– Схоже, вийшли пройтися?

Керрі вражено відскочила і насилу спромоглася відрізати:

– Я вас зовсім не знаю!

– О, це можна поправити! – відповів він люб’язно.

Вона сполохано кинулася геть і прибігла до своїх дверей зовсім захекана. Щось у погляді незнайомця неабияк злякало її.

Збігав тиждень. Керрі почувалася після роботи такою стомленою, що не в змозі була йти пішки. Сіла до конки. Її тендітна постава від цілоденного сидіння боліла і нила. Вона лягла спати навіть раніше за Гансона.

І квітам, і молодим дівчатам пересаджування в новий ґрунт часом шкодить. Для нормального зростання треба кращого ґрунту, чистішого повітря. Керрі почувалась би краще, якби все відбувалося поступовіше, перехід був не такий раптовий. Якби вона не одразу знайшла роботу і встигнула оглянути місто, яке їй весь час хотілося побачити, було б якось веселіше.

Першого ж дощового ранку Керрі виявила, що забула парасольку. Мінні позичила їй свою – зношену й злинялу. Це вже було занадто. Керрі пішла у великий універсальний магазин і купила собі парасольку за долар з чвертю.

– Навіщо ти це зробила? – спитала Мінні.

– Але ж мені треба мати парасольку… – завзято відповіла Керрі.

– Марнотратниця…

Керрі образилась, але змовчала. «Я не буду все життя там працювати», – затято вирішила вона.

Першої суботи ввечері Керрі віддала свої чотири долари за утримання. Беручи гроші, Мінні відчула докори сумління. Але як же поясниш Гансону, якби вона взяла менше? А той поважно кивнувши, видав дружині на домашні витрати рівно на чотири долари менше, бо зможе внести цю суму за землю.

Керрі ж переймалася тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центів на тиждень. Вона думала й думала, нарешті відчула злість.

– Піду трохи пройдуся, – сказала вона повечерявши.

– Сама? – уточнив Гансон.

– Так, – відповіла Керрі.

– Може, не треба? – вставила Мінні.

– Але ж я хочу подивитися хоч що-небудь! – відрубала Керрі обурено. Обоє збагнули, що вона невдоволена опікуванням.

– Що це з нею? – спитав Гансон, коли вона вийшла за капелюшком.

– Хтозна… – відповіла Мінні.

– Але ж вона має розуміти, що дівчині не слід отак тинятись по вулиці самій.

Керрі не наважилась іти далеко. Повернулася і постояла в дверях. Другого дня вони пішли в Гарфілд-парк, але їй там не сподобалось. Бо вона не досить чепурно виглядала для цього місця.

У понеділок вона прислухалася до захоплених розповідей інших дівчат про їхні розваги, зрештою дуже скромні. Однак дівчата були вдоволені!

Кілька днів підряд дощило, і Керрі їздила конкою. Увечері вона промокла до нитки, ідучи до конки на Ван-Б’юрен-стріт. Увесь вечір вона самотньо сиділа у вітальні, замислено дивлячись у вікно, де вогні відбивались у мокрій бруківці. Керрі знов відчула, що в неї зіпсувався настрій.

У суботу вона віддала Мінні чотири долари із заробленого, сховала свої жалюгідні п’ятдесят центів. Вона вже заприязнилася з кількома дівчатами на фабриці. Ті розказали, що із заробітку у них лишалося на свої витрати більше, ніж у неї. Адже у них були кавалери, – із тих, що їх Керрі ігнорувала після зустрічі з Друе. Вони дбали про розваги для своїх дівчат. Але їй геть не подобалися ці грубуваті фабричні хлопці. Зустрічаючись із ними на роботі, вона лише сухо кивала.

А над містом уже повіяло зимою. Вітер хутко гнав темні хмари. Довгі, тонкі смуги диму з високих фабричних димарів тяглись довкола, різкими раптовими поривами знімався вітер на вулицях і перехрестях. Керрі з тривогою думала про зимовий одяг. У неї немає ні теплого жакета, ні шапочки, ні черевиків. З важким серцем почала вона розмову з Мінні.

– Не знаю, що робити… – знічено сказала вона ввечері, коли вони з сестрою залишилися вдвох. – Скоро зима, а у мене теплого одягу немає. І шапочка потрібна…

Обличчя Мінні стало заклопотаним.

– Ну що ж, – зітхнула втомлено, – залиш собі частину своїх грошей і купи хоч шапочку. – Зменшення сестриного внеску неодмінно викличуть ускладнення.

– О, це було б дуже добре, якщо ти не заперечуєш. Хоч один або два тижні… – осміліла Керрі.

– Може, хоч два долари зможеш платити? – спитала Мінні.

Керрі охоче погодилася. Отже, вихід знайдено. Вона збадьорилася і негайно стала підраховувати. Найперше – шапочка. Бо її вже не цікавило, які пояснення Мінні дасть Гансону. Той нічого не сказав, але в квартирі зависла гнітюча атмосфера.

Можливо, так і склалося б, але несподівано Керрі застудилася. Якось опівдні, після дощу, подув сильний вітер. Керрі, все ще без жакета, вийшла о шостій з фабричної задухи і затремтіла під поривом холодного вітру. Вранці Керрі вже чхала, і коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неї нило тіло, а голова була якась важка й гаряча. Надвечір вона почувалася зовсім кепсько, не схотіла навіть їсти. Мінні помітила її млявість і спитала, що з нею.

– Хтозна… Мене щось морозить…

Керрі тулилася до пічки, її лихоманило, і вона лягла в ліжко зовсім хвора. Вранці у неї був сильний жар.

Мінні неабияк перелякалась за сестру і дбайливо доглядала її. А Гансон висловив думку, що може їй краще повернутися додому? Коли вона оклигала через три дні, то було ясно, що місце на фабриці вона втратила. Зима на порозі, вона без теплого одягу, а тепер ще й без роботи.

– Що робити, сестро? – сказала Керрі. – У понеділок я піду, пошукаю роботи, може, вдасться що-небудь знайти.

Та її зусилля були марні. Благенька одежина ніяк не підходила для пізньої осені. Останні гроші витратила на шапочку. Три дні блукала вона по місту, дедалі більше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирі стала нестерпною. Щовечора її охоплювала відраза при самій думці, що туди треба повертатися. Гансон тримався холодно. Керрі розуміла, що це не може так тривати. Мабуть, доведеться все кинути і повертатися додому…

Увесь наступний день вона тинялася містом, позичивши у Мінні десять центів на сніданок. Марно шукала хоча б якоїсь роботи, заходила в дешеві заклади. Заглянула в маленький ресторанчик, у вікні якого побачила об’яву, що потрібна офіціантка, але їй відповіли, що потрібна дівчина з досвідом.

Украй пригнічена, Керрі сліпо йшла крізь густий байдужий натовп.

Раптом чиясь рука схопила її за лікоть.

– Оце так зустріч! – промовив хтось.

Керрі з подивом упізнала Друе. Його рожеві щоки аж пашіли. Він ніби випромінював сонячне світло і чудовий настрій.

– Як маєтеся, Керрі? – усміхнувся він. – Ну ви ж і гарненька! Де ж ви пропадали весь цей час?

Від нього віяло такою щирою привітністю, що Керрі теж почала усміхатись.

– Я? Вдома… – зізналась вона.

– А я ще здалеку запримітив вас! Одразу здогадався, що це ви! Я саме збирався вас провідати. Як же усе-таки ваші справи?

– Все гаразд. – Керрі сумно усміхнулася.

Друе кинув на неї пильний погляд, – щось не так…

– То може поспілкуємось? Ви нікуди зараз не поспішаєте?

– Та ні, – відповіла Керрі.

– То зайдемо кудись, перекусимо? Господи, який я радий, що знову бачу вас!

Вона одразу відчула полегшення, зігрілася його піклуванням, веселістю, увагою. Погодилась, але удала, що трохи вагається.

– От і чудово! – він узяв її під руку. У його тоні було стільки товариської щирості, що це зовсім розтопило її серце.

Вони пройшли по Монро-стріт до старовинного ресторану «Віндзор». Зала була простора, затишна, тут добре годували й чудово обслуговували. Друе вибрав столик при вікні, звідти можна було спостерігати за рухливим натовпом. Він любив мінливу панораму вулиці, любив за обідом бачити інших і щоб його бачили теж.

Вони обоє зручно всілись за столиком.

– Вам що замовити? – запитав він.

Керрі пробігла поглядом довге меню, подане офіціантом. Їй нестерпно хотілося їсти, незнайомі назви страв ще більше розпалювали апетит. А ціни!

«Пів смаженого курчати – сімдесят п’ять центів».

«Філе з грибами – долар двадцять п’ять центів».

Вона чула про всі ці страви, але невже сама має їх замовляти з меню?