– То чому ж ми не одружимося? – спитала вона, з прикрістю згадуючи його неодноразові обіцянки.

– Одружимось! – запевнив він. – Дай лише владнати певну справу.

Він торочив про неіснуюче нерухоме майно, яке буцімто забирало в нього купу часу і тому позбавляло його свободи дій в особистому житті.

– Ось у січні повернуся з Денвера, і тоді уладнаємо все.

Керрі сприймала ці обіцянки, як можливість надіятися, як бальзам для свого сумління. Якщо це станеться – все буде гаразд, і її вчинок знайде виправдання.

Але Керрі не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумніша за нього і починала, хоч ще й невиразно, розуміти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була жорстко судити й критикувати його, її становище було б незрівнянно гірше. Сильне почуття до нього було б для неї справді лихом. Вона весь час мучилася б у тривозі, що він не досить міцно її любить, перестає нею цікавитись, або покине її, і вона залишиться без опори. А так – вона спершу турбувалась про свою долю, намагаючись цілком заволодіти Друе, а тоді почала спокійно вичікувати. Вона сама не знала напевне, якої думки про нього і чого їй, власне, хочеться.

Коли з’явився Герствуд, Керрі побачила в ньому людину куди розумнішу, ніж Друе. Він умів виказувати ту шанобливість, яку жінки всі, без винятку, так цінують. Не виявляючи ні надмірного захвату, ні зухвалої сміливості, він полонив серце своєю уважністю. За професійною звичкою полонити тих представників своєї статі, яким усміхається життя, – комерсантів і взагалі багатих відвідувачів бару, – він тримався дуже тактовно, коли прагнув сподобатися комусь, ким цікавився. Найбільше хвилювали його ті жінки, в яких відчувалася певна витонченість почуттів. З ними він ставав лагідним, спокійним, упевненим у собі. І здавалось, ніби він тільки прагне догодити, зробити щось таке, що становитиме дамі приємність.

Друе й сам не позбавлений був цих здібностей, коли вважав, що гра того варта. Але надмірна самозакоханість заважала йому досягти того лоску, яким відзначався Герствуд. Надто життєрадісний, такий земний і самовпевнений, він частенько мав успіх у жінок, іще не зовсім досвідчених у лабіринтах кохання. Але зазнавав безнадійних поразок, якщо жінка мала вже певний досвід і від природи – витонченість почуттів.

Керрі теж мала оту природну витонченість, але ніякого досвіду. Друе просто пощастило – випадок сам привів до нього Керрі. Якби вони зустрілися через кілька років, що збільшили б її життєвий досвід і принесли б їй хоч мінімальний успіх, йому не вдалося б навіть і близько підійти до неї.

– Вам треба поставити тут піаніно, – з такими словами Герствуд звернувся того вечора до Друе, люб’язно посміхаючись Керрі, – щоб ваша дружина могла грати.

Друе це навіть не спадало на думку.

– Справді, ви маєте рацію! – охоче погодився він.

– Так я ж не вмію грати, – насмілилася сказати Керрі.

– Це не так важко, – відповів Герствуд. – Ви б навчилися за кілька тижнів.

Цього вечора він виказав себе дуже цікавим співрозмовником.

А Керрі дивилася на гостя, на його одяг, що був новісінький і дуже елегантний. Лацкани піджака лежали саме з тією гнучкістю, яка властива тканинам найвищої якості. Жилет із дорогої шотландки оздоблювали два ряди круглих перламутрових ґудзиків. Шовковий галстук мінився не надто кричущими кольорами, які вабили око. Усе це не так впадало у вічі, як одяг Друе, але Керрі відразу оцінила його елегантність. Черевики Герствуда із м’якої чорної опойки, добре начищені, блищали не так яскраво, як лакові черевики Друе. Керрі відзначила, що м’яка шкіра виглядала значно приємніше при такому вишуканому вбранні. Усі ці спостереження Керрі робила майже несвідомо, та в них не було нічого незвичного – адже вона вже звикла до вигляду Друе.

– Може, зіграємо партію в юкр – себто в карти? – запропонував Герствуд після того, як їхня невимушена розмова торкнулася різних тем. Він якось тактовно обходив усе, що могло стосуватись минулого Керрі. Навпаки, він зовсім не порушував особистих питань, цілком віддавшись розмовам на загальні теми. Керрі із радістю відчула, що їй з ним дуже легко, а його шанобливість і жарти розважали її. До того ж він удавав, що все, що вона каже, напродив цікаве.

– На жаль, я не вмію грати в цю гру, – зітхнула Керрі.

– Чарлі, ви нехтуєте своїми обов’язками! – люб’язно пожартував Герствуд, – Та це нічого, ми вас навчимо.

З властивою йому тактовністю він дав зрозуміти Друе, що захоплений його вибором. Щось у його поводженні свідчило, що йому приємно тут. І Друе це якось зближувало з приятелем, а також збільшувало його повагу до Керрі. Ставлення Герствуда ніби зображувало дівчину в якомусь новому світлі, і вся картина набувала значнішого інтересу.

– Дозвольте поглянути на ваші карти, – Герствуд делікатно заглянув через плече Керрі. – Що у вас там?

Якусь мить він вивчав її карти, потім сказав:

– О, непогано! Вам щастить. Хочете, я навчу вас, як обіграти вашого чоловіка? Тільки слухайте мої підказки!

– Ну, знаєте! – запротестував жартома Друе. – Ви що, збираєтеся вдвох змовлятись проти мене? Тоді моя справа безнадійна! Керрі, Герствуд знається на картах…

– Та ні, справа тут не в мені, а у вашій чарівній дружині. Адже вона і мені принесла удачу. Чому б їй не виграти?

Керрі кинула на Герствуда вдячний погляд і усміхнулася. Герствуд продовжував триматися, як щирий друг, і тільки. Він просто хотів приємно провести час, і все, що робила Керрі, його тішило.

– Правильно, – підбадьорював він її, притримуючи одну зі своїх козирних карт і даючи Керрі можливість взятки. – Я б сказав, що для початку ви впорались непогано!

Керрі весело сміялася, бачачи, що успіх на її боці. Здавалось, що саме допомога Герствуда принесла їй перемогу.

А він лише зрідка поглядав на неї. Його очі м’яко променилися при цьому. В них не було й тіні чогось, окрім щиросердої доброти. Він притлумив лукавий, гострий блиск, надавши своїм очам виразу цілковитої щирості. Керрі могла вгадати в них тільки одне: зараз у нього дуже приємно на душі. Він, вочевидь, захоплюється тим, як вона вдало грає.

– Хіба це справедливо, що така азартна гра лишається без усякої нагороди? – промовив він через якийсь час, засовуючи палець у кишеньку жилета. – Давайте покладем на кін по десять центів.

– Давайте! – відгукнувся Друе і поліз у кишеню по гроші.

Але Герствуд його випередив. Він уже тримав цілу жменю новеньких десятицентових монет.

– Прошу, – він виклав маленьку стопку монет перед кожним учасником гри.

– О, це вже буде азартна гра! – посміхаючись, зауважила Керрі, – це якось недобре…

– Та ні! – заперечив Друе. – Це ж тільки для розваги. Якщо ти ніколи не гратимеш на більшу суму, то гарантовано попадеш у Царство Небесне.

– Не моралізуйте, – лагідно звернувся Герствуд до Керрі, – поки не побачите, що станеться з грішми.

Друе посміхнувся.

– Якщо вони дістануться вашому чоловікові, він вам одразу скаже, добре це чи ні.

Друе зареготав.

У тоні Герствуда було стільки запопадливості, а дотеп був такий влучний, що Керрі не могла не оцінити його.

– Коли ви їдете знов? – спитав Герствуд у Друе.

– У середу.

– Нелегко вам, мабуть, із таким чоловіком, який завжди десь мандрує, – звернувся Герствуд до Керрі.

– Цього разу ми поїдемо удвох, – сказав Друе.

– В такому разі до від’їзду я запрошую вас у театр.

– Чудово! – охоче згодився Друе. – А ти як, Керрі?

– Я – з охотою, – відповіла та.

Герствуд зробив так, щоб Керрі неодмінно виграла. Він радів з її успіху, ще і ще перелічував її виграш, нарешті зібрав гроші і поклав їх в її простягнуту долоню. Після легкої вечері з вином, яке він приніс, Герствуд чемно попрощався.

– Пам’ятайте ж! – мовив він до Керрі, а потім перевів погляд на Друе. – О пів на восьму ви маєте бути напоготові – я за вами заїду.

Вони провели його до дверей, біля яких чекав екіпаж, привітно світячись у темряві двома червоними вогниками.