— Це добре. Дуже добре, що ви прийшли.

Я бачив, що Прюст не наважується перейти до прямої розмови, щоб виявити, чим пахнуть оці ромашки.

— А ви нас не поведете в ту майстерню, де роблять людей? — запитала Ліма. Вона спершу почервоніла, а потім зблідла. — Нам мама заборонила ходити туди.

— А чому заборонила? — запитав Прюст.

Ох, наївна душа у цього генія! Ну, навіщо вести про це розмову і змушувати таких гарних дівчаток змінювати колір свого обличчя?

— Ой, про це не треба говорити, — сказала Міля.

— Моя мама сказала, що церква проклинає тих, хто робить людей у майстерні. Вона каже, що тільки бог міг зробити людину з глини. — Ліма поглянула на Мілю, ніби запитуючи, чи говорити далі. —І взагалі, мама сказала, що такі майстерні треба негайно знищувати. І що вони колись-таки до них доберуться.

А що на це сказав Прюст? Він похитав головою на знак згоди і запитав:

— Ну, а тепер скажіть, чому ви себе вважаєте сучасними дівчатами? Вам сказали, що нам потрібні сучасні дівчата? Чому ж саме ви сучасні?

Міля поглянула на Ліму і здвигнула плечима, мовляв, дивне запитання. Хіба ви нас не бачите? Ось ми тут і дивіться, чи ми сучасні, чи ні. Ліма іронічно посміхнулася, мовляв, письменник, а про таке запитує.

— Ну, тому, — почала Міля, зиркаючи на подругу, — що ми закінчили десятирічку і вже тричі проходимо за конкурсом. Хіба це не по-сучасному?

— Одягаємося ми цілком по-сучасному, — взялася допомогти Мілі руда ромашка.

— Знаємо всі західні танці. А ви думаєте, їх усі знають у Чмихалівці?

— Читаємо Євтушенка, Драча і Ремарка, — додала Міля.

Дівчата ще шукали ознак сучасности, але їхній арсенал уже вичерпався. Тоді запитав Прюст:

— І вам здається, що на іншій плянеті, куди полетить вихована вами дівчина-робот, цього досить?

— Звичайно, досить, — ствердила Міля.

— Так, так. Ви маєте рацію. Без сучасних танців і названих вами поетів людям іншої плянети важко буде уявити, як ми тут, на Землі, живемо. — Прюст добре володів гумором. Він говорив і не дозволив жодному м’язові здригнутися на своєму обличчі. —Залиште ваші адреси. Коли треба буде, ми вас викличемо.

Ромашки зникли не одразу. Вони похитали нам голівками, поворушили брівками і пішли. На порозі вони про щось пошепотілись. Міля зупинилася і запитала:

— А не можна нам поглянути, як роблять людино-роботів?

— Бачите, — почав Прюст, — поперше, вам заборонили мами дивитися, а подруге, з таким запитанням треба звертатися до Карася. Отже, до побачення, дівчатка. І ще привіт вашим мамам.

Дівчата вийшли з кімнати. Вони, напевне, були незадоволені.

Вже коли ми збиралися йти обідати, в дверях з’явився кремезний юнак. Я його одразу впізнав. Це був Чвоха. Тепер я мав нагоду розгледіти його з голови до п’ят. Він занадто широкий у плечах, присадкуватий, довгорукий. Квадратне підборіддя, м’ясистий ніс. Широкі русяві брови робили його обличчя суворим і рішучим.

Він підійшов до мене, простягнув руку і сказав:

— Ми, здається, знайомі.

— Трохи.

— А от з тобою я ще не зустрічався, — це Чвоха сказав Прюстові, подаючи йому руку.

— Дуже приємно познайомитися, — мовив Прюст. — Сідайте, будь ласка. Розповідайте про себе.

— А що розповідати? Я тут — і все. Вам потрібний на роботу чоловік — ну то й беріть.

— Так, справді, нам потрібний на роботу чоловік. Але чи впораєтеся ви з тим великим завданням, яке на вас покладуть? — говорив Прюст.

— Я? Чи я впораюся? Погано ви знаєте Чвоху. Коли Чвоха сказав слово, він його додержить. Справлюся. Аби платили.

— Судили тебе чи що? — запитав я.

— Один раз було. Ненормальні судді на п’ять років посадовили. Були б нормальні, на півроку — і досить.

— Чому вони ненормальні, оті судді? — поцікавився Прюст.

— А які ж вони нормальні? Знають, що все одно через півроку випустять, а пишуть: на п’ять.

— А ще приводили були в міліцію? — знову запитав я.

— Ні. Там чудаки в нас. Мене тепер мільтони обходять десятою дорогою.

— А чому вас обходять мільтони? — запитав Прюст.

— От чудило! Не знає. Та наша Чмихалівка тримає перше місце в області по кількості хуліганських вчинків. Звіт такий міліція в область надсилала, мовляв, у нас хуліганів немає. Їм — премію. Їх на дошку пошани. Про них у газету. От мене й обходять міліціонери. Навіщо їм перше місце втрачати?

— Цікаво, — сказав я, — виходить, тобі вільно живеться в Чмихалівці?

— Сказати б вільно — не можна. Ти винен. Тепер після того вечора мене вже не визнають. А здорово ти мене тоді побив.

— Кинь, Чвохо. Ти сам себе побив.

— Навчи мене так. Га? Віриш, я б тоді ніколи не бився… Ну, то берете на роботу? Чвоха не підведе. Це вам кожен підтвердить.

— А чому ти не працюєш на будівництві? — запитав я.

— Пробував. Там прораб дуб.

— Чому дуб? — запитав Прюст.

— Він… ну як вам сказати, він не вміє жити на світі. Не підписав мені наряду. Ну, звичайно, я врізав його разок. Так, не дуже, але врізав по писку. І все кінчилося. Взагалі —нудно там. А у вас, кажуть, хороша робота. Спокійна.

— Не дуже спокійна. Але хороша. Тільки, розумієш, Чвохо, ти для нас не підходиш, от коли б хоч суд тебе не чіпав, та ще коли б ти був свідомим громадянином, тоді інша справа, — сказав я.

Прюст додав:

— Так, так, юначе, ви не підходите.

— Слухай, а правду плещуть, що ти письменник? — запитав Чвоха у Прюста.

— Можливо.

— Дивно. Я вважав, що письменники щось таке розуміють в людях. А ви всі однакові. Ну, бувайте.

Чвоха простягнув руку Прюстові, потім мені. Він сказав:

— А з тобою мені б хотілося ще зустрітися. Не думай, що битися. Навіщо мені битися? А навчитися орудувати, як ти, — треба. Приходь на танці. Тебе тепер ніхто не зачепить. Це тобі каже Чвоха. Розумієш? А краля в тебе гарна.

— Гаразд, Чвохо. Матиму вільний час, ще зустрінемося.

Більше нас ніхто не турбував. Комісія вже виробила деякі принципи виховання роботів. Але питання про вихователів так і лишилося невирішеним.

— Знаєте, давайте завтра підемо на будівництво заводу. Там ми зустрінемо того, кого шукаємо. Як ви гадаєте?

Прюст погодився. Він сказав:

— Чудесно. Взагалі, це просто чудесно, що я працюю разом з вами. Стільки ідей! Стільки думок!..

Я лежав на ліжку і робив вправи з стриптизу — роздягав свою душу і заглядав, що там у ній є. Що в душі моїй на поверхні, а що на дні.

Прибув я сюди, біс його забери, писати репортаж. Тільки одному журналістові, це мені, вдалося проникнути до інституту Карася. Це тому, що Золотий Зуб колись був другом професора. Мені б зараз слід написати такий репортаж, якого ще не писав жоден журналіст. А я замість того копирсаюся в своїй душі. Вилами копирсаюся. Він, тобто я, закохався. Він не може нічого вдіяти з своїми почуттями. Та ти живеш не в дев’ятнадцятому сторіччі, а в другій половині двадцятого. Ти, суб’єкт, мусиш мислити логічно і вміти керувати своїми почуттями.

То колись було так: закохався і кінець, і світ на тому зав’язався. Все для тебе скінчилося. Коли тебе не покохають, коли немає взаємного почуття — кінець тобі. Вішайся. Отруюйся. Топися. Або йди світ за очі.

У другій половині двадцятого сторіччя люди не роблять таких дурниць. Люди навчилися жити по-новому і кохати по-новому. Тепер немає Ромео і Джульєтт. Чи, скажімо, Отелло і Дездемон. Тепер, коли хочете знати, людський інтелект такий сильний, що він може подолати найсильніші почуття. Це доведено. А я от ніяк не подолаю свого почуття. Перед очима в мене Інка. Струнка, чарівна, ніжна Інка. І більше нічого немає. Більше нічого мене не цікавить. Нейтрино пронизало моє серце і звідти нікуди не хоче йти. А що таке, власне, Інка? По якому праву вона володіє зараз мною? Гарна? Гарна. То хіба раніше ти не бачив гарних дівчат? Бачив. І усміхалися вони тобі, а ти також не стояв бовдуром — усміхався їм. І у вічі їм дивився. А вони чекали від тебе не самих тільки поглядів. Вони сподівалися, що ти закохаєшся в них і будеш страждати та мучитися.