— До побачення! А може-таки, підете нагору? Там не дуже страшно. У моїй бригаді одинадцять наречених і дві молодиці. Всі дуже сучасні. Ходімте!

— Дякую вам, Олено, пробачте, не знаю, як по батькові, —сказав Прюст.

— Мене по батькові ще ніхто не називав.

— Дякуємо вам. Але ви нас не так зрозуміли. Нам справді потрібний сучасник. Не нам, науці, може, навіть усьому світові. Розумієте?

— Розумію. Тільки, коли б це я сама летіла, тоді згодна. Полечу, як Терешкова. І заміж піду за космонавта. Може, скоро нежонатий космонавт знайдеться. А то що за інтерес? Робот там летітиме з моїм характером, а я тут на Землі буду. Ні! Не виживе мене з бригади Корній Мусійович. Не виживе, поки завод побудуємо. До побачення!

Оленка побігла. Десь на риштованнях вона зупинилася, помахала нам рукою і зникла.

— Бачили, яка? — запитав Корній Мусійович. — Таких треба в космос силоміць висилати.

— Ця дівчина погано працює? — запитав Прюст.

— Хто це вам сказав? Півтори норми бригада дає. Допекла вона всім. Ой, характер. Їй щоб усе було ідеальне. А де тут у нас, у Чмихалівці, такі ідеальні умови є? Хто їх нам створив? Тут треба самим до всього доходити. А їй подавай такі умови. До побачення! Поспішаю. Приходьте ще. Пошукайте, може, й знайдеться якийсь там сучасник, що згодиться піти з будівництва. В сім’ї, кажуть, не без виродка.

Виконроб подався підтюпцем. Ця категорія людей не вміє ходити. Виконроби бігають. Тому виконробів на будовах не шукають, а ловлять. Тепер, кажуть, винайшли спеціяльні малесенькі радіоустановки. Одна десь там у конторі стоїть, друга в кишені виконроба. Так легко буде їх ловити.

Ми деякий час йшли мовчки. Прюст хитав головою в такт своїм думкам. Він раптом зупинився, поглянув на свою долоню, потім на мене і сказав:

— Ходімте назад. Треба ж повернути. — На долоні лежав чорний ґудзик з пластмаси.

— Виконробів? — запитав я.

Прюст сумно похитав головою:

— Ні. Олени. Знаєте, я весь час стримую себе, навіть намагаюся близько не підходити до жінок. Але чомусь завжди в мене лишаються їхні ґудзики.

— Це у вас спадкове? — запитав я Прюста.

— Зовсім ні. Хіба ви не знаєте, — один видатний академік доводить, що ніякої спадковости немає. Я поділяю його думки.

То все вигадали різні вейсманісти-морґаністи. Людина є продуктом середовища.

— Академік мас рацію. Ви живете в середовищі, де багато ґудзиків. І є його продуктом. Напишіть відомому академікові, підтвердіть його геніяльну думку. Він вам дякуватиме, бо це буде для нього неперевершеним доказом того, що теорія вейсманістів та морґаністів реакційна.

Прюст дивився на мене дуже серйозно. Він іноді не міг зрозуміти, де я жартую, а де ні. Він запитав:

— Ви радите?

— Напишіть. Знаєте, такі докази йому зараз дуже потрібні. Бо в біологічній науці щось знову починають з’являтися різні гени та хромосоми.

Ми розмовляли про дурниці тому, що зараз не хотіли визнавати цілковитої поразки нашої місії. Ми говорили про одне, а думали зовсім про інше. Принаймні, так мені здалося.

Ми вже вийшли на чудову чмихалівську площу, веселу і насичену змістом. Тут серце і всі інші органи Чмихалівки. Ми милувалися веселою площею, магазином, клюбом, школою.

— Що ж далі робитимемо? — запитав я у Прюста. — Ви знаєте, я розумію отих наших сучасників. Коли я працював на будівництві домни, то також гнав від себе кореспондентів. Не було часу, а вони приходять або тоді, коли робота кипить, або тоді, коли вона не клеїться і треба її клеїти.

— Ви працювали на будівництві домни? — здивувався Прюст.

— Працював.

Прюст усміхнувся доброю гарною усмішкою. А чого йому усміхатися? Чого?

До вечора він не вимовив жодного слова. А увечорі зник.

А я пішов знову до того скверика, де ми зустрічалися з Інкою. Я стояв і страждав. Не знаю, для чого письменники так багато пишуть про страждання закоханих. Адже кожна людина страждала, бо кожна кохала. Це почуття добре відоме всім. Так ні —відоме воно чи не відоме, все одно пишуть. А погляньте, який читач став. Подивіться на нього, на читача. Він бере книжку до рук тільки про шпигунів та про кохання. Не всі, звичайно, такі. Але багато. А хіба читач не пережив страждань закоханого? Пережив він ті страждання, а може, й зараз переживає. То навіщо ж йому про це ще в книжках читати?

Інка не прийшла. Вже зорі, несміливі весняні зорі, заграли в небі. Вже солов’ї перейшли на нічні мотиви — сумні і гарні. Вже повз Чмихалівку проїхав пасажирський поїзд. А її немає. Не прийшла Інка.

Коли я повернувся до готелю, в кімнаті сиділи Прюст і Карась. Мабуть, їхня розмова урвалася тому, що я з’явився. Прюст щось доводив, коли я зайшов. Його рука повисла в повітрі, а на устах лишилося не сказане слово.

— Пробачте, я, здається, не вчасно.

— Навпаки. Сідайте. Ми вас чекаємо цілий вечір, — сказав Карась. — Просто не зрозуміло, де це ви в нашому містечку можете так довго ходити. А втім, молодість. Вена не вміє економно витрачати час.

Я сів до столу.

— Тепер розповідайте, — запропонував Прюст.

— Але ж я не знаю, що саме.

— Тоді дозвольте мені. Ви працювали на цілині? Так? — запитав Карась.

— На будівництві елеватора.

— Потім на будівництві комсомольської домни в Донбасі?

— Було й таке.

— Потім на будівництві хемічного комбінату в Кременчуці?

— Так.

Прюст тер долоню об долоню. Від захоплення він почав крутити ґудзика на власному піджаці.

— І разом з тим вчилися на факультеті журналістики. Так?

— Не розумію, навіщо стільки біографічних довідок?

— І, крім того, масте перший розряд по боксу, — вів далі Карась. — Ну, а про інші ваші якості говорити не будемо. Мене повідомив про них чоловік, якого ви звете — Золотий Зуб. Я, між іншим, сказав йому про це. Він сміявся і пригрозив, що коли повернетеся, неодмінно напише наказ, в якому відзначить не тільки вашу дотепність.

Прюст засміявся своїм беззвучним сміхом. Він був надзвичайно задоволений зараз, оцей Прюст. А може, в мене був такий спантеличений вигляд, що я був схожий на артиста естради, який уперше вийшов ковтати шпаги.

— Так от, юначе, вас звільнено з редакції на два місяці. Зовсім не тому, що ви образили редактора. А тому, що я беру вас на роботу.

— Послухайте. Але ж…

— Все вже вирішено. Я переконаний, що ви дасте згоду. Бо репортаж однаково писатимете ви, а не хтось інший. Я вас беру на роботу. Ви будете виховувати робота. У вас, юначе, дуже багато тих якостей, які називають сучасними. Сподіваюся, заперечувати не будете?

Дуся принесла чорну каву. Вона знала, що Карась над усе любить цей запашний напій. Вона запитала:

— Булочок чи сухарів принести?

Карась відмовився від булочок і сухарів. Він запитав:

— Дусю, ти ще не закохалася в цього журналіста? Поспішай, бо він може якійсь іншій принцесі віддати своє серце.

Дуся зашарілася, чмихнула і пішла. Вона знала, що на таке запитання не потрібно відповідати.

Підвівся Прюст. Він тримав чашку кави в руці, дмухав на неї і говорив:

— Ви, молодий чоловіче, справжній сучасник. Ми його шукаємо, а він ходить з нами. Навіть смішно! Навіть якось дивно, коли подумати глибше. Чудові ви маєте властивості —про все маєте свою думку. Це надзвичайна властивість. Коли ви передасте свій характер роботові, він там, на іншій плянеті. найкраще продемонструє нашого сучасника. А ви що на це скажете?

Що я міг сказати? Мене все це надто схвилювало, і, коли по правді признатися, я ще не спромігся усвідомити й зрозуміти своє становище. Мене долав смуток. Смуток закоханого, який не знає, що ж трапилося з нею, з дівчиною, яка схожа на нейтрино. З моєю мрією і радістю моєю.

— А чи не помиляєтеся ви? А хоч, ні. Це було б образою сказати отаке про вас двох. Коли ви не помиляєтеся, то мені нічого не лишається, як задерти носа і думати, що я найкращий серед сучасників. Як ви гадаєте?