– Я знаю… – не зовсім упевнено відповіла вона.

– Ви в нових черевиках? Ану, пройдіться. Чудово, чорт забирай! Одягніть-но жакетку.

Керрі слухняно вдягла.

– Справді, сидить, як наче на вас шита! – зауважив він і торкнувся її талії, потім відступив на кілька кроків і оглядів ще раз із щирим захопленням.

– Кажу, вам потрібна ще нова спідниця. А поки що – снідати!

Керрі одягла капелюшок.

– А рукавички? – нагадав він.

– Ой, вони тут, – вона вийняла їх з ящика шифоньєрки.

– Ну, то ходімо? – він узяв її під руку.

Так розвіялися вчорашні передчуття.

І це повторювалося раз у раз. Друе не лишав її на самоті. Лише кілька разів вона блукала одна; майже весь час він водив її по місту. Вони придбали для неї у «Карсона і Пайрі» гарненьку спідницю і блузку. На запропоновані гроші вона накупила ще різних дрібничок до одягу і, зрештою, змінилася до невпізнання! Це була геть зовсім інша дівчина! Дзеркало переконувало її в тому, що вона давно підозрювала в собі. Вона – гарненька, авжеж, безперечно! Як їй до лиця оцей капелюшок! А очі – хто скаже, що у неї не чарівні очі? Прикусивши рожеву губку, вона крутилася коло дзеркала, і вперше в житті її охопив трепет від усвідомлення своєї вабливості. А Друе був такий щедрий!

Якогось вечора вони побували в театрі. Дивилися «Мікадо» – найпопулярнішу в той час оперету. Тоді вирішили спочатку зайти до ресторану «Віндзор» на Дірборн-стріт, досить далеко від дому, де тепер жила Керрі.

Здійнявся холодний вітер. З вікна своєї кімнати Керрі бачила небо на заході, де ще танули рожеві зблиски, поступаючись щільній синяві вгорі. Спускались сутінки. Рожева хмаринка, довгаста й тонка, ніби острів у далекому океані, маячіла над обрієм. Дерева обабіч вулиці хитали голим віттям. І все це раптом нагадало Керрі далеку картину, бачену грудневими вечорами з вікон рідної домівки.

Вона раптом завмерла, заломила руки зі стогоном.

– Що з вами? – сполошився Друе.

– Ах, сама не знаю… – губи в неї затремтіли.

Він відчув її настрій і, обійнявши за плечі, поплескав підбадьорливо по руці.

– Годі, люба, – промовив ніжно, – усе буде добре.

Вона зібралася, одягла жакет.

– Сьогодні, мабуть, вам і боа треба прихопити.

Вони пішли по Вобеш-авеню до Адамс-стріт. Із вітрин магазинів уже лилися потоки золотавого світла. Газові ліхтарі шипіли над головою, а ще вище угорі світилися вікна височенних ділових центрів. Холодний, поривчастий вітер налітав зусібіч. Навкруги все вирувало – саме закінчилася о шостій робота, і тепер люди, штовхаючись, квапились додому. Коміри верхнього одягу піднялися, капелюхи низько насунулись. Молоденькі робітниці із щебетом і сміхом пробігали по двійко, по четверо. Усе навкруги сповнилося повнокровним життям.

Раптом Керрі зустрілася з чиїмось поглядом. То була бідно вдягнена дівчина з гурту. Від її зношеного, обвислого вбрання, старенького жакету і всього вигляду віяло злиднями.

Керрі впізнала дівчину. То була одна з робітниць, що працювали на взуттєвій фабриці. Дівчина глянула на неї якось невпевнено, потім повернула голову і подивилась услід. У Керрі було таке почуття, ніби її накрила велетенська хвиля. Вона наче знову опинилася в старому вбранні біля машини – і аж здригнулася. Друе нічого не помітив, поки Керрі не наскочила раптом на якогось перехожого.

– Ви що, задумалися? – усміхнувся він.

Після обіду вони пішли в театр. Вистава дуже сподобалась Керрі. Багаті барви і яскравість видовища заполонили її. Збуджена уява вже перенесла її в далекі краї. Скрізь було товариство вельможних і могутніх людей. А після спектаклю її зачарували екіпажі при вході і натовп елегантних дам.

– Заждіть хвилинку, давайте подивимось, – сказав Друе, затримуючись в розкішному вестибюлі, де дами і мужчини зливались в один потік. Шелестіли мереживні спідниці, кивали голівки, білі зубки блищали крізь напіввідкриті губи.

– Шістдесят сім! – то швейцар називав номер екіпажа. Його голос пролунав гучно, але доречно.

– Як гарно… – промовила Керрі.

– Справді чудово! – погодився й Друе.

Цей парад уборів і веселощів справляв на нього не менше враження, ніж на Керрі. Biн палко стиснув її руку. Коли виходили, вона звела на нього погляд, усміхаючись; її рівні зубки блищали, а очі сяяли. Він прошепотів, нахилившись до неї:

– Ви сама чарівність…

Цієї миті просто перед ними швейцар навстіж розчинив дверцята екіпажа і допоміг якимось дамам сісти.

– Тримайтеся мене, і у вас теж буде екіпаж! – пожартував Друе.

Керрі ледве слухала – голова в неї йшла обертом у цьому вирі життя.

Вони звернули ще в ресторан – перекусити після вистави. У Керрі промайнула віддалена згадка, що час уже пізній. Але життя її тепер було підпорядковане іншим звичаям. Якби в неї встигли виробитися нові звички, вони, безперечно, проявилися б у цю мить.

Дивна річ – звички… Скажімо, хтось встає зрання з ліжка, щоб прочитати молитву, але не з побожності, а за звичкою. Не зробивши чогось узвичаєного, людина відчуває, ніби щось свердлить в її мозку, непокоїть, насправді це від того, що людина зійшла з уторованої стежки, а видається, що це – докори сумління або тихий внутрішній голос, який кличе на праведну путь. Якщо відхилення досить суттєве, потяг звички буває такий сильний, що примушує свою несвідому жертву повернутися до узвичаєного. «Ну от, хвалити Бога, я виконав свій обов’язок», – міркує така проста душа, хоча в дійсності вона тільки повторила те, що робила безліч разів.

У Керрі не було сталих моральних принципів, засвоєних у рідному домі. Якби вона жила під владою таких принципів, то злякалася б іще більше. Отож вечеря вийшла дуже весела. Все впливало на дівчину – різноманітні свіжі враження, голос невловної, але відчутної пристрасті, якою палав Друе. Оці страви, ще незвична розкіш… Вона вмиротворено слухала свого співрозмовника. Вона знову була жертвою гіпнотичного впливу великого міста.

– Ну, гаразд – підвівся Друе. – Нам час іти!

Вони давненько сиділи над порожніми тарілками, і їхні очі раз по раз зустрічалися. Керрі не могла не відчувати трепетної сили, яка світилася в погляді Друе. У нього була звичка, розповідаючи щось, торкатися її руки, ніби щоб наголосити сказане. І тепер, говорячи, що час іти, він ніжно торкнувся її пальців.

Вони підвелися і вийшли на вулицю. Ділова частина міста вже спорожніла, лише зрідка можна було помітити спізнілого перехожого, що недбало крокував насвистуючи. Проїхав нічний вагон конки, виднілись яскраво освітлені вікна ще не зачиненого ресторану. Вони помалу простували Вобеш-авеню. Друе невгаваючи розважав Керрі, викладаючи все, що знав цікавого. Вів її під руку, міцно притискаючи її лікоть до себе. Час від часу, сказавши якийсь дотеп, він кидав погляд на дівчину, і тоді їхні очі зустрічались. Нарешті вони дійшли до її ганку, і Керрі піднялася на сходинку. Її голова була на одному рівні з його головою. Він узяв її руку в свою і ніжно стиснув, пильно поглядаючи на неї. А вона в легкій задумі задивилася кудись.

Приблизно в цей же час Мінні міцно спала, втомлена неспокійними думками, що тривожили її весь вечір. Вона заснула якось незручно, підібгавши під себе лікоть. Від напруження м’язів у сонному мозку – сум’ятливе марення. Їй снилося, що вона й Керрі опинилися десь поблизу старої вугільної копальні. Видно було високу під’їзну колію і купи вугілля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирнули туди і побачили купу вогкого каміння там, у глибині, де стіни шахти губились у невиданих сутінках. Стара кабіна звисала над шахтою на стертому канаті.

– Давай спустимось, – запропонувала Керрі.

– Ой, ні! – злякалась Мінні.

– Та ну ж бо, ходімо! – наполягала на своєму Керрі.

Вона стала тягти до себе кабіну, незважаючи на протести Мінні, і вже почала спускатися.

– Керрі! – гукала відчайдушно Мінні. – Керрі, вернись! – Але Керрі вже була внизу, темрява зовсім поглинула її.