Керрі знічено озиралась, не відчуваючи ніякого бажання працювати тут. Її скоса розглядали, і це бентежило, але ніхто не поцікавився, чого їй треба. Вона стовбичила довго, аж поки її завважили всі присутні. Нарешті хтось кивнув майстрові. Той наблизився – у фартусі й сорочці з засуканими рукавами.

– Ви до мене? – спитав він.

– Вам потрібні робітниці? – промовила Керрі, уже навчившись прямо ставити питання.

– А ви вмієте підшивати шапки?

– Ні, сер.

– А маєте якийсь досвід у роботі?

Керрі відповіла, що не має.

– Так… – промовив майстер, задумливо чухаючи за вухом. – Нам таки потрібна швачка. Але досвідчена. Бо ніколи возитися, знаєте… – Він помовчав, поглянув у вікно. – Може, ми могли б поставити вас на підрубку… – замислився він.

– А скільки ви платите за тиждень? – насмілилася запитати Керрі. Зичливість цього чоловіка і його просте поводження викликали довіру.

– Три долари з половиною.

«Ох!» – мало не скрикнула вона. Але нічим не виказала свого розчарування.

– Власне, зараз ми нікого не потребуємо, – продовжував він недбало, розглядаючи її зусібіч, як якийсь пакунок. – Приходьте в понеділок вранці, і я, може, підшукаю місце.

– Дякую… – ледве чутно вимовила Керрі.

– Якщо прийдете, візьміть з собою фартух, – сказав майстер.

І він пішов, навіть не спитавши, як її звуть.

Вигляд майстерні і мізерна платня завдали неабиякого удару надіям Керрі. Але після всіх жорстоких поразок, яких вона зазнала, її все-таки порадувало, що нарешті їй запропонували хоч якусь роботу. Попри всі її скромні сподівання, вона ніяк не могла уявити, що візьметься за отаку роботу, адже звикла до кращого. Усе своє життя вона провела на свіжому повітрі, і тепер усе в ній протестувало проти ув’язнення в такому місці. Тут так брудно і неохайно. Низька стеля, дівчата розпатлані, якісь озлоблені. У них, мабуть, тільки лихе на думці й на душі, міркувала вона. А все ж таки – їй запропонували роботу! Виходить, Чикаго не таке вже й погане місто, коли в перший же день тут можна знайти щось. Згодом трапиться й краще.

Проте подальші пошуки не дали нічого втішливого. Куди тільки вона не зверталась, шукаючи привабливішої обстановки. Але їй одразу рішуче відмовляли. Скрізь потребували тільки досвідчених робітниць. Доводилось чути й грубі відповіді. Особливо боляче вразив Керрі грубий прийом в майстерні верхнього одягу. Їй довелося піднятись аж на четвертий поверх.

– Ні-ні! – відрубав майстер, – кремезний брутальний чоловік. Нікого нам не треба! Не заважайте!

Вечоріло, і її надії й сили, вся її мужність танули. Адже вона виявила неабияку наполегливість. Такі зусилля заслуговували на кращу винагороду. Величезна ділова частина міста здавалася стомленій дівчині ще байдужішою й жорстокішою. Здавалось, що усі двері були замкнені для неї. Боротьба, схоже, буде надто запекла – годі й сподіватися чогось добитись.

Повз неї нескінченною вервечкою квапились чоловіки й жінки. Навкруги вирувало чуже життя, сповнене зусиль і прагнень. Вона почувала свою безпорадність у цьому вирі – така собі билинка на його хвилях. Вона силувалась міркувати, куди б ще податись. Але де ті двері, які її впустять? Скрізь – те саме. Ті ж принизливі прохання і та ж відмова.

Зрештою, змучена тілом і душею, вона попленталась до квартири сестри Мінні, на ній тепер зосередились її думки. Почався невеселий, безнадійний відступ, що на нього з настанням ночі так часто приречені шукачі роботи. Проходячи П’ятою авеню, в напрямі Ван-Б’юрен-стріт, вона збиралася сісти в конку. І раптом опинилася під дверима оптової взуттєвої фірми і крізь дзеркальне вікно побачила джентльмена середнього віку за маленьким столиком. Підкоряючись якомусь внутрішньому імпульсу, що часом виникає з почуття безнадійної поразки, як останній проблиск розбитих намірів, Керрі неквапливо попростувала крізь двері до джентльмена. Той зацікавлено поглянув на її стомлене обличчя.

– Ви до мене?

– Я… чи не знайдеться у вас якоїсь роботи? – вимовила Керрі.

– Справді, не знаю, – відповів він чемно. – А якої саме роботи ви шукаєте? Може, ви друкарка?

– О, ні!

– Бачите, у нас потреба тільки в рахівниках і друкарках. Але може пройдете он туди і запитаєте нагорі? Там кілька днів тому були потрібні люди. Спитайте містера Брауна.

Вона поспішила до бічного входу і піднялася ліфтом на четвертий поверх.

– Віллі, поклич містера Брауна! – гукнув ліфтер хлопчикові, що стояв поблизу.

Віллі побіг і незабаром доповів, що містер Браун просить її почекати, він зараз прийде.

Підсобне приміщення, в якому вона опинилась, нічим не виказувало, що це за підприємство, отож Керрі не мала припущень, що за робота тут передбачається.

– То ви хочете дістати якусь роботу? – спитав містер Браун. – А вам уже доводилося працювати на взуттєвій фабриці?

– Ні, сер.

– Як вас звати? – спитав він і додав: – Не певен, чи знайдеться щось для вас. Чи згодні ви працювати за чотири з половиною долари на тиждень?

Знеможена поразками, Керрі подумала, що це не так і мало. Вона раніше сподівалась, що їй запропонують хоча б шість доларів. Усе ж таки вона погодилась, і він записав її прізвище й адресу.

– Приходьте о восьмій годині ранку у понеділок, – сказав він на прощання. – Я гадаю, що для вас знайдеться якась робота.

Керрі збадьорилася: нарешті знайшла щось, варте уваги. Кров теплою хвилею розлилася по тілу. Нервове напруження спало. Вона вийшла на залюднену вулицю і відчула начебто щось нове. Яким легким кроком посувається натовп! Керрі лише тепер помітила на обличчях посмішки. До вуха долинули уривки розмов, сміх, повітря віяло свіжістю. Робочий день вже скінчився, і людський потік виливався з кожної будівлі. Керрі бачила вдоволені обличчя і прискорила кроки. Адже вдома, у сестри, на неї чекає обід. Вона поспішала і, хоч була неабияк утомлена, вже не відчувала, що ноги болять. Цікаво, що скаже Мінні? Ах, незабаром зима – довга зима в Чикаго – це вогні, натовп, розваги! Це велетенське місто, зрештою, таке чудове! Оця фірма, де Керрі працюватиме, мабуть, непогана. Там такі величезні вікна із дзеркального скла. У неї там усе піде добре. Їй пригадався Друе і все те, що він їй говорив. Життя знову набуло барв – веселих, яскравих. Керрі сіла в конку в чудовому настрої, все ще почуваючи, як тепла кров пульсує в жилах. Вона житиме в Чикаго! – бриніло в її душі. Їй буде значно краще, ніж колись… Вона буде щаслива!

Упродовж двох наступних днів Керрі із захопленням думала про своє майбутнє.

Нестримна уява несла її у вир розваг і втіх, на які вона мала би право сподіватись, якби змалку була улюбленицею долі. Вона охоче, щедрою рукою розподіляла подумки свої мізерні чотири з половиною долари на тиждень, жваво вирішуючи, на що їх витрачатиме. Перш ніж укластись спати, сідала в крісло-качалку і дивилася у вікно на заклично осяйні вулиці. Отой сподіваний, хоч і скромний заробіток додавав свою частку до всіх радощів і забав, яких тільки може зажадати дівоче серце. «У мене буде веселе життя!» гадала вона.

Сестра нічого не знала про ці нестримні вирування фантазії, сподівання вичерпати всі джерела насолод. Мінні була надто зайнята миттям підлоги на кухні та розподілом вісімдесяти центів, призначених на недільний обід. Керрі повернулася додому, розгарячила своїм першим починанням, готова, попри втому, детально розповісти про події, які привели її до перемоги. Однак сестра тільки посміхнулася, слухаючи цю новину, і спитала: чи не забула вона, що частину заробленого треба витрачати на конку? Таке міркування не спадало Керрі на думку, проте воно не змогло надовго охолодити її запал. Одна сума у неї легко віднімалася від іншої, причому без помітного зменшення. Керрі була щаслива.

Гансон повернувся додому о сьомій у трохи дражливому настрої, як звичайно перед вечерею. Це виявлялося не так у словах, як у мовчазному походжанні туди й сюди. Повернувшись додому, він одразу ж узував домашні пантофлі з жовтої повсті замість важких черевиків. Потім старанно вмивався, аж поки обличчя ставало яскраво-червоним і лискучим. Упоравшись, брав вечірню газету і глибоко занурювався у читання.