Населення Чикаго виросло до понад півмільйона чоловік. Але розмаху, дерзання і діяльності, що там вирували, вистачило б і на місто куди більше. Вулиці й будинки Чикаго зайняли площу понад сімдесят п’ять квадратних миль. Мешканці займалися не так виробництвом товарів, як підготовкою до прибуття все нових шукачів. Повсюдно лунали звуки будівництва нових споруд. Виникали нові й нові великі підприємства. Могутні залізничні акціонерні товариства, які вже задовго до того передбачили перспективи міста, загарбали величезні ділянки землі для своїх транспортних і завантажувальних планів. Лінії конки сягали за межі міста, у відкрите поле, в передбаченні швидкого заселення околиць. Замощувалися вулиці, і каналізаційні системи прокладалися на цілі милі крізь пустельні райони, де хіба якийсь будинок стирчав самотньо, як перший з майбутнього стовповиська. Пустирі, де гуляли вітер і дощ, цілу ніч освітлювалися довгими низками газових ліхтарів, що миготіли під вітром. Вузькі дощані тротуари тяглися оддалік будинків і крамниць, і закінчувались десь ген посеред поля.

Велетенський район оптових контор і підприємств розташувався у центрі міста. Туди і скеровував свої кроки недосвідчений шукач роботи. Характерною рисою Чикаго, властивою далеко не всім великим містам, було те, що кожна більш-менш значна фірма займала цілий будинок. Площ вистачало, а контори оптових фірм на першому поверсі, на видноті набували солідного вигляду. Великі дзеркальні вікна – нині звичайна річ – тоді саме входили в моду і надавали конторам розкішного й урочистого вигляду. За вікнами виднілися ряди полірованих конторських столів за перегородками з матового скла. Службовці, зайняті роботою, поважні, діловиті, в елегантних костюмах і білісіньких комірцях, походжали або сиділи групами. Блискучі мідні або нікельовані дощечки при вході точно і стисло повідомляли про назву фірми та характер її діяльності. Весь вигляд центрального району – поважний та пишний – був розрахований на те, щоб приголомшити рядового відвідувача і підкреслити неперехідну безодню між бідністю і процвітанням.

У цей поважний комерційний район і попрямувала недосвідчена дівчина. Спочатку – по Ван-Б’юрен-стріт, квартали тут ставали все скромнішими, аж поки не перейшли поступово в довгі ряди якихось халуп і вугільних складів над річкою. Вона хоробро простувала вперед, з наміром будь-що знайти роботу. Але майже на кожному кроці затримувалась: цікавило все, що було навкруги. І водночас бентежило почуття безпорадності перед незаперечними доказами сили й могутності. Що там, в усіх цих величезних спорудах? Оті дивні машини й велетенські підприємства – чим вони зайняті? Маленька майстерня каменотеса в Колумбія-Сіті, де оброблялися невеликі плити мармуру на чиєсь замовлення, була зрозуміла. Але неозора територія якої-небудь каменеобробної корпорації з чисельними під’їзними коліями, вантажними платформами, із доками на березі, височезними підйомними кранами вгорі, – це видовище було надто незбагненне для маленького світу, де вона досі жила.

Такі ж незрозумілі були величезні залізничні депо і щільні ряди пароплавів на річці. Або колосальні фабрики, що простяглися понад берегом. Крізь розчинені вікна виднілися постаті чоловіків і жінок у робочих фартухах, що хутко снували туди й сюди. А ще – таємничі довгі вулиці. Що там, за стінами будинків? Особливо загадковими здавалися просторі контори, там вочевидь працюють дуже поважні особи. Люди, що мають стосунок до цих контор, уявлялися їй тільки за підраховуванням грошей. Вони ходять в розкішному одязі, їздять в екіпажах. Чим вони займаються? В чому полягає їхня робота, яка мета всього цього? Про все це вона мала надто невиразне уявлення. Довкола все було таке дивне, неозоре, недоступне, що вона зовсім зневірилась, і серце в неї закалатало при самій думці про те, щоб тільки лише переступити поріг одного з цих велетенських підприємств. І як же попросити якоїсь роботи, щось таке, що вона могла б робити?

Перейшовши на той бік річки, в район оптових фірм, Керрі стала озиратися: в які ж двері увійти? Розглядаючи широкі вікна і солідні вивіски, вона помітила, що на неї вже звертають увагу, здогадуються, що вона шукає роботи. Їй ще ніколи не доводилося цим займатись, і вона раптом відчула, що вся її сміливість випарувалася. Щоб позбутися докучливої ніяковості, вона прискорила ходу і набрала байдужого вигляду, – на її думку, так має поводитись людина, що йде в якійсь певній справі. Проминула багато фабрик і оптових контор, не заглянувши в жодну. Нарешті, пройшовши кілька кварталів, Керрі зрозуміла, що так нічого не здобріє, і знов почала озиратися. Незабаром вона побачила великі двері, які невідь-чому привернули її увагу. На дверях красувалася мідна дощечка, а над усім здіймався шести- чи семиповерховий вулик. «Можливо, тут потрібні робітниці?» – подумала Керрі і перетнула вулицю, наміряючись увійти. Вона угледіла за вікном юнака в сірому картатому костюмі. Дівчина не знала, чи має він якийсь стосунок до цієї установи. Досить було йому випадково зиркнути в її бік, як вона знову втратила рішучість і прослизнула далі.

Навпроти височіла шестиповерхова будівля з табличкою «Сторм і Кінг», вигляд якої оживив її надії. То була оптова мануфактурна фірма, в якій працювали і жінки, – Керрі помітила їхні постаті у вікнах горішніх поверхів. Тут вона вирішила: зайде сюди будь-що. Попрямувала до входу. Саме в цю мить двоє чоловіків вийшли звідти і спинилися в дверях. Рознощик телеграм у синій формі проскочив повз неї, збіг угору по східцях і зник всередині. Густий рухливий потік перехожих швидко ринув по тротуарам, оминаючи дівчину, яка спинилась у нерішучості. Вона безпорадно оглянулась і, помітивши, що за нею стежать, відступила. Завдання виявилося понад її сили: вона не могла пройти повз цих людей у дверях.

Така поразка дуже її засмутила. Ноги машинально несли її вперед, і кожен крок віддаляв від мети – це була добровільна втеча. Квартал за кварталом лишалися позаду. На вуличних ліхтарях біля перехресть вона зауважувала все нові назви вулиць: Монро, Медісон, Ла-Салл, Кларк, Дірборн, Стейт. Дівчина йшла вперед, ноги її вже починали стомлюватись від безупинного ходіння кам’яними плитами тротуарів, хоч їй і подобались ці світлі й чисті вулиці. Вранішнє сонце пригрівало все дужче, але затінений бік вулиці віяв приємною прохолодою. Вона позирнула на блакитне небо над головою і, як ніколи досі, раптом відчула його красу.

Керрі почала впадати в розпач: що за боягузливість! Повернула назад і вирішила таки розшукати контору «Сторм і Кінг». По дорозі натрапила на велику оптову взуттєву фірму; крізь широкі дзеркальні вікна видно було кабінет управляючого, відгороджений матовим склом. Перед перегородкою, при вході з вулиці, за маленьким столиком сидів сивий джентльмен, перед ним лежала велика розгорнута книга. Вона кілька разів нерішуче пройшла туди-сюди, нарешті, переконавшись, що за нею ніхто не стежить, проскочила через двері з тамбуром і нерішуче зупинилась.

– Що скажете, дівчино? – запитав старий джентльмен, досить привітно поглядаючи на неї.

– Я… тобто ви… чи немає у вас роботи? – затинаючись, промимрила вона.

– Саме зараз? Нема, – відповів він усміхаючись. Зайдіть на тому тижні. Нам іноді бувають потрібні люди.

Керрі мовчки вислухала його і вийшла, незграбно задкуючи. Такий привітний прийом здивував її. Вона чекала чогось значно гіршого: холодної, грубої відповіді, навіть сама не знала чому. Вже те, що їй не дали відчути принизливості її становища, здавалось оптимістичним.

Трохи збадьорившись, вона наважилася зайти до якогось велетенського будинку. Тут містилася фірма готового одягу. Людей було більше, за мідними поручнями зібралися чепурно вдягнені чоловіки десь років сорока чи старші.

До Керрі підійшов хлопчина-служник.

– Кого вам треба? – спитав він.

– Я б хотіла побачити управляючого.

Хлопчик підбіг до трьох чоловіків, що перемовлялись, і звернувся до одного. Той наблизився.