«Якось неприємно, коли у людини така звичка», – ось що подумала Керрі. Як це зазвичай буває, настрій Гансона передався всім – дружина принишкла, ні про що не питаючи, бо відповіді все’дно не дочекалась би.
Проте, почувши новини Керрі, він трохи прояснів.
– Отже, ви не гаяли даремно часу? – зауважив він і навіть злегка посміхнувся.
– Авжеж! – відгукнулася Керрі. В голосі її бриніла радість.
Він ще запитав про щось, а потім заходився бавитися з дитиною. Мінні повернулася до цієї теми за столом…
Та не так легко було Керрі пройнятися тими настроями, які панували в сім’ї.
– Це, мабуть, дуже поважна фірма, – розмірковувала вона. – Здоровезні дзеркальні вікна, купа службовців! Той, з яким я розмовляла, сказав, що вони наймають силу-силенну людей.
– Нині не так і важко знайти роботу, – докинув і своє слово Гансон. – Аби тільки людина мала пристойний вигляд.
Підбадьорена радісним настроєм Керрі й несподіваною балакучістю чоловіка, Мінні почала розповідати Керрі про деякі відомі визначні місця Чикаго, які варто подивитись, – адже це не потребуватиме затрат.
– Тобі треба подивитись Мічиган-авеню. Там такі вишукані будинки… Дуже гарна вулиця.
– А де тут театр Джекобса? – перебила її Керрі, згадавши про один театр мелодрами.
– Та не надто далеко звідси, – відповіла Мінні. – На Голстед-стріт – тут близько.
– Ой, як би хотілося там побувати! Сьогодні я, здається, простувала там.
Відгуку на цю заувагу Керрі не почула. Просто дивно, як таємні думки відбиваються на обличчях. Згадка про театр одразу ж викликала прихований осуд марнотратства. Спочатку в Гансона, потім і у Мінні, і ці невисловлені почуття певним чином змінили настрій за столом. Мінні кивнула «так», але Керрі відразу відчула, що театри тут не в пошані. Питання більше не порушувалося, аж поки Гансон, повечерявши, не взявся знов за газету, з якою й подався у вітальню.
Сестри залишились удвох, і розмова стала вільнішою. Керрі, стиха наспівуючи, мила посуд.
– Знаєш, так хочеться трохи прогулятися, подивитись на Голстед-стріт, якщо це не дуже далеко… – мрійливо мовила Керрі. – Чому б нам не піти сьогодні у театр?
– О, я не думаю, щоб Свен сьогодні мав охоту піти хоч кудись, – відказала Мінні. – Адже так рано вставати…
– Чого б то він був проти? Це ж його розважить! – наполягала на своєму Керрі.
– Ні, він рідко ходить у театр, – зізналась Мінні.
– А мені б хотілося піти… – вела своє Керрі. – А давай підемо з тобою вдвох!
Мінні замислилась на мить, – не через те, чи можна їй іти або чи хочеться – на це в неї вже була готова відповідь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в інший бік.
– Підемо іншим разом, – відповіла вона ухильно.
Керрі одразу здогадалась, яка причина відмови.
– У мене є трохи грошей, – шепнула вона стиха. – Ходімо, Мінні!
Мінні похитала головою.
– А може, і він піде з нами? – запропонувала Керрі.
– Ні, – заперечила Мінні стиха і забрязкотіла тарілками, щоб скінчити розмову. – Він не піде.
Хоча сестри не бачилися кілька років, за цей час у характері Керрі розвинулись деякі нові риси. Від природи несмілива, коли йшлося про її благополуччя, особливо через те, що не почувала під собою міцного ґрунту, вона палко прагнула радощів і втіх. І ця риса була в ній така сильна, що робила її вдачу непохитною. Отож вона наполягала далі.
– Мінні, спитай його! – прошепотіла вона благально.
А Мінні думала в цей час про додаткові кошти, що платитиме сестра за харчі. Їх вистачить на оплату квартири, і тоді з чоловіком легше буде говорити про якісь витрати. Але коли Керрі з самого початку мріятиме тільки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть негаразди. Керрі має призвичаїтися до одноманітної і тяжкої праці. Вона має збагнути, що треба передовсім трудитися, а не мріяти про розваги. Бо яка їм тоді користь з її приїзду? Ці думки зовсім не свідчили про холодність і черствість Мінні. Просто це були серйозні клопотання людини, яка завжди, без зайвих нарікань, пристосовувалася до конкретних умов життя, які могла поліпшити, лише безнастанно працюючи.
Нарешті Мінні погодилася спитати Гансона, хоча й дуже неохоче.
– Керрі запрошує нас піти в театр, – промовила вона, зазираючи до чоловіка.
Гансон підвів очі від газети, і вони обмінялися швидкими поглядами, що говорили ясніше ясного: «Он як? Це зовсім не те, чого ми сподівалися».
– Я не маю ніякого бажання, – відповів він. – А що вона хоче подивитись?
– Хоче піти у театр Джекобса.
Він опустив очі в газету і заперечливо кивнув рукою.
Почувши, як вони відгукнулися на її пропозицію, Керрі виразно збагнула, чим живуть ці люди. В ній зростало гнітюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми протесту.
– Знаєш що? Я спущуся вниз і постою трохи біля входу, – промовила вона згодом.
Мінні не заперечувала, і Керрі, одягнувши капелюшок, вийшла.
– Куди-то вона пішла? – спитав Гансон, зазираючи в їдальню, коли почув, як гримнули вхідні двері.
– Сказала, що спуститься вниз і постоїть трохи біля входу, – відповіла Мінні. – Мабуть, їй хочеться подихати свіжим повітрям…
– Це недобре, що вона збирається розтринькувати гроші на усілякі театри. Як ти вважаєш?
– Я гадаю, що це у неї просто цікавість, – насмілилася сказати Мінні. – Для неї усе тут в новинку.
– Хтозна, – буркнув Гансон і, злегка наморщивши лоб, обернувся до дитини.
Він міркував над тим, які нестримно марнотратні й суєтні молоді дівчата. Дивувався, як це Керрі наважується думати про щось подібне, при таких мізерних можливостях!
У суботу Керрі вийшла з дому сама і пішла спершу до річки, а потім знов по Джексон-стріт, уздовж якої простяглися обабіч чудові будинки з гарними газонами перед фасадом, – цю вулицю згодом перетворили на бульвар. Як кидалися в очі ознаки розкошів! Треба сказати, там тоді проживав кожен з капіталом не менше ста тисяч доларів. Вона раділа, що вирвалася з дому, де, вона вже збагнула, жили нудним, убогим життям, і годі було сподіватися чогось цікавого й веселого. Її думки, ніби вирвавшись на волю, зверталися повсякчас… до Друе. Керрі зовсім не була певна, що він не з’явиться все-таки у понеділок увечері. І, хоч її турбувала така можливість, у глибині душі вона сподівалася: а раптом прийде?
У понеділок Керрі встала рано і зібралася на роботу. Вдягла зношену коленкорову блузку – синю з цяточками, досить полинялу саржеву коричневу спідницю і невеличкий солом’яний брилик, який прослужив їй у Колумбія-Сіті ціле літо. Черевики в неї були старі, а бант був зібганий і безформний. Отож вона виглядала звичайною робітницею, як усі, тільки обличчя було значно свіжіше, ніж у більшості дівчат, і це надавало їй привабливого і водночас якогось невинного вигляду.
Нелегка це справа – встати вдосвіта, коли звикла, як Керрі вдома, – спати до сьомої, а то й до восьмої ранку. Ще зовсім заспана, вона зазирнула о шостій годині в їдальню. Гансон мовчки закінчував снідання. Поки вона вдягалась, він уже пішов. Вони снідали втрьох – вона, Мінні й дитина, що сиділа на високому стільці і, як належить у такому віці, возькала ложкою по тарілці.
Отож для Керрі настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язків, і настрій її помітно зіпсувався. Її чудові мрії майже зотліли на попіл, хоч під цим попелом ще жевріли жаринки надії. Вона їла мовчки, перебираючи в думці всі свої спостереження і припущення. Що це за підприємство, що вона там робитиме і як поставиться до неї начальство? Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фірми, і працюватиме вона в такому місці, куди часом заглядатимуть поважні, вишукано вдягнені чоловіки.
– Ну, сестричко, успіху тобі! – сказала Мінні, коли Керрі зібралася йти.
Вони ще раніше порадилися, що найкраще іти на роботу пішки, принаймні цього ранку, щоб прикинути, чи зможе вона ходити так завжди. Адже шістдесят центів на конку щотижня – це чимало при такому заробітку.
