– Зважте надалі, – дружнім тоном звернувся він до Друе. – Коли наступного разу ви поїдете куди-небудь, а ваша дружина залишиться самотою, ви маєте дозволити мені трохи розважити її, щоб вона не так сумувала.

– О, чудово! – усміхнувся Друе, дуже потішений такою уважністю приятеля.

– Це так люб’язно з вашого боку, – усміхнулась Керрі.

– Пусте, – запевнив Герствуд. – Гадаю, ваш чоловік зробив би для мене те ж саме.

Він кивнув і став спускатися сходами.

На Керрі він справив неабияке враження. Ніколи ще їй не доводилося мати справу з таким чарівним джентльменом. Друе теж був задоволений.

– Він такий милий, – сказала вона, коли вони повернулися в свою затишну вітальню.

– І такий відданий друг! – додав Друе.

– Так, це з усього видно, – погодилась Керрі.

Керрі була здібною і легко засвоювала все, що стосувалося зовнішніх форм життя. Побачивши якусь річ у магазині, вона одразу виявляла інтерес: чи буде їй ця річ до лиця? Це не свідчило ні про особливу витонченість почуттів, ні про глибокий розум. Такі пориви не хвилюють справжню мудрість, не турбують вони й людей примітивних. До дівчини гарне вбрання промовляло вельми переконливо, вкрадливо, мов голос єзуїта. І той голос неухильно знаходив у неї співчутливий відгук. І хто зміг би перекласти зрозумілою мовою вабливість коштовного каміння?

«Люба моя, – промовляв комірець із мережива у «Партріджі», – поглянь-но, як я тобі до лиця! Не відмовляйся ж від мене».

«Ах, які малесенькі ніжки! – заявляли м’які нові черевики. – Як я їх чудово облягаю! Ото шкода було б, якби їм колись мене забракло».

Досить їй було взяти ці речі в руки чи вдягти на себе, вона могла тоді скільки завгодно думати, що від них слід відмовитись. Згадувати, якою ціною їх здобуто. А далі починала гнати від себе ці гнітючі думки, бо не в змозі була відмовитись від усього цього. Марно її сумління волало: «Одягни своє старе плаття і зношені черевики!» Вона змогла б, мабуть, перемогти муки голоду і повернутися до колишнього життя. Сумління допомогло б їй подолати і думки про тяжку працю, про нудне, убоге існування. Але зіпсувати свою зовнішність? Одягти убоге й старе дрантя? Нізащо в світі!

Уся поведінка Друе зміцнювала подібні думки Керрі і ослаблювала її уявний опір різним спокусам. Одразу робиться легко, коли висловлені кимось погляди збігаються з нашими бажаннями! Друе з властивою йому щиросердістю не переставав захоплюватись її вродою, і її це неабияк тішило. Досі вона не мала нагоди виказувати, що свідома своєї вроди. Однак усвідомлення цього приходило дуже швидко і вже давало свої наслідки. Друе мав характерну звичку придивлятися на вулиці до вишукано вдягнених і вродливих жінок, супроводжуючи це різними коментарями. Він якось по-жіночому любив гарне вбрання, отож міг бути добрим порадником – звичайно, саме щодо туалету. Він придивлявся, як ці шикарні жінки походжають, як тримають голівку, як граціозно вигинають стан. А грайливе похитування жіночих стегон так розпалювало його, неначе п’яницю – добрий келих добірного вина. Він завжди проводжав поглядом зникле видіння, і при цьому аж дрижав, з дитячою безпосередністю, не вміючи приховати невгамовну пристрасть. Він захоплювався тим, що жінки й самі полюбляють в собі – грацією. Перед цим чаром він схиляв коліна, як палко віруючий.

– Ти звернула увагу на жінку, яка щойно пройшла? – спитав він Керрі в якусь спільну прогулянку. – Правда, гарна хода?

Керрі огледілась і теж оцінила граціозну ходу, на яку він звернув увагу.

– Так, справді, – охоче погодилась вона, і в той же час подумала: а чи може вона сама цим похвалитись? Якщо це так гарно, треба буде придивитись краще. Підсвідомо у неї виникло бажання перейняти таку ходу. Певна річ, їй вдасться!

Коли увагу жінки раз по раз на щось спрямовують, чимось захоплюються, вона робить відповідні висновки. Друе бракувало такту. Він не розумів, що значно ліпше було б переконати її, щоб вона змагалася сама з собою, а не з іншими жінками, на яких їй треба рівнятись. Друе не поводився б так із більш зрілою, розумнішою жінкою. Але Керрі він вважав ще надто наївною. Менш розумний, ніж вона, не підозрюючи про її вразливість, він продовжував повчати її і тим самим завдавати їй болю. А тим часом захоплення його, як своєю ученицею й жертвою, все зростало. Але таке поводження було дуже нерозважливим.

Проте Керрі сприймала науку швидко. Вона усвідомила свою владу, неясно усвідомлювала також і його слабкості. Чоловік дуже втрачає в очах жінки, коли так відверто захоплюється іншими. Жінка зазвичай вважає, що на світі існує лише єдиний об’єкт, вартий найвищого захоплення – вона сама. Щоб мати успіх у низки жінок, мужчина має цілком віддаватися кожній.

У власнім помешканні Керрі теж бачила багато повчального.

У тому ж домі жив адміністратор театру «Стандарт», містер Френк А. Гейл із дружиною, гарненькою чорнявою жіночкою років тридцяти п’яти. Вони належали до тих у сучасній Америці, що живуть пристойно, але проживають усе до копійки. Гейл отримував сорок п’ять доларів на тиждень. Його дружина, досить приваблива жінка, прагнучи залишатись молодою, не переймалась ні господарськими клопотами, ні думками про продовження роду. Як і Друе з Керрі, подружжя займало три кімнати, якраз над ними.

Скоро місіс Гейл познайомилася з Керрі, і вони почали прогулюватись разом. На той час у Керрі не було іншого товариства, і вона мимоволі дивилася на світ крізь призму уявлень цієї дами. Всілякі банальності, вихваляння заможності, примітивні фрази про мораль – усе, чим була забита ця гарненька голівка, виливалося на Керрі і якийсь час зовсім сплутало її думки.

З іншого боку, власні почуття Керрі опирались цим впливам. Їй, безумовно, було властиве постійне прагнення чогось ліпшого. До цього схиляли усі її враження, які щось промовляли її серцю.

По той бік коридора жила молода дівчина з матір’ю, що прибули з міста Івенсвіла зі штату Індіана. То були дружина і дочка скарбника залізничної компанії. Дочка приїхала до Чикаго, щоб брати уроки музики, а мати її супроводжувала.

Керрі не була з ними знайома, але часто зустрічала молоду дівчину на виході з квартири. Кілька разів Керрі бачила її у вітальні за піаніно і частенько чула її гру. Ця юна особа одягалась дуже гарно, і на її білих пальчиках, коли вона грала, виблискували персні.

Музика справляла на Керрі неймовірно хвилююче враження. Її душа відгукувалась на певні мелодії – подібно до того, як струни арфи вібрують, коли ударяють по клавішах рояля. У чутливій душі Керрі сумні й журливі звуки будили неясні думки. Вони породжували тугу за тим, чого вона була позбавлена. Одну коротеньку п’єсу молода піаністка виконувала особливо зворушливо й ніжно. Звуки долинали до Керрі знизу, з вітальні, крізь розчинені двері. То був час між присмерком і ніччю, коли для людей, нічим не зайнятих, які ще не знайшли свого місця в житті, все довкола оповиває смуток. Думка мандрує десь у далекі світи і повертається, обтяжена тремкими спогадами про згаслі радощі. Керрі сиділа при вікні і дивилась у далину. Друе пішов з дому ще о десятій ранку. Вдень Керрі гуляла, потім пробувала згаяти час за книжкою, яку залишив Друе. Але роман Берти Клей не надто її зацікавив. Вона переодяглася у вечірню сукню і тепер сиділа, споглядаючи парк, сумна й пригнічена. Вона всією істотою прагнула руху, життя, нових вражень. Думки її снували навколо її непевного становища. І раптом знизу долинула музика, домішуючись до її дум і забарвлюючи їх. Їй пригадалась найкраща й найсумніша пора її короткого життя. Із цим спогадом прийшло хвилинне каяття.

У такому настрої й застав її Друе, що приніс із собою зовсім іншу атмосферу. Вже звечоріло, але Керрі не поспішала засвітити лампу. У каміні теж ледве жевріло.

– Де ти, Кед? – покликав він її пестливо. Це він сам для неї придумав.

– Я тут, – відгукнулась вона слабко й самотньо.