— Звичайно, разом. Їм разом доведеться працювати в космосі, то хай звикають до цього на Землі, —сказав Карась. — А чому у вас виникло таке запитання?

Я мовчав. Я не знав, як зформулювати відповідь.

— Те, що вас турбує, Вадиме, мені відомо. Але я вважаю, що немає підстав для хвилювання. Все стане на своє місце. І ви також.

І я стану на своє місце? Здорово сказано. Ніби я зараз ще не на своєму місці, а на чужому. Або ні. Може, він натякає на те, що скоро я поїду до Золотого Зуба і там буде моє справжнє місце? Напевно, так і є.

Я тоді не знав, як я глибоко помилявся. Зовсім не те хотів сказати Карась. Зовсім не те.

Наша коротенька інформаційна нарада вже могла б скінчитися, але раптом підвівся Прюст і запитав:

— У мене зовсім стороннє питання. Воно не стосується нашої роботи, нашої програми. Але мені конче необхідно знати. Можна запитати? Мене надзвичайно цікавить, чи можна зробити роботів талановитими. Ну, скажімо, художниками, композиторами, письменниками. Чи можна їм передати талант? Як ви гадаєте?

Карась поглянув на мене. Мовляв, ану. лишень, що ти думаєш з приводу цього?

— Я гадаю, що можна. Але цей талант буде талантом тієї людини, яка його передасть. Робот точно відтворюватиме здібності його вчителя. Та я не певний, що це так.

— Чому ж? — запитав Карась. — На мій погляд, відповідь ваша просто клясично точна.

— Ні. Справа в тому, що ми всі помилялися. Наші роботи можуть почувати так, як і ми. Отже, коли є почуття, то воно має народжувати і незалежні від людини думки.

— Але почуття роботи відтворюють тільки ваші? — запитав Карась.

— Безперечно, так. Проте я не знаю, чи оті почуття не можуть зміцнитися самі. Чи вони не можуть самі виникати і розвиватися.

— Не можуть. Це я вам точно скажу, — ствердив Карась.

Інка дивилася на мене осуджуючим поглядом. Вона міцно стиснула свої уста. Дивне буває у неї обличчя, в моєї Інки, коли вона ось така серйозна і дивиться на мене поглядом судді, який виносить смертний вирок. Вона не гарна. Вона тоді не схожа на нейтрино.

Раптом до кімнати прибіг Зюзя-Музя. Він став на порозі, важко дихав і говорив:

— Тату, Тигре… біжіть туди… там.

— Що таке, Варяг? Ти нам ясно скажи.

— Ой, та біжіть туди швидше. Там Іван… він сидить на дахові… Біжіть… він кидає цеглу… швидше.

Я не чекав, що далі скаже Варяг. Я зірвався з місця і побіг. Ще ніколи в житті я так швидко не бігав. Десь далеко позаду бігли всі інші, навіть Прюст.

Але хоч як я намагався випередити всіх, до котеджу ми прибігли разом з Карасем.

Ми зупинилися на деякій відстані від будинку. Ми були вражені: на дахові стояв Іван, розламував руками бовдур і жбурляв цеглу на землю. При тому він мугикав якусь пісню.

— Іване, злазь, негайно злазь сюди.

Іван поглянув на мене і гукнув дуже голосно. Голос був не мій:

— Іди ти к бісу! Набрид.

— Іване, друже, що ти говориш?

— Іди під три чорти! Ходи собі там, а мені й тут добре.

Карась дивися на мене. Він був дуже вражений. Він також нічого не розумів.

Я пішов до кімнати. Біля столу сидів Капуста. На столі —порожня пляшка і огризок огірка. Капуста клював носом. Його котячі вусики були підкручені. Я вхопив Капусту за плечі і почав трясти.

— Не повернулася… Кинула… Сам лишився… А що? Може, мені самому погано? Ось пішов і випив з роботом…

Нарешті Капуста мене впізнав.

— А, це ти, бусурмане! Заховали робота від мене. А хто ім’я дав йому? Може, ти? Я тоді сказав, щоб Іваном назвали. То я йому хрищений батько. А коли хрищений, то хто мені заборонить випити за його здоров’я? Ну, веди мене до Карася. Думаєш, я так і злякаюся Карася.

Я виніс Капусту надвір. Він не пручався. Він, белькотів:

— Зробили людину, а пити не навчили. Дурні. А він там, на плянетах, говритиме, що тут, на Землі, всі такі тверезі та гарні. А всі ж п’ють. Всі п’ють, тільки щоб ніхто не бачив. Тепер він скаже про це на інших плянетах. Хай правду знають і там.

Я поклав Капусту на траву, побіг до колонки, наточив води і вилив йому на голову. Це допомогло. Я бачив, як виходив хміль з голови Капусти.

Карась був надзвичайно спокійний. Він дивився на Капусту, на Івана, але думав про щось своє. Раптом він сказав:

— Чудесний експеримент. Мозок п’яної людини збиває стійкість первісного імпульсу. Імпульсу, який уже став стійким. Вадиме, змусьте Івана повернутися на землю. Капуста хай буде тут.

Я наказував Іванові негайно злізти, але це не допомогло. Тоді сказала Інка:

— Іване, друже, я прошу тебе: йди до нас.

Іван підкорився. Він спустився до ганку, повис на руках і легко стрибнув на землю. Він дивився на Інку, на мене. Здається, свідомість повернулася до нього. Я думкою наказав йому йти до кімнати. Він одразу підкорився.

— Мені здається, що треба вдавати, ніби нічого не сталося, — запропонував Карась. — Так буде краще. Але експеримент цікавий. І потім ви помітили — Іван не виконав вашого наказу, а підкорився вимозі Інки. Це теж дуже цікаво. Правда ж?

Запитання адресувалося мені. Але я волів би на нього не відповідати.

— Так от, товариші, я запросив вас для дуже важливої бесіди. — Чубарик на мить замовк, оглянув нас крицевим поглядом, мовляв, зрозумійте всю відповідальність того, що я вам кажу, і мовив далі: —Я, як член комісії і голова профкому, маю до вас, власне, не до вас усіх, а до роботів, або навіть до Івана та Марії ряд запитань.

Мене та Івана гіпнотизувала кругла, біла, зовсім лиса голова Чубарика. Інка та Марія ніби не помічали тієї голови, вони щось шепотіли одна одній на вухо. Така необачність!

— Ну, от ви, — Чубарик показав пальцем на Івана, — що ви там будете робити на плянеті Ікс?

— Виконуватиму програму, — відказав Іван.

— Яку програму?

— Її зараз уточнюють і формулюють. А що ви будете робити на Землі?

Такого запитання я не чекав від Івана. Справді, що робитиме Чубарик на Землі?

— Я? Це ви мене питаєте? Поперше, я буду задавати питання, а вам слід відповідати.

— Це так зветься бесіда?

Молодець Іван! Ти справжній молодець!

— Звичайно. А коли ви так уже хочете, щоб я проявив гнилий лібералізм, то я відповім: на Землі я буду працювати з кадрами. Кадри вирішують усе.

— А кадри без вас не можуть працювати?

Чубарик пополотнів. Обличчя його вкрилося краплинами поту. Він люто дивився на Івана, потім на мене. Це, звичайно, я винен. А хто ж виховав з робота такого нахабу?

— Не можуть. Це ясно. Я маю таке запитання: що ви зробите, коли з’явитеся на плянету Ікс? Що ви перш за все повинні зробити?

— Я так гадаю, що слід попробувати, чи твердий ґрунт під ногами. А що б зробили ви?

Чубарик розгубився. Він зовсім не підготовлений до такого запитання. Та, напевне, він ніколи не уявляв себе десь на іншій плянеті. Найбільшу відстань від Чмихалівки Чубарик долав легко. Це щорічні подорожі до чудодійного Цхалтубо лікувати старий, як світ, радикуліт. А в нього зараз питають, що б він зробив, потрапивши на іншу плянету.

— Мені здається, що я, як і всякий командировочний, перш за все знайшов би ту організацію, де я повинен відмітити посвідчення. Аякже! Треба ж встановити число та день прибуття.

Мені хотілося сміятися. Але я стримався. Сміятися в кабінеті начальника відділу кадрів це все одно, що плакати на весіллі.

— А як його порахувати, день та число прибуття? — запитав Іван. — Адже ми летітимемо сто земних років.

— Ну, це вже дрібниці. А скажіть, будь ласка, ви, — звернувся Чубарик до Марії, —як вам уявляється життя на невідомій плянеті?

— Я ще не намагалася уявити. Головне, щоб не було скучно, як у цьому кабінеті. Мені хотілося б одразу взнати все про тих істот, які там живуть.

— Наприклад, що б ви хотіли взнати? — запитав Чубарик.

— Які вони? Люди вони чи, може, великі жуки? Уявіть, може, там розумні комахи. Що тоді? Як з ними жити нам, людям? Вони літають, а ми будемо ходити.