким не виявляв своїх бажань. Та вдома ніхто особливо й не цікавився цим.

Місіс Герствуд належала до того типу жінок, єдине прагнення яких полягає в тому, щоб усіх затьмарити. Вони страждають, коли помічають, що іншим таланить у цьому більше. Вона завжди дивилась на життя очима того вузького «обраного» кола, до якого ще не належала, але мріяла, що колись таки належатиме. А втім, вона вже усвідомила, що для неї вхід туди закритий. Для доньки ж своєї сподівалася кращої долі, а завдяки цьому мріяла й сама зайняти вищий щабель у суспільстві. Що ж до сина, то він матиме успіх у майбутньому, і вона зможе ним пишатися, – це теж на обопільну користь. Та й у чоловіка справи йшли непогано. Вона вірила, що його комбінації із нерухомим майном нарешті завершаться дуже вдало. Ці його операції ще не досягли потрібного масштабу, але прибутки сім’я мала цілком пристойні, та й становище Герствуда у Фіцджералда і Моя було стійке. Обидва власники бару були з ним у найкращих дружньо-щирих стосунках.

Отже, неважко уявити, яка сімейна атмосфера панувала в домі. Низка поверхових розмов, дуже схожих одна на одну.

– Завтра я їду у Фокс-Лейк, – якось у п’ятницю за обідом заявив Джордж-молодший.

– Там щось цікаве має бути? – спитала місіс Герствуд.

– Так. Едді Фарвей купив новий катер і запрошує мене на прогулянку.

– А скільки ж він заплатив за нього? – продовжувала розпитувати мати.

– О, понад дві тисячі доларів! Він каже, катер – як лялечка.

– Старий Фарвей, мабуть, добряче наживається, – докинув Герствуд.

– Авжеж! Джек розповідав, що вони тепер експортують свій товар аж до Австралії. На тому тижні відправили цілу партію у Кейптаун.

– Подумайти тільки! – вигукнула місіс Герствуд. – Чотири роки тому вони ще тримали маленьку крамничку в підвалі на Медісон-стріт.