– Зачекайте, зараз ми розберемося, – уточнив Друе і гук-нув: – Гей, офіціанте!

До них наблизився кремезний, круглолиций негр і шанобливо схилився.

– Філе з грибами… – почав Друе, – фаршировані помідори…

– Слухаю, сер, – промовив негр, киваючи головою.

– Смажена картопля…

– Так, сер.

– Ще спаржа. І кава.

Друе повернувся до Керрі.

– Я ще зранку нічогісінько не їв! Бо щойно з Род-Айленда. Саме збирався йти обідати, аж тут побачив вас…

Керрі лише ніяково всміхалась.

– То що ж ви робили увесь цей час? – розпитував він. – Розкажіть геть усе, докладно. Як ваша сестра?

– Дякую, здорова, – промовила Керрі.

Він пильно подивився на неї.

– А ви часом не хворіли?

Керрі сумно кивнула.

– Яка прикрість! У вас і справді не надто добрий вигляд. Я одразу помітив, що ви зблідли. Що ж ви робили весь цей час?

– Працювала… – знизала плечима Керрі.

– Он як? І де ж це?

Керрі розповіла.

– «Родс, Моргентау і Скотт»? Так-так, знаю цю фірму. Це на П’ятій авеню, правда? Скупенька компанія. Що примусило вас туди піти?

– Не могла нічого кращого знайти… – зізналася Керрі.

– Та це ж просто обурливо! – заявив Друе. – Не слід вам марнувати здоров’я у цих людей. У них майстерня отам за складом, так?

Керрі кивнула.

– Це несолідна фірма. Це робота не для вас, ні!

Він балакав невгаваючи, розпитував Керрі, розповідав про себе. Заодно пояснював, який це гарний ресторан. Аж тут появився офіціант, несучи на величезній таці апетитні страви. За обідом Друе проявив себе у всьому блиску. Він дуже елегантно виглядав за сніжно-білою скатертиною, заставленою срібним посудом, з ножем і виделкою в руках. Коли розрізав м’ясо, його персні так блищали, наче ось-ось спалахнуть. Новісінький костюм приємно облягав його. Він люб’язно простягав руку, щоб подати таріль чи хліб, налити кави. Він накладав Керрі повну тарілку, не перестаючи випромінювати чудовий настрій. Керрі, зігрівшись душею й тілом, незабаром змінилася до невпізнання. Перед Друе вже сиділа ніби зовсім інша дівчина. Що казати, цей чудовий хлопець у новісінькому костюмі зовсім зачарував її.

Схоже, маленька завойовниця міста сприйняла несподіваний поворот долі на краще. Вона почувалася трошечки ніяково, але обстановка великого залу підбадьорювала. А натовп добре вдягнених людей за вікном справляв таке приємне враження! Ось що значить мати гроші! Як чудово прийти сюди пообідати! Щасливий цей Друе, роз’їжджає повсюдно, гарно вдягається, такий люб’язний і обідає в розкішних ресторанах. Друе справді такий поважний, просто дивно, що він так по-дружньому і з такою увагою ставиться до неї.

– Отже, ви втратили роботу через хворобу? – співчутливо зітхнув він. – Що ж тепер гадаєте робити?

– Шукатиму… – невизначено промовила Керрі, і в очах її промайнула згадка про злидні, які переслідуватимуть її невблаганно і невідступно, мов голодний пес.

– Е ні! – жваво заперечив Друе. – Так не годиться! А ви давно шукаєте?

– Чотири дні… – зізналась вона.

– Подумати тільки! – Друе, ніби звертався до якогось уявного співрозмовника. – Ні, все це не для вас! Оті дівчата, – він провів рукою, ніби окреслюючи колом усіх продавщиць і фабричних робітниць, – заробляють копійки. Ви ж не можете існувати на такі кошти?

Він поводився з Керрі зовсім по-дружньому. Відкинув саму думку про тяжку працю і змінив напрям розмови. Ах, Керрі була така гарненька… Навіть у такому непоказному вбранні було видно, яка в неї гарна фігура. А очі! Великі і наївні очі! Друе вдивлявся у неї, і вона прочитала ці думки в його погляді. Відчула його захоплення, яке так підкреслювалося щедрістю й благодушністю. Керрі відчувала, що й він подобається їй, може, й більше. Було щось інше, глибше, наче якийсь підводний струмінь у течії її думок. Їхні очі зустрічалися щохвилини, і це спрямовувало відчуття в одне річище.

– Чому б нам не піти сьогодні в театр? – сказав він, підсуваючись ближче, стіл був не дуже широкий.

– О ні! Я не можу! – злякано запротестувала вона.

– А що ж ви збираєтесь робити ввечері?

– Нічого… – відповіла Керрі сумно.

– Бачу, вам не дуже подобається там, де ви живете?

– Ну, не те щоб…

– То що ж ви робитимете, коли не знайдете роботи?

– Мабуть, поїду додому…

Її голос ледь помітно затремтів. Вони обоє зрозуміли без слів: він – безвихідь її становища, а вона – те, що йому все ясно.

– Ні! – рішуче заявив він. – Це неможливо! – В цю мить він був сповнений щирого співчуття. – Дозвольте допомогти вам… Візьміть у мене трохи грошей.

– О ні! – відсахнулася вона.

– Що ж ви будете робити?

Вона замислилась і мовчки похитала головою.

Він дивився на неї з усією лагідністю, на яку був здатен. У жилетній кишені в нього лежало кілька м’яких зелених банкнот. Друе, беззвучно намацавши їх, дістав і затис у руці.

– Послухайте, крихітко, – заговорив він доброзичливо – Я щиро хочу стати вам у пригоді. Ось, купіть собі дещо з одягу…

Він уперше зачепив цю болючу тему, і вона одразу згадала, що вдягнена так кепсько! Своїм прозорим натяком він вразив її в найболючіше місце. Губи дівчини затремтіли.

Її рука лежала на столі. Вони були зовсім самі в своєму куточку. Він поклав на цю ручку свою – велику й теплу.

– Ну, годі вже, Керрі, – умовляв він. – Що ви можете вдіяти самі? Дозвольте мені по-дружньому допомогти вам.

Він злегка стиснув її ручку. Вона спробувала звільнитись. Він стиснув міцніше, і вона більше не пручалась. Тоді він всунув зелені банкноти в її долоньку і на її заперечливий жест прошепотів:

– Не хвилюйтесь, я вам їх лише позичаю…

Він таки примусив її взяти гроші. Тепер вона відчувала, що якийсь дивний зв’язок єднає її з ним. Вийшли на вулицю, і він провів її далеко на південь, до Полк-стріт.

– Вам таки не хочеться іти до ваших родичів? – спитав він, ніби між іншим.

Керрі почула, але пропустила повз вуха.

– Знаєте що? Приходьте сюди завтра зранку! І ми з вами підемо на денну виставу. Гаразд?

Керрі спершу відмовлялась, але нарешті погодилася.

– А у вільний час купіть собі, що треба – гарненькі черевички і жакет.

Вона й не уявляла собі, які складні думки хвилюватимуть її по його відході. Поки він був тут, її не полишав бадьорий, безтурботний настрій.

– І не сушіть собі голову, як жити далі зі своїми родичами, – сказав він підбадьорливо. – Я вам допоможу.

Керрі попрощалася з ним, почуваючись так, ніби якась велика, дужа рука простяглася до неї, щоб скинути тягар клопотів з її плечей. У неї тепер були гроші – аж дві м’які зелені десятидоларові банкноти!

Справжнього значення грошей і досі ще ніхто до ладу не роз’яснив і не збагнув. Коли кожен усвідомить, що основне призначення грошей – це оцінювати по заслузі і виплачувати за чесно витрачену працю, а не перетворюватися на грабіжницький привілей, – тоді купа соціальних, релігійних і політичних проблем назавжди відійдуть у минуле. Щодо Керрі, то для неї значення грошей було таке ж, як і для більшості. Формулювання: «Гроші, це те, що є в інших, і мені теж треба мати» – якнайкраще передає те, що вона думала. І ось тепер вона тримала в руці дві м’які зелені десятидоларові банкноти. І почувала себе куди краще! Ці папірці таїли в собі якусь магнетичну силу. Людина її рівня була б щаслива, навіть опинившись на безлюдному острові з великою торбою грошей. І тільки неминучі злигодні та голодування навели б її на думку, що часом гроші нічого не варті. Але і тоді вона не збагнула б їх умовної цінності. Вона б лише пошкодувала, що, маючи в руках таку суму, позбавлена можливості скористатися з цього.

Після зустрічі з Друе бідна дівчина не чула під собою ніг від хвилювання. Вона трошки соромилася думки, що не знайшла в собі сил відмовитись. Але ж потреба в грошах була така пекуча! Тож як було не радіти? Тепер вона купить гарненький новий жакет! А ще – чепурні черевики з ґудзиками. І панчохи, і спідницю, і ще, ще… Знову, як і тоді, коли вона підраховувала свій майбутній заробіток, Керрі, в полоні нестримних бажань, значно переоцінила купівельну спроможність отих грошей.