Або по якому такому праву ти зараз став на шляху Левандовському? Він же дав тобі зрозуміти, що кохає Інку. Він вчений, він кандидат, а ти ніколи не будеш ні вченим, ні кандидатом.

Прийшов Прюст. Він не помічав мене. Він швидко сів до столу, і жадібно почав писати. Він не писав — він пив з насолодою якесь дивне вино. Його очі блищали. Зараз для нього існував вигаданий ним світ, дуже схожий на справжній, але вигаданий. Тільки він один його бачить. А коли він пише, то хоче, щоб той вигаданий ним світ побачили інші.

А що я таке? Які в мене досягнення перед людством? Ніяких немає досягнень перед людством. То чому ж ти гадаєш, що тебе мусить покохати Інка?

Е, ні. Ні, не так. Зовсім не в той бік звертають твої думки. Хіба кохають за досягнення? Коли б це було так і кохали б тільки за досягнення, то, скажімо, космонавта б покохали всі жінки світу. Але кохана є тільки одна. Справжня, звичайно. Не по-справжньому може покохати й більше. А по-справжньому — тільки одна. Або, скажімо, передовик комуністичної праці на заводі. Має чоловік досягнення, то що ж вийде, коли його всі заводські дівчата кохатимуть? Нічого путящого не вийде. Від такого щедрого кохання він може навіть знизити випуск готової продукції, або, чого доброго, почне випускати брак. Ні. Кохають не тільки за передові досягнення і успіхи. Не тільки за це. А за що?

Прюст поклав олівець. Він з невиразною посмішкою дивився на стелю. Він поступово повертався на землю з якоїсь далекої, цікавої, захоплюючої мандрівки. Він поглянув на мене. Не тільки поглянув, а навіть помітив. Тоді я наважився запитати в нього, що ж таке кохання.

Прюст труснув головою, поглянув на мене здивовано і сказав:

— А звідки я знаю? Кохання, — це єдине в наш час цілком ідеалістичне почуття. Розумієте — воно ідеалістичне, бо закохана людина завжди уявляє собі світ зовсім іншим. Не матеріяльним. Але водночас і матеріялістичне, бо воно стосується цілком матеріяльних речей. Це так думаю я. Відповідних установок з цього приводу немає.

— Десь я читав, що кохання заважає людям жити і працювати. Тому вони й одружуються. Бо одруженим воно, навпаки, допомагає жити і працювати.

— Можливо. Навіть цікаво. Так ви вже про це десь читали?

— Не пригадую — читав чи, може, мені з’явилася така думка.

— А ви коли-небудь закохувалися? — запитав Прюст.

— Я зараз закоханий. Я зараз в такому стані, що не можу мислити. Я можу тільки почувати. Я скоро почну писати вірші і оспівуватиму її, мою кохану. Або ще гірше, напишу роман про закоханого. Тепер такі романи викликають загальне обурення критиків, і я матиму нагоду прославитися.

— Ви закохані? Так це ж чудово! Знаєте, герой мого роману дуже нещасний — він не міг закохатися. А ви зараз закохані. Чудово! А мій герой ніяк не може покохати. Тому мені дуже важко писати про нього. Ні, я облишу такого невдаху-героя. Кому він потрібний, коли навкруги нас чарівне кохання, коли люди віддають свої почуття один одному. — Прюст наблизився до мене. Його рука поволі потяглася до мого ґудзика. Нехай! Мені зараз байдуже — нехай відкручує. Але рука тільки дуже ніжно покрутила ґудзика на моїй сорочці. Маленького, білого ґудзика і залишила його жити на місці. —Колись ми всі закохалися в одну дівчину. То було дуже давно. То було в мої комсомольські роки. До нас в осередок прийшла перша дівчина-комсомолка. І ми всі закохалися в неї. Шість хлопців. А вона покохала тільки одного. То був я. Чудові були ті часи. Чудові, бо буяла кров, бо все було нове, не пережите ще.

— А де зараз та дівчина?

— Як де? Вдома. Тільки вона вже двічі бабуся.

— Ви її кохаєте?

— Бабусю? Знаєте, в моєму віці відповідати на таке запитання просто нетактовно. Письменник мусить бути завжди закоханий. Він закоханий у своїх героїв. Тому ми такі щасливі, письменники. Ми тому такі щасливі, що переживаємо багато разів ті почуття, які всі інші люди переживають тільки раз на віку.

До кімнати зайшов Зюзя-Музя. В самих трусиках він був схожий на гарбуза. Його очі, в яких міг би вміститися весь світ, дивилися на мене радісно і весело.

— Здоров, Тигре!

— Здоров, Варяг. Як ти живеш? Сам мандруєш чи з Інкою?

— Сам. Інка не вміє керувати космічним кораблем. Тільки самому погано. Тепер навіть дорослі літають у космос удвох або втрьох. Самому скучно.

— Цілком згодний. Але ти не зважай на дорослих. Вони народ такий, що їм на Землі багато роботи. Вони не дуже хочуть з нею розлучатися.

— А ти?

— Я, брат, зараз весь час у небесах.

— То давай полетимо.

Я погодився. Ми сіли в космічну ракету, ввімкнули запалення і рушили.

— Давай, керуй до Великої Ведмедиці, —запропонував я.

— До Змії. Є така на небі?

— Є.

Подорож почалася. Ми летіли з швидкістю світла. Нам небагато часу треба було витратити, щоб минути Марс, пролетіти повз Юпітер. На цих плянетах ми не зупинялися. Ми зупинилися біля Сатурна. Довго милувалися ним, його чудесними кільцями і прийшли до висновку, що там є якесь життя. Там хтось такий живе, бо ті ж кільця треба було побудувати.

Потім нам зустрівся маленький карлик. Він дуже сильно притягував наш космічний корабель. Але ми все ж минули його.

Ми вже наблизилися до Змії, коли раптом Зюзя-Музя згадав.

— Тигре, а тобі лист.

— Давай швидше. Чому ж ти досі мовчав? Давай.

Хлопчик подав мені аркушик паперу, перегорнутий чотири рази. Я прочитав: «Не чекай мене сьогодні. Все скінчилося. Я не можу бачитися з тобою, і ти не шукай зустрічі зі мною. Так треба. Інка».

З самих глибин космосу я полетів униз. Ніякі гальма не могли стримати мого падіння. Я летів і почував, що зараз згорить в атмосфері моє тіло. Згорить і сліду в небі не залишить.

— Тигре, полетіли. Ми вже біля самої Змії. Он вона.

Але я не відповів Зюзі-Музі. Я вже був на Землі. Я ліг на ліжко і заплющив очі.

— Тигре, Тигре! Ти захворів, Тигре?

Я, мабуть, похитав головою. Хлопчик погладив мені чоло теплою рукою і пішов. Він тільки сказав:

— Я ще прийду. Ми полетимо до Ведмедиці.

Прюст підійшов до мене.

— Шкода, дуже шкода. Я записав усю вашу подорож. Я напишу чудесне оповідання для дітей про такого мандрівника, як ви. І як оцей хлопчик. Але чому ви так швидко приземлилися?

Я, мабуть, довго мовчав. Потім сказав:

— Все скінчилося. Тепер я все життя збиратиму скалки мого розбитого серця. Вже нікуди не полечу. Годі.

До ранку я лежав на ліжку з розплющеними очима. Дуся принесла мені склянку молока і булочку. Вона з жалем подивилася на мене, щось говорила, але я не чув її голосу.

Щось мені говорив Прюст. Він навіть схилився наді мною, — приклав холодну долоню до чола. Але я мовчав. Мені все на світі було байдуже. І Прюст, і Дуся, і оті роботи, і Золотий Зуб.

Інко, навіщо ти це зробила?

Навіщо?

Чмихалівка починається відразу ж за переїздом. Там стоїть стара, покривлена хата. Хата вросла в землю по самі вікна. Вона була вкрита старою, посірілою від дощу, сонця та вітру соломою. А над цією старою шапкою здіймалася телевізійна антена.

Мені хотілося взнати, хто в ній живе, в цій хаті, під доісторичною стріхою і сучасною антеною. Хто тут думи свої думає, хто з ким ділить щастя, радість, горе та сльози?

Не знаю, чи Прюст помітив ту хату та антену над нею. Він зосереджено дивився в землю. Він цього разу йшов рівним кроком, мабуть, його думки теж були спокійні та врівноважені.

Широка вулиця привела нас на веселу площу. Площу веселили молоденькі тополі та клени, чудова двоповерхова школа та чайна, яка щосуботи перетворюється на молодіжне кафе «Щастя», а наступної неділі знову стає чайною. Ще тут стояла перукарня, майстерня побутового обслуговування «Проґрес» та комора утильсировини. Трохи осторонь — вітрина фотоательє, а на ній — усі чмихалівські красуні. Красуні посміхалися, показували рівні зуби та довгі шиї. У Чмихалівці була, мабуть, дуже сильна бойова пожежна команда. Вона, напевне, самовільно боролася з вогнем. Принаймні, ми побачили Дошку пошани кращих пожежників, а поряд з нею — стінгазету в золотому обарвленні, під назвою «Сірник» і гасло: «Маленький сірник робить великий вогонь».