— Неодмінно!

— А як? Як, я вас питаю? Як? Я всіх про це запитую, але ніхто не може мені роз’яснити, як це зробити. Хотів уже до уряду звернутися, але покищо утримуюся. Треба такі питання вирішувати на місці.

Я хитнув головою. Мовляв, цілком поділяю таку розумну думку.

— Коли б то були машини, все вирішилося б дуже просто — завели б інвентарний номер і, будь ласка, — оформили. А то ж люди.

— Так. Складна проблема. — Я навіть потер лоба, мовляв, дивіться, завкадрами: я теж думаю над цією клятою проблемою.

— Бачите, як мені доводиться скрутно, — довірливо поглянув на мене завкадрами. — Ну, а коли я заведу особисту справу на отих напівлюдей-напівроботів, що я напишу в графі номер п’ять. У них же пашпорта немає.

— То випишіть їм пашпорти, — рішуче порадив я.

Вперше на обличчі завкадрами з’явилася усмішка. Власне, не усмішка, а якось через силу трохи скривилися тонкі губи. Він підвівся з стільця і відразу став маленьким, низеньким чоловічком. Для більшої солідности він сидів на високому стільці.

— Звуть мене Карпо Карпович Чубарик, — відрекомендувався він. — Сподіваюся, нам часто тепер доведеться зустрічатися.

— Чубарик короткими ногами ступав широко, широко. — Пробував. Розумієте? — пробував. Але пашпортний стіл категорично заперечує. Скажіть, хіба це не бюрократизм? Наші людино-роботи представлятимуть на іншій плянеті людину і раптом виявиться, що вони якісь безпашпортні літуни. Уявляєте? А коли і там їм доведеться зайти у відділ кадрів? А я глибоко переконаний, що коли там є цивілізація, то є й відділи кадрів. Інакше людство існувати не може. Ну, от зайшли вони туди, а документика немає. Що їм робити? Повертатися на Землю? Або ще: їм там доведеться влаштовуватися на постійне місцепроживання. А хто пропише безпашпортних літунів? Хто? А може, там подумають, що вони з тюряги. Навіть до готелю їх не пустять без документа. Це не дрібниця. Документ — то найголовніше, коли ви хочете знати. І на Землі, і на інших плянетах також. Без документа немає людини. Тільки документ у наш час відрізняє людину від тварини. Так?

Хто може не погодитися з цим фундаментальним відкриттям у біологічній науці? Ану, хто?

Звичайно ж, Чубарик не курить. Така людина мусить берегти своє здоров’я для суспільства. Але я наважився попросити дозволу запалити. Чубарик великодушно дозволив.

— Т-а-а-к, — багатозначно мовив я, — на все це треба зважати.

— А от Карась — ні. Карась не хоче зважати. Ви ще не були в нього? Вам важко зараз про це говорити. Що каже Карась? Карась сміється. Стою я перед ним, викладаю свої думки, а він сміється. Ніби перед ним Тарапунька та Штепсель чи сам Аркадій Райкін стоїть. Він, наприклад, запитує мене, а який рік народження ви поставите в пашпорті роботам? Я відповідаю, що це дуже просто — нинішній рік поставимо. А що напишете в графі про їхню освіту? Це теж не проблема. Можна написати, що в них освіта вища нижчої. А чи вони одружені? Смішна, правда? Звичайно, не одружені. Все можна написати. І документ від цього тільки виграє. Тут ніякого тобі окозамилювання не буде. А він сміється. Що я сказав смішного?

— Справді.

Мабуть, у мене дуже блищали очі. Чубарик, напевно, помітив, що я ледве живий, що мене скоро задушить сміх. Він махнув рукою і сказав:

— У готелі вам місця не дали? Ви у Капусти?

— У Капусти.

— За два дні у нас форум учених. Обговорюватиметься питання про виховання космонавтів. Учені приїхали. Та вони поїдуть. Тоді й переселимо вас у готель. А перепустку я вам оформлю завтра.

Я підвівся, щоб іти. Але мене жестом посадив на місце Чубарик.

— От що, молодий чоловіче. Є така думка — все, що ви напишете, покажете мені. Це буде тільки на користь справі. Так, до побачення.

Він навіть не запитав моєї згоди. Він просто наказав мені. Треба було зараз же вибухнути гнівом. Треба було сказати все, що я думав про цього чоловіка. Але я мовчав. Я мовчав, бо у мене не було ще перепустки. Я покірно схилив голову, на знак згоди, і тихо причинив чорні залізні двері. Потім у скверику я сів на лаву і довго сміявся.

Пізніше мені сталі відомі деякі епізоди з життя Чубарика. Три роки тому він працюзав завідуючим відділом торгівлі Чмихалівської райспоживспілки. Коли прийшла директива уцінювати залежалі товари, Чубарик вирішив удосконалити цей чудовий захід. Він уцінював ті товари, якими цікавився дехто з районного начальства. Таким чином дуже швидко декотрі дружини декотрих відповідальних працівників мали можливість одягатися з великим смаком, зберігаючи бюджетні нагромадження своїх чоловіків.

Хто зна, скільки б ще тривало те загальне піднесення і процвітання, коли б цьому не зашкодив один кмітливий ревізор. Одне слово, Чубарик позбувся роботи в торгівлі. За вимогою прокурорші його не притягнули до відповідальности. А її чоловік та ще дехто з районного начальства домігся того, що Чубарика не вилучили з номенклятурної орбіти — людина ж стільки зробила для піднесення загального добробуту! І Чубарик потрапив до науково-дослідного інституту. Ще й тепер оті чмихалівські дами, зустрічаючи Чубарика, багатозначно усміхаються йому, а деякі навіть моргають та ворушать брівками.

Я сидів на лавочці в скверику і сміявся, цілком виправдовуючи точне народне прислів’я, в якому мовиться, кого саме впізнають по великому сміху. І саме тоді, коли я мало не луснув від сміху, на мене впала велика тінь. Тінь упала й не рухалася. Вона ніби придавила мене. Я підвів голову.

Навпроти мене стояв високий чоловік із статурою борця півважкої категорії. Він дивився на мене з суворою цікавістю. Підкоряючись його поглядові, я підвівся. Борець півважкої категорії раптом посміхнувся і сказав:

— Високий? Так, ви височенький. Стрункий? Ви стрункий, юначе? Так, так — стрункий. У квітчастій тенісці? Так. Кирпатий ніс? У вас, юначе, ніс кирпатий?

— Трохи є. Але…

— Волосся руде. У вас руде волосся?

— Кажуть.

— У вас подвійне ім’я Вадим і Тигр. Так? Тоді все ясно. Ходімте, Вадиме-Тигре, їсти тараню, яку ви сьогодні врятували. Ви тараню любите?

— З пивом?

— Тільки дикуни їдять тараню без пива.

— То ви і є… —запитав я.

— Він самий. Не схожий, правда?

— Чому ж.

Кілька кроків ми йшли мовчки. Карась читав листа від Золотого Зуба. Він поклав листа до кишені, поглянув на мене і сказав:

— Мій Варяг зробив такий висновок: «Ти, тату, просто нікчемний чоловік. Ми сьогодні з Тигром літали в космос. Ох, було цікаво! Ох, що ми там бачили! А ти не вмієш літати. Мені б, — каже, — такого тата, як Тигр». Швидко ви вмієте підкоряти серця.

— Одне маленьке серце…

— Для початку й цього досить. А ви знаєте, Інка й досі сміється. Вона каже, що татко просто позбавив її можливости взнати всі радощі життя — він її ніколи не шмагав паском, не ставив у куток і не називав істотою. До такого висновку прийшла Інка після зустрічі з вами. Може, ви розповісте мені деякі подробиці?

— Я не можу цього зробити, — сказав я. — Бачите, коли я розповім деякі подробиці, то розголошу таємницю врятування тарані. А мені цього не хочеться робити. Хай ваша дочка зробить такий крок.

У кімнаті було затишно. Дивна річ — одна стіна голуба, друга жовта, третя малинова, а четверта зелена. Всі кольори бліді, ледве виразні. Але яку гармонію кольорів вони створювали. Сторіччями люди віддавали перевагу білому кольору, а тут одразу ціла гама. На стінах тільки один портрет якоїсь жінки, намальований грубими мазками. Жінка задумливо дивилася сумним поглядом. І раптом вона ожила. Вона заговорила:

— А, ви знайшлися, Тигре? Дуже приємно. Знаєте, я ніколи не думала, що тигр може завітати до нас у Чмихалівку, — сказала жінка.

— Просто ви не знали, що сучасні тигри люблять тараню, — пожартував я.

Жінка простягнула маленьку, дуже ніжну руку:

— Марія Іванівна.

У неї були сірі очі Зюзі-Музі. Такі ж великі. І такі ж глибокі. Ми сіли до столу. Пляшки з пивом вкривала паморозь. Тараня лежала на тарілці, хизуючись чорними спинками.