— Я приїхав дивитися, як інші працюють, — сказав я.

— Уповноважений? — запитала дівчина.

— Скажіть, як вас звуть. Нам легше буде розмовляти.

— Звіть істотою.

— Гаразд. Скажіть, Істото, як я можу потрапити до професора Карася?

— Ви до батька? Тобто…

— Вже пізно. Отже, Істота має вже прізвище, — пожартував я.

— Ви його не скоро побачите, Карася.

— Це чому ж?

— Тому, що він зараз дуже заклопотаний, і тому, що він ніяких уповноважених не любить.

— Шкода. А ви не влаштуєте мені побачення по блату? Що в тому пакунку?

— Тараня. А побачення влаштувати не беруся.

— Тараня? Заради неї можна було ризикувати життям?

— Батько любить її над усе.

— Чудесно. Він справжній мужчина.

Дівчина зупинилася і на мить замислилася.

— Підіть зараз до відділу кадрів. Там є Чубарик. Він усе влаштує. Звуть мене Інкою. Дякую, що допомогли ввійти у вагон.

— Вадим, — відрекомендувався я. — Буду радий, коли ще трапиться нагода рятувати тараню. Скажіть батькові, що до нього прибув кореспондент.

— Ви кореспондент?

— Несхожий, правда?

— Уявіть, правда.

Інка помахала мені рукою і побігла. Я довго дивився їй услід. Мене охопила якась незрозуміла радість. Приємно відчувати, що є на світі такі дівчата, що вони з’являються весною і що вони возять тараню в поїздах.

Максим Капуста був схожий на великого рудого кота. Над маленьким носиком стирчали вуса. Кожен вусик з кількох волосинок. Зелені очі під руденькими брівками хитро блищали. Кожна брівка з кількох волосинок.

— Да, діла в нас пішли такі, що далі йти нікуди, — муркотів Максим Капуста. Голос у нього був м’який, співучий і тихий.

Він чекав мого запитання: чому в них такі діла? Але я вдав, що це мене не цікавить. Я був заклопотаний своїм чемоданом.

— Кажу, далі вже йти нікуди. Зробили двох. Уявляєш?

Ми з Капустою знайомі ще тільки півгодини, але я вже полюбив цього рудого чоловіка, що нагадує кота. Тихого та смирного кота. Такого кота, який весело муркотить, коли його лоскотати за вухом.

Завкадрами тоді я не застав у кабінеті. Він обідав. Завкадрами ніколи не обідають тоді, як усі. Вони обідають пізніше. Інакше не можна. Коли всі разом будуть обідати, то хто ж писатиме всякі довідки та даватиме всякі пояснення? Я взнав, що в містечку інституту є готель. Така звістка мене приємно схвилювала — готель! Це ж чудово!

Маленький будиночок. На ньому вивіска: «Буфет». Друга, збоку: «Готель».

Мене зустріла смугляста, кароока, кирпата дівчина, кругленька, маленька, дуже рухлива. Вона дзвінким і дуже веселим голосом сказала мені, що місць у готелі немає. Але жоден з тих, у кого в кишені відрядження, так просто не здається. Я почав залицятися до кругленької кароокої покоївки. Мої компліменти кароока дівчина ковтала, немов солодке морозиво. А потім — жах! — я помітив, що вона пускає пронизливі стріли, цілячись у моє серце. Це давало надію — десь-таки знайдеться для мене куточок. І мій пашпорт потрапить у шухляду, а я — на ліжко. Я вів далі атаку:

— Коли ви мені не дасте місця в готелі, то знайдіть місце в своєму серці.

Дівчина засміялася. Вона сміялася і затуляла рота долонею. Вона знала: у неї покривлені зуби. Вона намагалася зробити з цього таємницю. Марно.

— Ну, коли ніде немає мені місця на світі, тоді скажіть, де тут є така лавочка, на якій я можу оселитися і жити там, як безпритульний?

— Зачекайте, а в Капусти ви були?

— Був. Мене там знайшли двадцять чотири роки тому.

Дівчина знову затулила рота долонею.

Капуста прийшов до готелю і відразу погодився взяти мене до себе на кілька днів.

— Вам пощастило, — сказав Капуста і хитро повів своїми вусиками, — мене саме кинула дружина. Коли вона вдома — ми нікого не беремо на постій. Дуся підтвердить.

Покоївка готелю схвально хитнула головою.

— Та це ж таке горе, таке нещастя, — удав я з себе чуйну людину.

Капуста засміявся:

— А хіба тебе вже кидали дружини?

Дуся пильно поглянула на мене. В її карих очах спалахнула суворість. Мовляв, коли тебе вже кидала якась дружина, тоді я не стрілятиму в твоє серце. Стріл шкода!

— Якби в мене була така чудова дружина, як Дуся, і раптом кинула мене, я був би в розпачі і щодня ходив би вішатися.

Мені починає подобатися, як Дуся захищає свої покривлені зуби. Карі очі знову випустили в моє серце пучок гострих стріл. Коли б ти знала, Дусю, що серце моє вже поранене, ти б пошкодувала його.

По дорозі до квартири Капусти я про все довідався.

— Ти знаєш, коли буває поминальний понеділок? — запитав у мене Капуста. — Не знаєш? То як же ти на світі живеш? Поминальний понеділок буває щороку після великодня. Перший понеділок після великодня і є поминальний. Я щоб дуже в Бога вірував, так ні. Не можу цього сказати. Не дуже я вірую. Мені тільки не ясно — звідки ж усе взялося? Не було нічого — і раптом на тобі —чоловік на землі з’явився. Не ясно мені це. Від мавпи? А мавпа звідки? Хто її придумав, га? Заплутано все це дуже. А чому зараз від мавпи люди не робляться? Ну, скажи? В майстернях он роблять уже. То може була така майстерня у Бога? Ти як думаєш? Може, він теж таку майстерню побудував і зробив їх — Адама і Єву. А вже далі у них справи пішли без майстерні і без Бога.

Капуста замовк на якусь мить. Поглянув на мене і вже потім вів далі:

— Так от — минулого поминального понеділка я пішов на кладовище, щоб пом’янути всіх, хто там під горбками лежить.

Багато їх лежить там. Мені завжди дуже шкода тих, що там лежать. Ну, й за кожного я радий чарку випити. Щоб пухом земля була. А коли є ще й той світ, то щоб йому на тому світі легко і весело жилося. Отак по чарочці й пив за кожного. А тут у мене родичів з першого коліна і до мого коліна лежить біля трьох десятків. Вип’єш за Махтея — діда мого, то треба ж і за Марфу — бабу мою. Може, вона образиться, коли за діда п’єш, а за неї ні. За всіх випив. Ну, і, звичайно, перебор вийшов. Упав я на внуків горбок і вже ні туди, ні сюди. Ні до Бога, ні до порога. А моя дружина тут же — при мені. Моя Параска хоч взагалі, між нами кажучи, дуже клята баба, але свого чоловіка в обиду не дасть. Ну, звичайно, всі вже порозходилися. А я лежу на могилі онука. Ні живий, ні мертвий лежу. Воно, звичайно, коли б пив однородну — нічого не було б, а то всяку пив — із буряка, і з цукру, і нашу казенку. Навіть, здається, справжнього коньяку смикнув. Пригостили. Я до коньяку не дуже. Його ті п’ють, кому вже горілка не йде. А мені йде. Лежу, значить, я, а Параска нічого вдіяти не може. Тоді Бог напоумив її. Може, правда, й не Бог. Може, сама, — вона у мене кмітлива. Пішла додому, стягнула мене на візок і везе нашою Чмихалівкою. Везе та промовляє: «Господи-боже, що ж це на світі робиться? Всі на кладовище своїх чоловіків возять, а я з кладовища. Що ж воно далі буде?..»

Замовкнув Капуста. Запалив махоркову сиґаретку і замовкнув.

— А потім кинула мене. Поїхала до онуків. Отака вона в мене клятуща баба.

Про все це я довідався по дорозі до Капусти. А зараз він сидить на канапі, палить давку сиґарету і дивиться на мене зеленими, хитрими, котячими очима.

— Отакі у нас діла. Чуєш — людей почали в майстерні робити. Не в майстерні, а в лябораторії. Он як. Тьху!

Він удав, що плює на це марудне діло. Але не плюнув. Він працює двірником у науково-дослідному інституті. Тут не плюнеш по-справжньому.

Я думав про Інку. Я не хотів думати про неї. Я повинен був би думати про свій репортаж, але переді мною стояла дівчина з червонястим волоссям на голові.

— Уяви — на плянету полетять оті двоє, що в лябораторії зробили. На далеку плянету. А коли там є люди, тоді що?

Мені конче треба було відповісти Капусті. Може людина образитися, коли її намагання знайти співчуття розлітаються, мов дим на вітрі.

— Дивні у вас тут справи, — вимовив я.

— Коли ти й справді той, що в газетах пише всякі фейлетони, то розберися. І напиши. Отак! Ну, я пішов. Газони треба підчикрижити. Наш Карась, як побачить десь непорядок, крику наробить, аж у Москві чути.