– Увечері я тобі усе розповім, як воно піде в мене, – додала Керрі.

Вулицею, затопленою сонячним промінням, в обидва боки поспішали робітники, проїжджали вагони конки, заповнені дрібними службовцями та робітниками оптових фірм. З усіх дверей виходили люди і простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрі трохи підбадьорилась. У сяйві вранішнього сонця, під неозорим блакитним небом, під подувами свіжого вітерцю випарувались усілякі побоювання. Уночі, або й удень у похмурих приміщеннях лихі передчуття зростають і міцніють. Але під ясним сонечком зникає навіть острах смерті.

Керрі усе йшла і йшла – через міст, а тоді звернула на П’яту авеню. Вулиця в цьому місці нагадувала глибоку ущелину з бурого каменю й темно-червоної цегли. Однак широкі вікна сяяли чистотою. Низка вантажних підвід проїхала з гуркотом. Чоловіки, жінки, молодь і діти заповнювали вулиці, кваплячись навсібіч. Керрі зустрічала таких же молоденьких дівчат, як і сама, і в їхніх поглядах їй вважалося глузування з її невпевненості. Велетенський розмах навколишнього життя вражав. Як же багато треба знати, щоб брати в ньому хоч мізерну участь! Її знов охопив страх, що вона ні до чого не здатна, не впорається з роботою, не встигатиме за іншими. Адже їй скрізь відмовили, бо вона нічого не вміє. А що як її вилають, образять, виженуть із ганьбою?…

У дівчини підгиналися ноги і перехоплювало подих, коли вона наблизилась до великої взуттєвої фабрики на розі Адамс-стріт та П’ятої авеню. Ввійшла в ліфт, піднялась на четвертий поверх, і не побачила нікого – тільки проходи виднілися між ящиками, нагромадженими під саму стелю. Керрі стояла, злякано, чекаючи, щоб хоч хтось вийшов.

Незабаром появився містер Браун. Він, очевидно, не впізнав її.

– Що вам треба? – запитав він.

У Керрі аж серце захолонуло.

– Ви казали… Я прийшла сьогодні вранці з приводу роботи…

– Ага! – перебив він. – Так-так… Як ваше ім’я?

– Керолайн Мібер.

– Ну то, ходімте!

Темними проходами між купами ящиків, від яких тхнуло новим взуттям, він привів її до залізних дверей, що вели в майстерню. Перед її очима постало велике приміщення з низькою стелею, наповнене гуркотом і клацанням верстатів. Біля них працювали чоловіки без піджаків, у білих сорочках і синіх строкатих фартухах. Керрі боязко пробиралася за майстром поміж клацаючих автоматів, пильно дивлячись перед собою. Вони дістались віддаленого кутка і піднялися ліфтом на шостий поверх.

Порухом руки містер Браун підкликав майстра, що вийшов з лабіринту машин і верстатів.

– Ось ця дівчина, – сказав він і додав, звертаючись до Керрі: – Ідіть за ним.

Містер Браун пішов, а Керрі попростувала за своїм новим начальником до маленького столика у кутку.

– Ви ніколи раніше не працювали на такому виробництві? – запитав майстер досить суворо.

– Hi, cep, – відповіла дівчина.

Його, видно, неабияк дратувало, що доводиться гаяти час із невмілим дівчиськом. Проте він усе ж записав її ім’я і провів до гурту дівчат, які сиділи вряд на табуретах перед клацаючими верстатами. Майстер поклав руку на плече однієї з дівчат, що з допомогою машини пробивала дірочки в передку заготовки.

– Покажи цій дівчині, як усе робиться, – сказав він. – Коли скінчиш, підійдеш до мене.

Робітниця швидко встала з табурета, даючи Керрі місце.

– Це зовсім неважко, – сказала вона, нахиляючись до Керрі. – Береш заготовку ось так, закріплюєш і запускаєш машину.

Вона закріпила пересувним затискачем шматок шкіри, з якого мав вийти передок чоловічого черевика, і натиснула на невеличкий сталевий стрижень. Машина одразу зарухалася і почала різко вибивати з краю передка круглі дірочки для шнурків. Простеживши, як у неї виходить, дівчина полишила Керрі діяти самостійно, переконавшись, що робота йде як слід.

Заготовки надходили справа від дівчини, що сиділа поруч, а Керрі передавала їх іншій. Вона одразу ж збагнула, що треба дотримуватися певної швидкості, інакше нагромадиться купа заготовок, і вона затримуватиме всіх, хто сидить довкола. Ніколи було й озирнутись, і Керрі ревно взялась за діло. Дівчата ліворуч і праворуч від неї розуміли, що новенькій важко, і намагались по можливості допомогти їй, трохи сповільняючи темп.

Якийсь час Керрі ні на мить не відривалася від роботи. Одноманітний, ритмічний стукіт машини стишував її хвилювання і переляк. Так спливав час, і вона стала помічати, що в приміщенні темнувато. Повітря було насичене важким запахом шкіри, але Керрі на це не зважала. Почувала на собі погляди інших, і її непокоїло, що вона, мабуть, працює не досить швидко.

А якось, коли вона не так вставила шмат шкіри в затискач і безпорадно смикала його, чиясь велика рука раптом з’явилася перед її очима і поправила затискач. Це був майстер. Серце Керрі забилося так швидко, що вона нічого вже не помічала перед собою.

– Пускайте ж машину! – поквапив майстер. – Не затримуйте весь ряд.

Почувши це, Керрі отямилась. Схвильована, ледве дихаючи, вона продовжувала працювати і перевела подих тільки тоді, коли тінь за спиною зникла.

Минав час, і в приміщенні стало задушливо. Керрі хотілося ковтнути води чи свіжого повітря, але вона не насмілювалась зрушити з місця. Табурет не мав ні спинки, ні підніжки, їй було дуже незручно сидіти. У неї страшенно нила спина. Вона мостилася так і сяк. Але це не допомагало, і вона все більше стомлювалася.

– Ти можеш працювати навстоячки, – без зайвих церемоній порадила їй сусідка. – Це дозволяється.

Керрі з вдячністю поглянула на неї.

– Я, мабуть, таки встану, – сказала вона.

Підвівшися зі свого місця, вона якийсь час працювала так, але було ще важче. Від того, що доводилося повсякчас нахилятись, заніміли спина і плечі.

Окрім того, оточення справляло на неї прикре враження. Вона не насмілювалась оглядатися, але крізь клацання машин до неї долітали окремі грубі жарти, теревені.

– Ти бачила вчора Гаррі? – спитала свою сусідку дівчина зліва.

– Ні.

– Ти б подивилась, який на ньому був галстук! Хе-хе, просто красень!

– Тс-с! – промовила друга, нахиляючись над роботою.

Перша принишкла і набрала поважного вигляду. Майстер повільно йшов уздовж ряду, пильно стежачи за кожною. Щойно він віддалився, балачка відновилась.

– Чуєш… – знову почала дівчина зліва. – Знаєш, що він сказав?

– Звідки мені знати…

– Він сказав, що позавчора вистежив мене з Едді Гаррісом у «Мартіна».

– Отакої!

Обидві захихотіли.

Хлопець з рудуватою розпатланою чуприною пробирався поміж рядів, човгаючи ногами, а лівою рукою притискаючи до себе кошика з обрізками шкіри. Раптом простягнув руку і вщипнув одну з дівчат.

– Не чіпай! – скрикнула вона сердито. – Причепа!

У відповідь він тільки вишкірив зуби і сплюнув: «Кривляка!» Вона сердито глянула йому вслід. Чемним його ніяк не можна було назвати.

Керрі уже ледве могла всидіти на місці. Ноги в неї заніміли, нестерпно хотілося встати і хоч потягнутись. Невже обід ніколи не настане? Їй здавалось, що вона працює вже цілісінький день. Їсти зовсім не хотілося, але вона почувалася кволою, очі стомилися стежити за одним місцем, куди вдаряв пробивач. Дівчина справа помітила, як вона зігнулася, і зжалілася. Керрі надто сумлінно віддавалася роботі. Насправді те, що вона робила, зовсім не потребувало такого напруження. Та нічого не вдієш. Купа передків невпинно нагромаджувалась перед нею. У Керрі нили руки, пальці. Зрештою все її тіло було суцільним клубком зболених м’язів. Приречена стирчати, виконуючи єдиний механічний рух, який ставав усе огиднішим, вона відчула, що її почало нудити. Вона з розпачем подумала: цим мукам не видно кінця-краю. І тої ж миті звідкись знизу крізь ліфт донеслося глухе калатання дзвона, – настала перерва. Одразу зчинився рух і гамір. Усі дівчата миттю схопилися з місць і поспішили в сусідню кімнату. Через майстерню потяглися чоловіки з іншого відділу. Колеса машин стишили гудіння і нарешті завмерли. Запанувала гучна тиша, в якій дивно лунали людські голоси.