Керрі підвелася і подибала по свій сніданок. Тіло її заклякло, голова паморочилась, доймала спрага. Дорогою до маленького закутка, де всі складали верхній одяг і торбинки зі сніданками, вона зустріла майстра. Він пильно глянув на неї.

– Ну як? – промовив він – Справляєтесь?

– Начебто, так… – чемно відповіла Керрі.

– Угу, – буркнув майстер і пішов геть.

За інших умов ця робота зовсім не була б такою виснажливою. Але в ті часи новітні соціалістичні ідеї, що закликали створювати хороші умови праці для найманих трудівників, ще не мали ніякого впливу на виробничі компанії.

До запаху мастила і шкіри домішувався важкий, спертий дух приміщення. Усе це разом трудно було витримати навіть у холодні дні. Підлога підміталася тільки ввечері і була геть засмічена. Про те, чи зручно робітникам працювати, – ніхто анітрохи не турбувався, – їм платили якомога менше, а вимагали – якомога більше. Тоді й уявлення ніхто не мав про підставки для ніг чи спинки коло стільців, про їдальні для робітниць, чисті фартухи, пристойну роздягальню – про це тоді й мріяти не доводилося. Убиральні були огидні, просто смердючі. Уся атмосфера підприємства справляла гнітюче враження.

Керрі жадібно випила кружку води з відра, що стояло в кутку, і озирнулася, де б сісти й поснідати. Дівчата повмощувались на підвіконнях і на столах. Куди б вона не глянула – скрізь сиділо по двоє або й по кілька дівчат, а в неї бракувало сміливості до когось приєднатися. Отож вона повернулась до своєї машини. Сівши на табурет, розгорнула сніданок і стала прислухатись до балачок навколо. Розмови точилися більше про пусте, не бракувало й грубих жартів. Дехто з чоловіків у майстерні жартували з дівчатами оддалік.

– Слухай, Кітті, – гукнув один до дівчини, яка вальсувала на вузенькому просторі біля вікна. – Може, потанцюємо удвох?

– Обережніше, Кітті, – гукнув хтось. – Бо попсуєш зачіску!

– Та іди собі, причепо! – відмахнулась дівчина.

Прислухаючись до цих безцеремонних дотепів, якими перекидалися чоловіки з дівчатами, Керрі мимоволі замикалася в собі. Вона не звикла до такого, за цими розмовами виділось їй щось грубе, непристойне. Вона боялась, що й до неї звернеться з такими ж пропозиціями хтось із хлопців. Після знайомства з Друе вони здавалися їй вайлуватими, смішними. Як більшість жінок, вона судила з вигляду, заздалегідь приписуючи всі відразливі якості людям у светрах і комбінезонах – на противагу чепурунам.

Нарешті минула коротка півгодинна перерва, і колеса машин знов загули. За роботою вона стомлювалась, але хоч не привертала до себе уваги, – так їй здавалося принаймні. Та незабаром вона відчула, що помиляється: один із хлопців, проходячи повз, нахабно ткнув її пальцем під ребра. З обуренням Керрі обернулася, але той уже пішов і тільки вишкірив зуби. Вона ж ледве стримала сльози.

Сусідка помітила це і зауважила:

– Не звертай уваги на цього нахабу.

Керрі не відповіла нічого, тільки нижче нахилилась над роботою. Їй здавалося, що вона не витримає нізащо. Не так уявляла вона свою роботу. І поки тягся цей нескінченний день, вона все думала: яке гарне місто навкруги, які розкішні вітрини, юрби людей, красиві будинки! Спала їй на згадку і рідна Колумбія-Сіті і все те добре, що вона там залишила. О третій годині вона була певна, що вже шоста, о четвертій вирішила, що з часом щось не те, їх примушують працювати понаднормово. Майстер весь час так і чигав позаду, не даючи ні на мить відірватися від роботи. Усі ті розмови, які вона чула навкруги, одбивали їй охоту з кимось тут заприязнитися. Коли настала, нарешті, шоста година, Керрі хутко поспішила вийти. Плечі нили, все тіло заклякло від сидіння в одній позі.

Начепивши брилик, вона попростувала до виходу довгим коридором. І в цей час якийсь молодик весело гукнув:

– Слухай, любко, може почекаєш? Я тебе проведу!

Це стосувалося тільки її – сумніву не могло бути, але вона й не оглянулась.

У ліфті, наповненому людьми, якийсь юнак у запорошеному брудному робочому одязі хотів, мабуть, справити на неї враження, втупивши в неї хтивий погляд.

А на вулиці якийсь хлопець, що чекав на тротуарі товариша, усміхнувся до неї жартівливо:

– Дівчино, вам часом не по дорозі зі мною?

Знесилена простувала Керрі до дому. З-за рогу помітила за великим блискучим вікном маленький столик, біля якого, вперше прийшовши сюди, спитала про роботу. Як і тоді, навкруги вирував гомінливий бадьорий енергійний натовп. Вона відчула певне полегшення, бо нарешті вирвалася з майстерні. Їй прикро було дивитись на ошатно вдягнених жінок, що проходили повз неї. У серці наростав протест: вона вважала, що заслуговує на кращу долю.

Того вечора Друе не прийшов. Хоч і одержав листа від Керрі, він на якийсь час і думати забув про неї, цілком віддавшись веселим розвагам. Саме в цей час, повечерявши у досить популярному ресторані «Ректор», що містився у підвальному приміщенні на розі вулиць Кларка і Монро, він зайшов у бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт, напроти монументального федерального будинку. Там, спершись на розкішну стойку, він вихилив чарку чистого віскі, взяв сигару й закурив. Усе це, на його думку, було цілком у звичаї «вищих кіл» суспільства.

Друе не був ні п’яницею, ні грошовитою людиною. Він лише прагнув усього, що (в його розумінні) було в житті найліпшого. Отож, саме так марнувати час здавалося йому певною ознакою цього. Ресторан «Ректор», зі стінами й підлогою з мармуру, виблискуючи фарфором і сріблом, яскраво освітлений, а головне – з репутацією закладу, відвідуваного артистами і взагалі людьми з театрального світу, здавався Друе дуже підходящим місцем для успішної людини. Молодик любив модний одяг, любив смачно попоїсти, але особливо прагнув знайомства й товариства людей, які добилися чимало в житті. Обідаючи тут, він відчував неабияку втіху від думки, що тут бувають Джозеф Джефферсон, Генрі Діксі або отой відомий актор, що сидить там, за кілька столиків від нього. У цьому ресторані завжди можна було мати таку втіху, бо тут бували і політики, і біржові маклери, й актори, та відомі на все місто молоді багатії-гульвіси. Усі їли й пили серед гамору банальних балачок.

– Он там сидить такий-то і такий-то…

Цю фразу часто можна було почути, особливо між тими чоловіками, які ще не досягли (але сподівалися досягти) запаморочливих висот, що дозволяли б відвідувати цей ресторан.

У відповідь звичайно можна було почути:

– Та невже?

– Аякже, хіба ви не знали? Ото – директор Великого оперного театру.

Коли він чув ці розмови, то розправляв плечі і продовжував смакувати страви з почуттям власної гідності. У нього й раніше була пиха, а тепер вона неабияк зростала і честолюбство теж. Настане час, і він теж недбало розкидатиме пачки зелених банкнот. Хоча й зараз він може обідати там, де обідають усі ці знаменитості.

З тих же міркувань він полюбляв і бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт. Для Чикаго це був справді розкішний бар. Як і в ресторані «Ректор», сліпуче світло лилося з дорогих люстр. Підлога була викладена строкатою плиткою, а стіни – темними полірованими панелями з дорогого дерева, в яких відбивалися вогні ламп. Вгорі стелю прикрашало барвисте ліплення, що надавало приміщенню дуже ефектного вигляду. Довга стойка потопала у світлі, серед якого виблискувало поліроване дерево, кольорове скло, кришталь, численні пляшки дивовижних форм. Справді, бар був першокласний: з вишуканими ширмами, із добірними винами і чималим вибором усіляких закусок, фруктів і солодощів. Навряд чи краще можна було знайти десь-інде.

У ресторані «Ректор» Друе познайомився з містером Герствудом – управителем бару «Фіцджералд і Мой». То була широковідома в місті людина, що, як казали, досягла успіху в справах. Герствуд цілком виправдовував таку репутацію. Років сорока, трохи огрядний, але ще досить стрункий, з енергійними рухами, він мав солідний і поважний вигляд. Цьому сприяли і дорогий одяг, бездоганні комірці й коштовності, які він носив. Але найбільше – властиве йому почуття власної гідності. Друе відразу ж збагнув, що це особа, з якою варто знатися, і тому не обмежився просто знайомством з ним, але став учащати в бар на Адамс-стріт, коли хотів випити чарчину чи викурити сигару.