– Я не схильний вірити в ці речі. А ви?

– Бачите, так зразу й не скажеш, – відповів Герствуд. – Може, щось і є за цим? Щодо мене, то я не сушу собі цим голову. А ви нікуди сьогодні не збираєтесь?

– Хочу подивитись «Дірку в землі», – Друе назвав популярний фарс.

– Ну, то вам, мабуть, уже час? Пів на дев’яту, – Герствуд вийняв годинник.

Бар помітно спорожнів. Завсідники розходились – хто у театр або в свій клуб, а хто й до спокусливих насолод (принаймні для таких людей), себто до жінок.

– Бувайте, – сказав Друе.

– Чи не зайдете після вистави? Є дещо вам показати, – втаємничено запросив Герствуд.

– Охоче! – зрадів Друе.

– А може, у вас уже щось передбачається? – спитав Герствуд.

– Абсолютно нічого цієї ночі.

– Тож приходьте.

– Знаєте, у п’ятницю, повертаючись до міста, я познайомився в поїзді із чарівною крихіткою, – підморгнув Друе. – Свіженька, просто персик. Чорт, зовсім забув, треба буде мені обов’язково навідати її до від’їзду.

– Та нехай собі, – сказав Герствуд.

– Та ні, ви бачили б, яка гарненька! – шепнув Друе, намагаючись справити відповідне враження.

– Тож домовились – о дванадцятій? – нагадав Герствуд.

– Гаразд, – кивнув Друе.

Отак Керрі було згадано у такому фривольному й веселому місці. А вона саме тоді, бідна маленька трудівниця, гірко оплакувала свою тяжку долю, що випала їй на початку шляху.

Того вечора Керрі вивчала своїх родичів. Настрій у квартирі був той же. Однак Керрі почувалася інакше, їй розкрилися очі на тих, хто її оточував. Напередодні, бачивши Керрі в піднесеному настрої, сестра сподівалась, що почує жваву розповідь про події першого дня роботи. Гансон, зі свого боку, чекав, що Керрі буде вдоволена.

– Ну що? – жваво спитав він, входячи в їдальню і кидаючи на Керрі запитливий погляд. – Як робота?

– О, хай їй… – простогнала Керрі. – Дуже-дуже тяжка. Мені там не сподобалося…

Її вигляд говорив ясніше за слова – виснажена й розчарована.

– А що то за робота? – спитав він мимохідь, збираючись митися.

– Та на машині… – відмахнулась Керрі.

Було видно, що все це цікавить його тільки з точки зору майбутнього прибутку для власної сім’ї. Він розчарувався: шкода, що Керрі не вдоволена.

Мінні теж стишила завзяття. Шкварчання печені на плиті перестало радувати її, бо Керрі почала скаржитись. Керрі ж сподівалась на затишну атмосферу, де її привітно й співчутливо зустріли б, накривши стіл зі словами: «Не журись! Трохи зачекай, щось ліпше знайдеш». Але ці сподівання розвіялись. Її нарікання тут недоречні, адже, на їхню думку, вона повинна мовчки працювати. Бо має платити за харчі й житло оті чотири долари на тиждень. Отож таке життя не віщувало нічого доброго.

Та й яка з Мінні подруга для Керрі? Вона надто вже зістарілась. Думки її склались, пристосувавшись до умов існування. А Гансон, коли в нього й були якісь приємні чи радісні думки, ніяк їх не виказував. Таке собі внутрішнє життя без ніяких зовнішніх проявів. Мовчазний, як пустка. А в Керрі буяла молода кров і уява. Кохання з його таємницями, залицяння – усе це було ще попереду. Вона залюбки віддавалася мріям: чим би їй хотілося зайнятись, у що вдягтись, в яких місцях побувати. Ось чим була наповнена її голівка. Але з ким було поділитись, в кому б такі думки знайшли би відголос?

Обмірковуючи увесь цей день, вона зовсім забула про Друе. Пересвідчившись, які байдужі ці двоє, вона воліла б, щоб він її забув. Бо навіть і не уявляла, як повелася б із ним і що стала б говорити, якби він прийшов.

Після вечері Керрі переодяглася, причепурилася. Це вже було чарівне створіння з великими очима і сумно стуленими вустами. На обличчі ясно вималювалося все, що вона відчувала: надії впереміш із розчаруванням, пригнічений настрій. Посуд було вже прибрано, і вона поблукала по кімнатах, побалакала трохи з Мінні. Сказала, що хоче спуститися вниз і постояти трохи на повітрі. Якщо Друе прийде, вона стріне його там. І коли вдягала капелюшок, то обличчя вже проясніло і виглядало пожвавленим.

– Схоже, Керрі пригнічена роботою, – сказала Мінні чоловікові, коли той заглянув з газетою в руках до їдальні.

– Що вдієш? Доведеться змиритись, – байдуже мовив Гансон. – Вона що, кудись пішла?

– Униз, подихати повітрям…

– Знаєш, я б їй порадив набратись терпіння. Можна кілька тижнів шукати іншої роботи і нічого путнього не знайти.

Мінні кивнула згідливо. Чоловік відклав газету.

– На твоєму місці, – додав він, – я б не радив їй стовбичити отам унизу. Це не зовсім пристойно для молодої дівчини.

– Я скажу… – знітилась Мінні.

Життя вулиці збуджувало у Керрі невгамовну цікавість. Здавалось, їй ніколи не набридне спостерігати, куди їдуть усі ці люди. Мабуть, їх розваги чекають. Юна уява обмежувалася вузьким колом: заможність, гарне вбрання, розваги… Час від часу в душі виникала далека згадка про Колумбія-Сіті. Роздратування від пережитого сьогодні випаровувалось. А той манливий світ, що вона спостерігала, цілком поглинув її увагу.

На першому поверсі будинку була пекарня. Гансон саме спустився туди по хліб. Керрі не помітила його, поглинута своїм, поки він не опинився зовсім поруч.

– Я йду по хліб, – тільки й сказав він, проходячи повз неї.

Як легко думки однієї людини передаються іншій! Гансон і справді вийшов по хліб, але при цьому хотів подивитись, що робить Керрі. І не встиг він наблизитись, як вона вгадала його наміри. Чому їй це спало на думку? А тої миті вона виразно відчула неприязнь до нього. Тепер вона це знала напевне, що він підозріливий.

Отак якась дрібниця здатна по-новому висвітлити все навколо. Її думки були порушені, і невдовзі після того, як Гансон піднявся нагору, вона теж повернулась. Поки збігав час – чверть години, і ще, й ще, – їй ставало все ясніше: Друе не прийде. Це її чомусь сприкрило, нібито її покинули, бо вона виявилася недосить гарною.

У квартирі панувала тиша. Мінні шила при світлі лампи, сидячи за столом. Гансон – уже вклався. Невесела й стомлена Керрі сказала, що теж іде спати.

– Авжеж, краще лягай, – кивнула Мінні. – Тобі ж вставати рано.

Ранок був як завжди. Керрі виглянула зі своєї кімнати, Гансон уже подався на роботу. За сніданком Мінні пробувала розговорити сестру, але та думала про своє, і розмова не в’язалася.

Керрі пішла пішки, як і напередодні. Вона вже усвідомила, що чотирьох з половиною доларів не вистачить навіть на проїзд, адже вона платитиме сестрі. Усе виглядало досить сумно. Але сонечко розвіяло невеселі думки – така-бо щаслива властивість ранкового сонця.

На взуттєвій фабриці другий день начебто був не такий виснажливий, як напередодні. Але не було такої кількості нових вражень. При обході головний майстер спинився поруч.

– А ви звідки? – спитав він.

– Я… Мене найняв містер Браун, – схилила голову вона.

– Он воно що, – буркнув майстер і додав: – Дивіться, щоб усе ішло як слід.

Дівчата справили на неї ще гірше враження, ніж напередодні. Начебто були цілком задоволені своєю долею. Але, Господи, які вульгарні! Керрі мала більш розвинену уяву. Їхня груба мова вражала її вухо. Одягові бракувало чепурності, до якої прагнула Керрі. Особливо неприємно патякала одна з дівчат, істота, озлоблена життям.

Вона кинула своїй сусідці:

– Я не буду це терпіти! Платня копійчана, а спину гнеш допізна. Здохнеш на цій роботі!

З чоловіками дівчата були розв’язні – хоч із молодими, хоч з літніми. Сипали грубими жартами. Господи, це ж і її вважають такою, як і оці…

– Привіт! – звернувся до неї під час обідньої перерви хлопець із дужими кулаками. – А ви гарненька, нівроку…

Він чекав, що почує звичне: «Одчепись!» Та Керрі мовчки відсахнулась. І від несподіванки він отетерів і подався, зніяковілий.

Удома того вечора вона відчула себе геть самотньою. Туга діймала її. До Гансонів, схоже, ніхто ніколи не заходив. Вона опинилася у дверях унизу. Спостерігала вулицю, тоді наважилася трохи пройтися. Її некваплива хода і невпевнений вигляд привернули увагу декотрих чоловіків. Керрі неабияк збентежилася, коли добре вдягнений чоловік років тридцяти почав придивлятися, тоді сповільнив ходу і мовив: