Зюзя-Музя раптом схопився за голову і вигукнув:

— Ой, що тепер буде. Я ж до Інки йшов.

— А чого тобі до Інки? — поцікавився я.

— Мені? Так я ж брат. Я скучив за нею.

— Ти її любиш, Інку?

— А ти?

— Передай їй вітання від мене та Івана.

Хлопчик побіг. Іван дивився йому вслід. Мені здалося, що в очах у нього майнув жаль. Не можна позбавляти навіть роботів чудесних дитячих почувань. А що вони будуть згадувати колись? А які в них будуть найщасливіші роки, коли не знатимуть вони дитинства? І, крім того, мені здається, не треба так ізольовано виховувати роботів. Сидячи в кімнаті, не взнаєш світу.

До нашого котеджу наближався Прюст. Він зараз вирішував якусь дуже складну проблему. Він жив своїми образами. Він ішов, і образи йшли поруч. І він з ними вів розмову, сперечався, доводив, погоджувався, любив, ненавидів.

Прюст підійшов зовсім близько до нас і лише тоді помітив, що потрапив до забороненої зони. Він зніяковів:

— Пробачте. Я не винен. Все так сталося несподівано.

Я запропонував Прюстові побути з нами.

— Познайомтеся з Іваном. Ви, здається, маєте дуже близьке відношеня до нього.

— А як же імпульси? — запитав Прюст.

— Зараз матимете нагоду переконатися, чи вони стійкі.

Прюст трохи боязко простягнув руку, Іван дивився на нього, не знаючи, що робити. Я в думці наказав йому подати руку і назвати своє ім’я.

Прюст не знав, з чого розпочати розмову. Довелося мені піти назустріч. Я наказував Іванові, я думав, а Іван говорив.

— Як ви себе почуваєте? Мені здалося, що ви про щось мріяли, коли йшли до нас? — запитав Іван.

Він говорив моїм голосом. Навіть інтонації зберіг мої. Тому Прюст поглянув на мене, потім на Івана і ще більше розгубився. Я його розумію. Вперше йому доводиться розмовляти з роботом.

— Я? Як я себе почуваю? Я себе почуваю досить добре. Між іншим, ви правду сказали — мене привели сюди мої герої. Але я не знаю, що з ними робити.

— Чому ж? Хіба ви не володієте їхніми долями? — запитав Іван.

— До деякої міри, звичайно, володію. Я можу їх не пустити на папір, коли вони задумають зробити якусь дурницю. Але вони також володіють мною. Мої герої завжди якісь запальні і думки в них іноді такі, що мене в піт кидає.

— А ви їх на папір, оті думки. На папір. Нехай будуть такі, як є, —порадив Іван.

Прюст здивовано поглянув на мене. Чи це я говорю, чи це говорить Іван? Він переконався, що я мовчу.

— Все це так. Але ви забуваєте, що потім буде редактор. Він тоді моїх героїв візьме та й заріже.

— Ну, знаєте, це коли ваших героїв ріжуть, то як же бути початкуючим письменникам?

— А ви б могли написати роман? — несподівано запитав Прюст. — Написати так, як ви сприймаєте світ? Адже ви тільки напівлюдина.

— Я справжня людина, — заперечив Іван.

— Справжня? А ви вмієте почувати?

— Коли ви вмієте, то чому ж не вмію я? Але мої почуття ще не народилися. Їх ще не розбудили. Я, наприклад, почуваю, як зараз гарно в лісі.

— Найвище почуття це кохання. Так?

— Звичайно. Але не те, що в книгах деяких літераторів. Коли б таке було справжнє кохання, люди б стали пісними, як пиріжки з капустою.

— Ви так вважаєте? Дивно. Ви, здається, вже маєте середню освіту.

— Так.

— То ви вже прочитали клясиків?

— У нас клясиків не читають. У нас клясиків проходять за програмою.

— А які у вас особисті уподобання?

Я не витримав і засміявся. Прюст здивовано поглянув на мене. Він так і не взнав, що розмовляв зі мною, що робот ще є тільки машиною для сприймання інформації і відтворення її. Мені не хотілося про це казати, бо тут був Іван. Я попрохав Прюста зачекати. В кімнаті Іван слухняно сів на своє місце і взяв до рук дроти. Сьогодні він знайомиться з теорією Айнштайна.

Прюст чекав мене на лавочці біля клена. Він був дуже збуджений. Ще б пак! Вперше розмовляти з роботом. Він сказав мені:

— Людина повторює себе вже багато сторіч. Кожне нове покоління вище за те покоління, яке дало йому життя. Тепер настає нова ера. Людина тепер буде повторювати себе в штучній людині. —Він чекав, що я скажу. Але я мовчав. Мені хотілося слухати думки відомого письменника. — Буде час, коли людина змусить роботів працювати на себе. А сама віддасть себе тільки насолоді життя. Як ви гадаєте?

— А не здається вам, що тоді буде багато ледарів на Землі? Ледарів, п’яниць і ще розпусників та наркоманів. Заберіть у людини працю — і все буде знищене.

Прюст простягнув руку до мого ґудзика. Зараз він подасть мені його і я подякую йому.

— Знаєте що, — і сказав я Прюсту, — давайте порушимо вказівку Карася і підемо до Інки та Марії? Згодні?

— Ходімо.

Інка і Марія сиділи в кімнаті і про щось дуже жваво розмовляли. Побачивши нас, Інка спершу замахала руками, мовляв, не йдіть сюди, а Марія нам дуже привітно всміхалася. Марія дивилася на мене з невимовною цікавістю. Вона запитала:

— Ти Вадим?

— Так.

— Дуже приємно з тобою познайомитися. Я знала, що ти такий. Що чуб у тебе рудий, що очі в тебе сірі, навіть фіялкові. Що ти дужий і мужній.

Я дивився на Інку. Вона злякано поглядала на Марію. Ні, Інка їй зараз не віддавала наказу. Вона злякалася тих слів, що говорила її вихованка.

Прюст запитав:

— Як у вас ідуть справи?

Він сподівався, що відповість Інка, але відповіла Марія:

— Дуже добре. Тільки нудно. Знаєте, набридло мені сидіти в оцій кімнаті. Доки це триватиме?

Знову заговорила Марія, без наказу Інки.

— Мені хотілося б з вами порозмовляти, Маріє, —сказав Прюст.

— І мені цікаво, — відповіла Марія.

Вони пішли, Марія та Прюст, а ми з Інкою лишилися в кімнаті. Інка помітила, що я дуже вражений тим, що почув.

— Ти справді зараз не наказувала Марії? — запитав я.

— Ні. Вона вже не потребує наказів.

Інка пояснила мені, що вона почала багато розповідати, показувати Марії і та ніби ожила, стала надто цікавою. Не можна втримати її в кімнаті. Вона хоче все побачити і взнати.

Ми знайшли Марію та Прюста в лісі. Вони йшли і розмовляли. Очевидно, Прюст розповідав їй щось надзвичайно цікаве. Марія сміялася. Сміялася голосом Інки. Коли ми підійшли, Прюст сказав:

— Знаєте що — потрібно кінчати з ізоляцією. Я доповім про це Карасю. Мені сумно, що дві такі чарівні дівчини, Марія та Інка, сидять у цьому будинку і не бачать світу.

Марія весело застрибала на одній нозі. Вона сказала:

— Ви чарівний, Прюсте.

А я думав про свого Івана. Чому ж він досі такий? Чому досі його ніщо не цікавить? Може, Інка правду каже? Він учить зараз теорію Айнштайна, а ще не бачив, як росте хліб, як цвіте калина. Не бачив, як будують завод і який з себе паровоз.

Відцвіли сади. Відгриміли в районній газеті «Чмихалівська Зоря» зведення про весняну сівбу, а тепер про надій молока гримлять. На газонах зацвіли квіти. Якісь дрібненькі, голубі і жовті. Увечорі, спеціяльно для закоханих, розплюшує вінця матіола і резеда. Я закоханий. Тому для мене вони розкривають вінця. І тоді огортає мене сум. Тоді я заздрю роботам, які ніколи не взнають, що таке кохання і які воно приносить страждання людям.

Ми з Іваном ідемо мимо капустяних газонів. Передвечір’я. Ще матіоли, резеда та інші квіти не розкрили пелюсток. Вони тримають свої запаси пахощів на вечір. І добре роблять. Увечорі мене тут не буде. Хай інші страждають, коли є такі закохані в містечку. Напевно, є. Без кохання не було б цього містечка науки. Та й самої науки теж не було б. А може, це високі слова та й тільки? Може, все було б і без тих прекрасних почуттів? Цілком можливо — було б Але воно не здавалося б таким гарним, таким потрібним людям.

Я по-справжньому полюбив свого Івана. Іноді він мене дивує —він усе робить так, як я. В нас зовсім однакові рухи рук. Наші кроки однакової довжини. Коли Іван напружено думає, він правою рукою гладить скроні. Виявляється, я роблю те ж саме.