Запитань багато. І тільки я один дам на них відповідь, коли потраплю до іксиян. Я один передам на Землю ці відомості. Звичайно, не подумайте, що я такий легковажний. Я передам усі найкращі досягнення науки, прочитаю по радіо найкращі романи та вірші. Про все я повідомлю жителів Землі.

Сонце зійшло. Воно підвелося вже над молодим весняним лісом і послало туман над луками і болотами.

Я зайшов до кімнати. Прюст сидів біля столу і писав. Він писав швидко, зосереджено, надхненно. Мені б також треба було оце сидіти та писати репортаж. Але я не беруся за олівця. Коли я погляну на папір, мене поймає нудьга і сум. Я закоханий і не можу писати. То тільки поетам кохання допомагає на драбині своїх рядків лізти в небо і пробивати свої твори у видавництвах. А звичайним смертним, таким, як я, кохання заважає. Поступово я переконуюся в тому, що страждання мої нічим не відрізняються від тих страждань, які переживала первісна людина. Тільки первісна людина знала, як підкорити серце коханої. Первісна людина брала палицю і йшла з нею полювати печерного тигра. А потім, залікувавши рани від тигрячих зубів, йшла до коханої і клала до її ніжок чудесну шкуру. На! Обгорни нею свої прекрасні стегна. І серце коханої підкорене. А тепер я що повинен зробити, щоб Інка покохала мене? Теж здобути шкуру тигра? А де ж її взяти, коли треба обійти сто кілометрів полями та лугами, щоб зустріти зайця? А лисицю можна побачити взимку тільки на головах у дуже модних дівчат.

Інка стояла на порозі. Вона дивилася на мене, на Прюста і дуже гарно, дуже привітно усміхалася нам.

— Інко, це ти?

— Я.

— Скажи, навіщо ти написала оті жорстокі слова?

Інка показала очима на Прюста, мовляв, хіба можна про такі речі розмовляти в присутності сторонніх.

— Не зважай на нього. Він зараз нічого не чує і нікого не бачить.

— Мама сказала, що мені рано зустрічатися з хлопцями.

— З хлопцями чи зі мною?

— З тобою?

— Я поганий? Я Дон-Жуан?

— Вона сказала, що такі, як ти, всім на світі забивають баки. І що я неодмінно закохаюся в тебе. Правда, чудна моя мама? Я, наприклад, не збираюся ні в кого закохуватися. Навіщо? Правда?

А що я мав сказати? Я сказав:

— Правда. Закохуватися ні в кого не треба.

Після цих слів я, мабуть, спохмурнів дуже. Інка поглянула на мене співчутливо, як на смертельно хворого, і сказала:

— Я дала слово до двадцяти років слухати свою маму.

— А ще далеко до двадцяти?

— Далеко.

Мені не стало легше від такої відповіді. Я посадив Інку в крісло, сів навпроти неї і потонув у її великих сірих очах. Вона ховала від мене погляд, а я намагався прочитати, що приховує він. Не прочитав нічого.

Ми чекали, поки Прюст повернеться з своєї подорожі на Землю і помітить нас.

Нарешті він поклав олівець, поглянув на нас осмисленим поглядом і сказав:

— Драстуйте! Пробачте, але тут уже такі обставини склалися… Вам сказав тато, що ви будете вихователькою робота? — звернувся Прюст до Інки.

— Ні. Він мені нічого про це не говорив.

— Гаразд. Тоді беріть мої слова на віру. Скажіть, а у вас хороший характер?

— Не знаю. Мені ніхто ніколи нічого про мій характер не казав. Мама вважає, що в мене характер дуже поганий. Що я ніколи не стримую себе і говорю завжди те, що думаю.

— Мами завжди кажуть таке дочкам. Це щоб вони були ще кращі. Але я думаю… ні, мені хотілося б взнати, що думає з цього приводу мій колега? — Прюст поглянув на мене.

— Інка чудесна дівчина! Вона навіть сама не знає, яка вона гарна. Це буде щастя, коли і робот матиме такі самі риси.

Інка мені навіть не подарувала свого погляду. Мабуть, я сказав знову щось недоречне.

— А хто працюватиме з другим роботом? — запитала Інка.

— Ваш милий сусіда. Сподіваюся, ви не заперечуватимете? — запитав Прюст.

Я бачив, що Інка задоволена. У неї заіскрилися очі, і вона тепло поглянула на мене. Вона ще ніколи так не дивилася на мене. Навіть тоді, як я втягнув її і тараню у вагон.

— Я можу йти? Я зараз піду до Левандовського і скажу, що переходжу працювати до вас.

Вона пішла. Обернулася на порозі, помахала нам рукою і зникла.

Прюст ходив по кімнаті і говорив:

— Чудесна дівчина! Яка радість покохати таку! Ви ще не закохалися в неї? Запитання, звичайно, недоречне. Кохати таку дівчину можна тільки по-справжньому. На все життя.

Мені хотілося сказати, що я згодний з ним. але вирішив мовчати. Навіщо тепер слова, коли я переконався — не кохає мене Інка. Не достойний я її великої і ясної любови.

Сьогодні дивний ранок. Шкода, що всі весняні ранки дуже схожі один на одного. Прюст, напевне, знайшов би щось нове, а я не знаходжу. Мені всі весняні ранки надзвичайно подобаються. І небо занадто голубе, таке голубе та густе, що його можна ножем різати. І хмари надзвичайно гарні. Прюст би написав, що вони схожі на табун білих коней. А я не можу так написати. І сонце чудесне. Зараз воно спокійне. На ньому не передбачаються плями. Принаймні, газети щось не повідомляють про вибухи на ньому. Це добре, що воно сьогодні дуже спокійне, сонце. У нашому містечку сьогодні немає спокійних. А ще коли сонце почне вибухати та кидати на Землю занадто багато космічних променів і різних частинок атома, коли цього дня ще сонце буде хвилюватися. тоді можуть статися непередбачені події.

Ні, хай буде сонце спокійне. Без плям. Без вибухів.

Сьогодні о дванадцятій годині оживуть роботи. Уявляєте? Сьогодні вони народяться по-спражньому. Сьогодні вони зроблять перший крок у життя.

Людям краще народжуватися. У них уже в генах та хромосомах закладена програма на все життя. І характер там. І талант чи бездарність — теж там. Рости собі, дитино, та розвивай те, що тобі батьки заклали в хромосомини. Живи! Поки ти малий — мама і тато клопочуться біля тебе. І бабуся та дідусь псують тебе пестощами. Звичайно, ти, поки малий, намагаєшся всіляким чином проявити себе, довести, що ти можеш дещо робити й сам. Наприклад, ти сам можеш ковтати ґудзики і металеві кульки від дитячого більярда. Мине якихось там сім років, і ти вже в школі. Ще промайне кілька років, ти вже пробуєш смак цигаркового диму і граєш у дворовій футбольній команді. А там, дивись, твої батьки доводять усім, що ти єдина на світі дитина з винятковими здібностями, бо вони заклали тобі дуже хороші хромосоми, а за конкурсом! до інституту ти не пройшов тому, що навкруги блат. А в твоїх батьків, які так мудро заклали тобі хромосоми, ніякого блату немає. Але все ж таки ти пробив собі дорогу, І десь там, як уже поверне на третій десяток, ти вже талановитий інженер-хемік, чи, може, мікробіолог, чи, може, навіть ветеринарний лікар або письменник. На цей час ти вже сам будуєш своє життя, турбуєшся, щоб продовжити свій славетний рід. І знову народжується дитина з чудесною програмою. Гени й хромосоми вічні.

А з роботами все навпаки. Все не так. Усе по-новому, У них хромосом немає. У них зараз мозок чистий, як напівпровідник. Чистий, як алмаз. Коли мозок створює душу, то і та душа зараз чиста і прозора. Дитина після свого знайомства з життям, після того, як вона дещо вже починає розуміти, дуже любить часто говорити слово: «Дай». А що полюбить робот? Чи йому сподобається таке слово? Чи, може, він одразу почне казати: «На».

Мене ще непокоїло питання: а хто він мені буде, отой робот? Я йому віддам усе, що маю. Звичайно, я від нього приховаю оті плями капіталізму, які десь там ховаються в моїй душі. Неодмінно приховаю. Навіщо вони йому? А все краще — віддам. То хто ж він буде для мене, який родич?

А що, коли я його назву своїм сином? Га? Одразу в мене буде такий великий, гарний і мужній син. Може, хтось думає, що я не маю на те права? Маю. Кажуть же в народі: не той батько, хто народив дитину, а той, хто виростив. А вирощуватиму його я. Це чудово. У мене буде син. Він зараз народиться і житиме, Я його зроблю і без хромосом схожим на мене. Я його любитиму, і він мене — також.