Чому ж мати Інки з такою недовірою ставиться до мене? Я їй не подобаюся? А чого це я повинен їй подобатися? Я поганий? Ну, це й без неї відомо. Коли поганий, то тут 'і боятися не треба. Поганого її донька не покохає. Ні, їй, матері, потрібно, щоб Інку покохав якийсь кандидат наук або доцент. Або дійсний член академії. Вони, оці кандидати, бувають охочі до дівчат… Але навіщо я плету такі дурниці? Мати, як мати. Мати вважає, що її дев’ятнадцятирічна донька ще немовля і що їй не можна закохуватися та цілуватися. Ніяк не можна! При такій думці у матері виникає спогад і вона вирішує —чоловікам довірятися не можна.

Треба, зрештою, з упинити цей потік нікому не потрібних здогадок та припущень. Так можна самому заплутатися в тенетах та ще й інших заплутати. На речі треба дивитися просто: мама любить свою доньку і вона не хоче, щоб донька когось любила, крім неї.

Нейтрино, Нейтрино моє! Далеке й незнайоме, близьке й рідне. Я люблю тебе, Нейтрино! Тільки коли ж Нейтрино, що здатне пройти крізь Землю і Сонце, залишиться в моєму серці!

Зупинися, Вадиме! Бо коли ти й далі лежатимеш під вітами сріблястої осики, то перетворишся на сантиментального базіку.

У кімнаті мій Іван сидить у тій же позі. Він не звернув на мене ніякої уваги. Він зараз «переживає» свої дитячі роки. Шкода, що так «переживає». Попустувати б оце, побігати, пограти в піжмурки. А йому треба сидіти на одному місці і наповнювати свій мозок знаннями.

Надходив вечір. Мине ще двадцять хвилин, і я поставлю на магнетофон нову бобіну.

Вечеряли ми з Прюстом у буфеті готелю. Дуся вже вивчила наші смаки. Ми щодня відчуваємо насолоду від страв. Кажуть, що шлях до серця мужа лежить через кухню. Але чому тільки мужа? Я бачив, як після кожного сніданку чи обіду очі Прюста спалахують. Він, може, й не закоханий у Дусю. Напевне, ні. Але кожна смачна страва наводить його на гріховну думку. Дуся вже знала: її стріли відскакують від мого серця, як горох від стіни. Але вона, як і кожна порядна дівчина, не втрачала надії, що котрась стріла таки досягне мети, викличе коли не пожежу, то хоч спалах у якомусь з наших двох сердець. Найприємніше в світі —перемагати. Не тільки на футбольному полі, а й на тій довгій ниві, яка зветься життям. Дуже приємно перемагати в коханні. Дуся таку перемогу здобуде. Неодмінно здобуде.

Ми їли смажену рибу, холодець з хріном і біфштекси. Прюст порушив правила, які вивішені на стінці —він приніс пляшку коньяку.

— Знаєте, такий день сьогодні, такий великий день. Я досі не можу все це усвідомити. Бути свідком такої події! Я вважаю: сьогодні трапилася подія, мабуть, рівнозначна тій, коли Гагарін уперше облетів навкруги Землі або Леонов уперше вийшов у космос. А може, сьогоднішня подія ще знаменніша? Як гадаєте? Ні, мабуть, тут не можна проводити аналогію.

Я відмовився пити. Мені не можна було пити коньяк. Я про це сказав Прюстові. Адже Іван може відчути, що після коньяку в мене щось таке дивне діється в мозкові. І в нього теж це почнеться.

— Ах, так, так. Бачите, а я про це не подумав. Власне, мені дуже хочеться почути від вас розповідь про Івана. Як він там?

Я розповів про перші, кроки робота.

— Чудово! Я переконаний, що на плянеті Ікс він покаже, які ми тут люди на Землі. Знаєте, я заздрю вам. Дуже заздрю. Адже, по суті, це ви будете там — на другій плянеті. Дозвольте випити? Між іншим, коньяк на мене не впливає. Тобто, він діє тільки як збуджувач. Я ніколи від нього не п’янію. Мушу знову до вас звернутися. Розумієте, у мене нічого не виходить. Нічого зараз не клеїться, нічого не лягає на папір. Усе розвалилося і не тримається купи…

Прюст говорив і махав руками. З виделки злітали шматки біфштекса. Крихти сипалися на підлогу.

— Сьогодні я запитую у Карася: скажіть, хтось заважав вам у роботі над створенням штучного мозку? Хтось ставив вам ломаку в колесо? А він відказує: «Ніяких перешкод не було. Тепер, — каже, — наука в нас на такому п’єдесталі, що ніхто не наважиться її зняти звідти». Уявляєте — ніяких перешкод!.. Ну, я ще вип’ю з вашого дозволу… А як же я виведу конфлікт у новому романі? Немає боротьби — немає конфлікту. А коли так, то немає сюжету. Немає на чому виявити характери героїв. Усе розвалюється на шматки…

Раптом Прюст зробився сердитим. Він дивився на мене таким поглядом, ніби це я був у всьому винен. Ніби це я «розвалив» його роман і знищив усі конфлікти. Мені хотілося чимсь зарадити великому письменникові.

— А ви не зважайте на Карася. Немає приводу для суму. Коли конфлікт відсутній у житті —його вигадують на папері. Можу підказати. Є один учений — новатор, а другий — консерватор. Новатор вигадує мозок, а консерватор не вигадує нічого і ще заважає новаторові. Новатор щось таке заґвинчує, а консерватор щось таке відґвинчує. Гармонія! Консерватор — старий, новатор — молодий. Новатор гарний на обличчі, йому щастить у житті і в коханні, а консерватор прожив життя марно і ніколи не зазнав, що таке любов. Усе це можна вивернути навпаки. Але не поспішайте вивертати. Вивернуте використаєте в іншому романі.

Прюст підхопився зі стільця. Він тримав виделку в руці і штрикав нею в повітрі.

— Чудово! Справді чудово! Тепер буде роман. А потім — п’єса. А потім — кіносценарій. Напевно буде. Знаєте, я не хочу з вами розлучатися. Ви даєте наснагу моїй фантазії, моєму творчому баченню світу.

Він поглянув на виделку. Помітив на ній шматочок риби. Понюхав 'її і проковтнув.

— А ви про сучасне село не пишете? — запитав я.

— Звичайно ж, пишу. Про село треба писати. Це зараз дуже потрібна тема — село. У мене лежить незакінчений роман. Але я його закінчу.

— Дуже добре. У вашому романі про село приїжджає солдат з фронту? Його обирають головою колгоспу? Його кохана вийшла заміж? І він закохується у заміжню жінку. Так?

— Ні, такий роман у мене вже є. Може, читали «Зорі над левадами»?

— Тоді в новому романі на село повертається дочка голови колгоспу…

— Помиляєтеся. Приїжджає син.

— Приїжджає син. Він закінчив інститут.

— Ветеринарний, — уточнює Прюст.

— Сперечається з своїм батьком, який не хоче будувати господарство по-новому.

— Помиляєтеся знову. Батько не хоче осушувати болото.

— Тоді колгоспники обирають сина головою.

— Цілком точно.

— Дівчина, яку кохав син, перед тим, як поїхати вчитися, вийшла заміж.

— Так. За найближчого друга того сина.

— Тоді син покохав жінку аґронома.

— Ні. Жінку лікаря.

— А та, перша його кохана, яка вийшла заміж, зараз ще кохає вашого героя?

— Звичайно. Сильно кохає. Не знаходить собі місця в селі. Але дозвольте, звідки ви все це знаєте?

Я засміявся. Мені було дуже весело. Я не хотів казати, звідки мені відомі такі таємниці творчої лябораторії письменника.

Прийшла Дуся. Вона, як завжди, стала біля столу і запитала:

— Ви задоволені?

Ну, звичайно ж, Прюст сказав:

— Мені все це нагадує ресторан у Празі. Ах, Дусю, я ніколи не забуду ваших біфштексів!

— А мені досить уявити, що все це готували ваші руки, і я вже стаю гурманом. Треба швидше звідси їхати. Бо коли й далі ви так нас годуватимете — доведеться кинути все і поселитися в Чмихалівці… — сказав я.

Дотеп мені не дуже вдався. Але Дуся усміхалася, затуляючи свої покривлені зуби.

Коли я повернувся до котеджу, Іван поглянув на мене осмисленим поглядом людини. Він узнав багато цікавого за перші години свого життя.

Я прокинувся пізніше, ніж треба. На цілу годину пізніше. Іван сидів біля мого ліжка і дивився на мене осмисленим поглядом.

— Доброго ранку, Іване!

Він мовчав. Я своєю думкою не віддав йому наказу, як треба відповідати. Він мовчав. Мені стало боляче. В думці я промовив відповідь. І тоді Іван привітав мене.

— Тепер ти кожного ранку будеш мене так вітати, гаразд?

— Гаразд, — відповів Іван, — кожного ранку буду тебе вітати.