– Джек казав, що весною вони збираються побудувати на Робі-стріт новий будинок – шестиповерховий.

– Он як! – втрутилась і Джессіка.

Саме того дня Герствуд мав намір піти з дому раніше, ніж звичайно.

– Ну, я пішов. У мене справи в місті, – проказав він, встаючи з-за столу.

– Ти не забув, що ми йдемо в понеділок у театр Мак-Вікера? – спитала місіс Герствуд.

– Авжеж, – байдужкувато кивнув він.

Обід ще тривав. Герствуд піднявся нагору за капелюхом і пальтом. Грюкнули вхідні двері.

– Мабуть, тато вже пішов, – сказала Джессіка. Вона нетерпеливилась переповісти шкільні новини.

– У нас у ліцеї готується вистава, – повідомила вона втаємничено, – і я теж братиму в ній участь!

– Справді? – озвалась мати.

– Так. І мені конче потрібна для вистави нова сукня! У виставі братимуть участь найвродливіші дівчата школи. Міс Палмер, приміром, гратиме Порцію.

– Он як? – відгукнулась мати.

– І знову запросили оту нездару Марту Грізволд! Вона гадає, ніби вміє грати!

– Здається, її сім’я так собі? – підтакнула розуміюче місіс Герствуд. – У них же нічогісінько немає.

– Авжеж! – пхикнула Джессіка. – Вони вбогі, як церковні миші!

Вона вже добре розбиралася в молодих людях у ліцеї, приваблених її вродою.

– Мамо, уявляєш, – поділилася вона з матір’ю якось увечері, – отой Герберт Крейн здумав до мене чіплятися зі своєю дружбою!

– А хто він такий, моя люба?

– Таке собі ніщо! – відповіла Джессіка, закопиливши губу. – Просто студент. А за душею – нічогісінько!

Інша річ – молодий Блайфорд, син мильного фабриканта. Він якось пішов провести її додому. Місіс Герствуд саме сиділа з книжкою нагорі в кріслі-качалці і випадково визирнула з вікна.

– Хто це був із тобою? – запитала вона Джессіку, що ввійшла у кімнату.

– Та то молодий Блайфорд, мамо.

– Невже?

– А що? Він запрошує мене прогулятися з ним у парку, – додала Джессіка, розчервонівшись від швидкого бігу сходами.

– Гаразд, моя люба, іди, але не надовго, – дозволила мати.

Вона з цікавістю ще раз визирнула з-за штори, щоб подивитись, як вони ідуть удвох – це було таки приємне видовище, дуже миле.

От у такій атмосфері Герствуд і жив із року в рік, не замислюючись над цим. Не в його натурі було прагнути чогось кращого, якщо воно не стояло перед очима разючим контрастом. Чого бажати? Він приносив у сім’ю те, що належало, і одержував своє відповідно. Правда, його іноді дратували прояви егоїстичної байдужості, але, з іншого боку, дороге вбрання дружини й дочки додавало гідності і становища в суспільстві, і йому було приємно. Зрештою, він жив переважно життям закладу, де служив. Там проходила більша частина його часу. Повернувшись увечері додому, він потрапляв у затишну обстановку. Страви, за незначним винятком, були цілком прийнятні, – такі, як може зготувати звичайна куховарка. До певної міри його цікавило й те, про що розповідали за обідом син і дочка, які виглядали завжди елегантно. Пихата місіс Герствуд вважала, що вона завжди має особливо вишукано вдягатись, але, на думку Герствуда, це таки краще, ніж одягатись недбало. Ні про який інтим між чоловіком і жінкою вже не могло бути й мови. Але й це не псувало атмосфери. В поглядах дружини не було нічого надзвичайного, до того ж вони так мало спілкувались одне з одним, що в цих розмовах не могло виникнути незгоди. Одне слово, у неї були свої погляди, а в нього – свої. Час від часу він звертав увагу на якусь жінку, молодість, жвавість і дотепність якої становили контраст не на користь його дружині. Однак тимчасове невдоволення, викликане таким зіставленням, врівноважувалося усвідомленням свого становища в суспільстві і властивою йому розсудливістю. Він розумів: ускладнення в сімейному житті може відбитися на його службовому становищі. Власники бару нізащо не потерпіли б скандалу. Посівши таке становище, людина має відзначатися поважними манерами, незаплямованою репутацією і добропорядною родиною. Ось чому Герствуд був дуже обережний у всіх своїх вчинках. І в публічних місцях вечорами чи в неділю з’являвся неодмінно з дружиною, а часом і з дітьми. Він їздив з сім’єю на місцеві курорти або у штат Вісконсин, недалеко від Чикаго, і проводив там кілька днів, тримаючись поважно. Нудьгуючи, відвідував ті місця, які належало, і робив так, як належало. Він знав – це необхідно.

Коли хтось із його численних знайомих, представників середнього класу і людей грошовитих, потрапляв у якусь халепу, Герствуд тільки осудливо хитав головою. Про такі речі й говорити не варт! Якщо ж про це пліткували серед людей, що вважалися його близькими друзями, він гостро картав подібне:

– Нехай би робив, що хотів – який мужчина цього не робить! Але ж як він міг бути таким необачним? Обережність і ще раз обережність!

І він нітрохи не співчував тому, кого піймали на гарячому.

Саме з цих міркувань Герствуд продовжував приділяти дружині певну увагу і скрізь бував із нею. Це було, звичайно, дуже нудно, але він втішав себе тим, що зустрічається в цей час із знайомими і має всі ті розваги, яким її присутність аж ніяк не може завадити. Часом він із певною цікавістю спостерігав за дружиною, – вона була ще досить приваблива, і чоловіки звертали на неї увагу. Була охоча до товариства й до лестощів, хоча й пихата. Герствуд добре розумів, що при тих стосунках, які між ними склались, всі ці якості легко можуть довести її до біди. Він узагалі не схильний був довіряти жінкам, а своїй дружині – тим більше, бо ніколи не вбачав у ній таких чеснот, які б вселяли в чоловіка його типу особливе довір’я й пошану. Колись вона таки його любила, але тепер, коли подружні узи більше не з’єднували, – мало що могло статися!

За останній рік чи два витрати сім’ї дуже зросли. Джессіка раз у раз вимагала обнов, а місіс Герствуд, не бажаючи відставати від дочки, теж частенько підновляла гардероб. Герствуд довгенько терпів, але якось не витримав.

– Джессіка потребує нової сукні, – промовила місіс Герствуд недбало вранці.

Герствуд саме стояв перед дзеркалом і одягав один із своїх вишуканих жилетів.

– Якщо не помиляюся, вона зовсім недавно придбала щось, – зауважив він.

– Так то ж вечірнє, – спокійно відповіла дружина.

– Останнім часом її вдяганки коштують чимало грошей, – зітхнув Герствуд.

– Що ж тут такого? Вона молода, більше буває в світі, – відповіла дружина.

Але було в його тоні щось таке, чого вона ніколи раніше не чула.

Герствуд подорожував не часто. Коли ж доводилося кудись виїжджати, він зазвичай брав дружину з собою. Але незадовго перед описуваними подіями група членів муніципалітету організувала поїздку до Філадельфії на кілька днів – щоб розважитись. Запросили і Герствуда.

– Нас же там ніхто не знає, – сказав йому втаємничено один з організаторів поїздки, джентльмен у височезному шовковому циліндрі, обличчя якого красномовно свідчило про його малорозвиненість і похітливість. – Ми зможемо там досить весело провести час, – при цьому він підморгнув оком. – Їдьмо з нами, Джордже, неодмінно!

Другого дня Герствуд повідомив дружину про свій намір.

– Джуліє, я збираюсь поїхати на кілька днів.

– Куди? – спитала вона, кидаючи на нього допитливий погляд.

– У Філадельфію, у справах.

Вона продовжувала пильно дивитись, чекаючи, що він додасть.

– На жаль, цього разу я не зможу взяти тебе із собою.

– Гаразд, – відповіла вона. Але він бачив, що дружина таки здивована.

Вона ще про щось розпитувала його, поки він не пішов. Це його роздратувало. Він уже відчував, що дружина часом неабияке ускладнення в житті.

Поїздка була таки приємна, і Герствуд дуже шкодував, коли вона закінчилась і довелося повертатися додому. Він не любив брехати і з відразою думав про те, що треба лукавити. Зрештою все завершилось кількома незначними фразами. Але місіс Герствуд мала над чим подумати. Вона почала більше виїжджати, вдягатись ще краще і частіше бувати в театрі, щоб винагородити себе.

Отож атмосферу, що панувала в цім домі, навряд чи можна було назвати сімейним затишком. Цих людей поєднувала звичка і загальноприйняті правила. Час спливав, і атмосфера неминуче ставала все більш нестерпною. Раніше чи пізніше мав статися вибух і все зруйнувати.