Птаха влетіла в сусідську хату. Вечоріло, і ледь жевріюче світло каганця мерехтіло, сумно слухаючи волання породіллі. Та лежала на долівці, посеред кімнати. Поруч сиділа жінка-повитуха, найстарша в поселені «баба», безпомічна й перелякана, та мовчки гладила породіллю по голові. Видно було, що вона змирилася та терпляче чекає, коли та врешті відмучиться та віддасть Родові душу.

Птаха присіла біля породіллі. Приклала руку до живота і вже стовідсотково знала, що робити. Тут одної трави та молитви замало. Вона принесла води, дещо з тих трав, які відчула в лісі, наказала повитусі цю траву заварити. Потім лила через око курячого бога джерельну воду в горня, говорячи слова заклинання, які чула ще від матері. Тією водою напувала жінку. Здається, вона зовсім не помічала, як за нею через вікно спостерігають найстарші чоловіки з роду неврів.

Через годину все закінчилося. На світ народилося здорове рожеве немовля. Дитині батько сокирою обрубав пуповину та закопав під березою. Молода мати, хоч і була втомлена, бо втратила багато крові, та все ж житиме. Птаха розповіла повитусі, яку траву заварювати і як, щоб породілля швидше набиралася сили.

Сиділа на подвір’ї втомлена та щаслива. Вона щойно врятувала життя і не одне. Може, хоча б за це її Мирослад похвалить, а може, навіть подякує. Чоловіки неподалік довго про щось сперечалися, тоді чомусь сердитий Учитель вхопив її за руку та майже силою поволік за собою:

– Ану йди сюди, нещастя ходяче, – напосідався на неї в хаті. От тобі й слова подяки: – Тобі хто дозволив втручатися в природний хід подій? Га?

– Що? – Птаха не розуміла. Вона ж щойно врятувала життя і не одне. – Як це хто? Мої знання врятували дитину та матір.

– Що? Врятували? Дитину вона врятувала! Ти вже у нас півроку і досі не втямила. Я просив тебе слухати і бачити. Ця жінка та її донька мали померти. А ти влізла в природний хід подій. Для чого? Тепер чекай великої біди, дівко, і все через тебе.

– Якої біди, люди! Ви тут божевільні. Гангрену болотом лікуєте, а потім від цього помираєте. Хоча є дієвіші ліки, а ще найпростіші замовляння. Хіба ж народження немовляти для слави роду – це лихо?

– Дурне нездарисько! Дівчатка у нашому світі рідко народжуються, бо то велика спокуса і безлад великий. І ця не мала народитися, розумієш? Сам Род не сприяв цьому. Але народилося, бо ти втрутилася. Думаєш, якщо безсмертна, то вже всесильна. Що тепер накажеш робити з тим дитям? У нас кровні жертви заборонені. Не втручайся ні в що, благаю, не втручайся. Бо ми таки відступимо від законів і принесемо кровну жертву. Вперше за тисячу літ. І нею станеш ти. О Роде! Та я сам тебе готовий хоч зараз викинути з нашого світу, поки більшої гризоти не сталося. Але не можу. Ворота тебе не випустять, а твоя трансформація чомусь не приходить.

– Слухай, – не втрималася Птаха. – Перестань на мене кричати. Дівчинка, бачиш, їм заважає. Тьху. Маленька крихта знання, якою я можу поділитися, не нашкодить твоєму народу. Чого напосівся, скажи?

Мирослад сердито блиснув очима, гримнув дверима так сильно, що ті ледве не вилетіли, і подався кудись, буркнувши під ніс «від гріха подалі». Птаха чи не вперше за все перебування в Невридії за цілу ніч не стулила очей, слухаючи, як десь зовсім поруч виє та гарчить самотній вовк.

А на ранок на поселище напали вороги. Воїни були напоготові, вони чинили опір, і тут уперше вона побачила, як на її очах вої перетворюються: хто на зубра, хто на вовка, хто на ведмедя. Милоградці перемогли, але вузькі вулички поселища були рясно всіяні тілами і мертвих, і поранених нападників та оборонців. Долею випадку була спалена хата сусіда, де згоріли й врятоване нею маля, і його мати. Птаха, перелякана і вбита горем, ходила вуличками, згадуючи слова Мирослада про те, що вона втрутилася в звичний хід подій, і майже повірила, що то вона спричинила лихо. Сиділа біля жертовника, вважаючи себе вбивцею, і ледве стримувалася, щоб не заплакати. Тут її сила безсмертної була нікому не потрібна. Світ неврів не хотів приймати її, не дарував навіть тотему, заради якого вона сюди припхалася. І вона може проваландатися в тому світі не один рік, аж поки або світу не набридне, або їй. І тоді вона піде звідси та втопиться з горя в болоті.

На її плече лягла чиясь важка тремтяча рука. Озирнулася. То був один із старійшин роду – Лет.

– Птахо, благаю, врятуй мого єдиного сина. Він щойно оженився, привівши собі молоду дружину, і вона ще не понесла від нього. Коли він помре, то загине мій рід. Бо він у мене один, а я вже надто старий, щоб його продовжити.

Птаха розгублено дивилася на чоловіка. Що він таке говорить? Мирослад не велить їй втручатися. Ось що сьогодні сталося через це! Видно, її думки надто яскраво світилися на обличчі, бо старійшина їх легко прочитав:

– Ох, дитино. Знаю, що тобі наговорив Мирослад. Але ти тут ні до чого. Ти не винна, що ворог напав. Це не вперше і не востаннє. Андрофаги безжальні та жорстокі створіння. Їх навіть людьми важко назвати. Вони людоїди. А ми для них їжа. Пішли, допоможи, благаю. Принаймні спробуй. Я здогадуюся, хто ти насправді. Ти не просто учениця з сусіднього дружнього племені. Ти одна з них, – і старійшина махнув рукою в бік жертовника.

Птаха сумно посміхнулася. Отже, всі, крім Мирослада, досі вважають учнів, які приходять на навчання у світ Білих Вурдалаків, представниками сусідніх племен? Цікаво. Вона не стала розпитувати, як Лет здогадався, може, колись. А зараз вона має спробувати допомогти. І вона таки допомогла, викинувши всі слова Мирослада про звичну природу речей із голови.

Читала слова замовлянь, на ходу знаходила трави чи зела, які б помагали. Але син старійшини не приходив до тями. Він був такий молодий та дужий. Лежав ще не мертвий, бо відчувала, як душа підбитим птахом тріпоче в його тілі. Справжній воїн, який прикрив своїм тілом матір та кохану, захищаючи їх від стріл. Стала навколішки, склавши руки на грудях, згадуючи молитви та слова замовлянь, які мали б допомогти. Смерті також вона поки тут не чула. Отже, шанс досі є. Враз у голові з’явилася картинка – чисте небо та дужі крила, які кудись її несуть. Відірвалася у своєму видиві від землі, замахала крилами, летіла. Чи бувають сни наяву, коли не спиш і їх бачиш? Не знала. Але не хотілося зовсім, щоб той сон закінчувався. Хтось кликав її радісно і не в один голос: «Птаха, погляньте, вона летить, то Птаха!» Відкрила очі, щоб подивитися на тих, хто так галасує, і обімліла. Вона дивилася на поселення згори. Вона мала крила, вона літала, вона стала Птахою.

І заспівала Птаха голосно, кружляючи в небі, славлячи землю Невридії, бо та подарувала їй крила, просячи у Сварога для цієї землі благословення та опіки. І з очей полилися сльози, сльози радості, сльози горя, розчарування та віри. Спустилася обережно долі і, тільки-но ноги її торкнулися землі, знову стала людиною. Майже інстинктивно все далі робила. Нахилилася над майже мертвим сином старійшини Лета, приклала пальці до своїх ще вологих очей, помазала йому губи слізьми Птахи та промовила: «Птаха Слава-Магура, Оберігачка доблесті воїв, велить тобі жити!»

Хлопчина відкрив очі.

Тоді вона не всім змогла допомогти, бо навіть коли тіло ще живе, а душа вже далеко – це безглуздо. Бо не всіх можна врятувати. Бо, таки вона згідна з Миросладом, існує природний хід речей. І рятуються, зазвичай, ті, хто має бути врятованим. Тоді вона ще не вміла бачити Мари, Володарки Смерті, поруч із вмираючим. Тому мала в собі хист та сили протистояти. Декого просто нагло виривала з її цупких обіймів, дозволяючи прожити ще декілька днів чи тижнів, як кому пощастить. Так, вона тоді ще не знала Мари. Однак відчувала її. Пізніше вона зрозуміє, що холод у подиху ще живого, але вже приреченого, страх в очах, який перестає бути страхом, а перетворюється на значимість, то пазли одної картини – картини вічності.

У той день вона збагнула доволі просту істину. Для того щоб світ для тебе відкрився, мало тупцятися на місці, вдивляючись у його картинки, потрібно і самій зробити кілька кроків назустріч. Кляла про себе Мирослада, який чомусь не пояснив їй такої простої істини. А може, він спеціально то чинив, щоб вона сама дійшла розуміння: мало мати безсмертя, треба залишатися завжди передовсім людиною.