– Ліпше б черевики приніс чи шо, – пробубоніла під ніс.

– І тобі доброго ранку, дитино! – почувся від дверей голос Мирослада. – Не можу черевики дати, хоч би й хотів. У нас усі ходять босі, чому ти маєш бути кращою від інших? За старим повір’ям неврів, першу людину батько Род створив зі складки на своїй ступні. Тому в нас не прийнято на місце, де є присутність істини та сили, чіпляти пута. Звикай ходити босою.

– А чому батько Род? – здивувалася Птаха. – Сварог наш творець.

– Так, – спокійно погодився Мирослад. – Сварог наш творець, а Род – батько неврів.

Дивним, незатишним, похмурим видавався на перших порах Птасі світ Білих Вурдалків, хоча сонця та чистого неба у ньому вистачало. Поклонялися тут і Сварогу, але найбільше шанували та поважали батька Рода та Берегиню Рожаницю. Їх жертовники стояли посеред Милограда. Й усі його мешканці – старі, дорослі, малі починали та закінчували свій день біля капища в молитві. Усе робилося мовчки, кожен просив про своє, кладучи на жертовний камінь те, що вважав достойним богів, які мали охороняти та оберігати роди. Лісові ягоди, гриби, мед, віночки з трав, букети лісових квітів. На Птаху, як не дивно, жодної уваги ніхто не звертав. Наче вона тут не чужинка, а завжди жила, і було звичайним зустрічати її зранку та ввечері біля жертовного каменя, навіть більше: її старалися не помічати. Можливо, її присутність у Милограді вважалася природним станом речей.

Ранок у неї починався з того, що в плечі її розштовхував Мирослад, вів до ріки купатися, бо до ранкової молитви брудному тілу не дозволялося приступати. Тоді була ранкова молитва та благословення дня, який наставав, і насущної їжі, яку він мав принести. Снідали тим, що боги та духи лісові послали. Тоді Мирослад вів її у ліс на науку. Дивна то була наука. Він міг посадити її біля мурашника, залишивши на цілий день, та скупо кинувши:

– Дивися на них та вчися у них.

І вона дивилася. Увечері він приходив і запитував, прискіпливо дивлячись у очі:

– Побачила?

А що він хотів від неї почути? Так, побачила. Мурашник як мурашник. Мурахи як мурахи. Кивала просто головою і все. Мирослад сумно посміхався:

– Відповідь неправильна. Завтра дивитимешся знову. І дивитимешся, аж поки не втямиш.

І він приводив її тиждень за тижнем вперто до того клятого мурашника, поки вона не вивчила майже всіх його мешканців. Деяким навіть імена дала. З часом почала розуміти, як вони всередині свого мурашиного світу живуть, створивши ідеальну модель суспільства, яка не дає збою. Правильна організація праці, правильні однакові маршрути та визначені чітко обов’язки для мурахи-воїна, мурахи-будівельника, мисливця, пастуха, наглядача, носія, двірника, санітара, вихователя, мурахи-робітника. І коли той мурашник їй врешті почав нагадувати людський світ з власним укладом та порядками, з тим, що бувають і в ньому певні збої, які самі ж мурахи владнують, і вона вже була готова поділитися з Миросладом тим знаннями, той сам до неї заговорив:

– Ну нарешті, дотумкала. Навіть до безсмертної дійшло.

Вона не стала заперечувати. Бо таки дотумкала, второпала, чого хоче від неї світ Невридії. Розуміння. Вона мусить зрозуміти його, повинна сама назустріч йому рухатися, а не чекати, що він до неї прибіжить.

Потім були осині гнізда, бджолині рої, лисячі нори, підземні та надземні поселення бобрів… Дні складалися в тижні, тижні в місяці. Кожного разу Вчитель її запитував, що зрозуміла вона, наче й нічого не вчив, даючи їй можливість самій пізнати, взяти те, що лежало на поверхні цього мудрого та багатого світу.

І несподівано для себе Птаха збагнула: вона змінюється. Їй починало подобатися тут. Може, спочатку і не вистачало товариства людей, спілкування, не було з ким і словом перекинутися, та з часом вона звикла до мовчання, до скупості казаного. І прийшло розуміння того, наскільки цінним може бути мовчання, доволі часто набагато ціннішим від пустопорожньої балаканини. Інколи Вчитель щезав із поселення. Він мав крім забав із безсмертною купу обов’язків, як звичайна смертна людина, член суспільства, перший у Милограді. І тоді Птаха сама тинялася поселищем, шукаючи для себе заняття. І знаходила. Тут уже вона спостерігала не за мурахами, а за укладом та життям звичайних невритян.

Мисливство та риболовля – основні заняття мешканців. Чоловіки зранку до ночі полювали чи ловили рибу, зводили нові будинки, оборонні вали, жінки виховували дітей, варили їжу, шили одяг із шкур впольованого звіра. Була в поселенні і власна кузня. Коваль у медвежій шкурі зранку до вечора бамкав молотом, виковуючи то ніж, то стріли, то меча. Жили тут і умільці, котрі майстрували нехитре дерев’яне знаряддя чи найпростіші меблі.

Воїни, яких Птаха, що набралася знань від мурах, тепер легко розпізнавала, носили обладунки зі шкіри зубра та були добре озброєні сокирами, булавами та луками зі стрілами. Мисливці відрізнялися від воїнів, хоча кожен із них у разі необхідності легко перетворювався на ратоборця.

Жінок у поселенні було мало. Здивована Птаха помітила, що всі дітлахи – хлопчики. І жодної дівчинки. Дівчатка в сім’ях народжувалися вкрай рідко. Молоді неври, коли надходив їх час зрілості, мали обов’язково перейти обряд посвячення у чоловіки. Це тримісячне перебування в лісі, наодинці з диким звіром без зброї, без запасу їжі та питної води. А потім випробування вогнем – ходіння босоніж по вуглинах. Далі йшло випробування водою – сидіння годинами в крижаній джерельній воді, аж поки свідомість не відключалася, тіло синіло. Птаха не знала жодного, хто б не пройшов випробування, хоча, як стверджував Мирослад, такі серед неврів також зустрічалися. Коли запитала, яка ж доля тих, хто не прийшов обряду ініціації, Мирослад коротко відповів: «Смерть». То був справедливий природний відбір, тільки загартовані тілом і духом могли вижити у світі неврів. Після того як юного невритянина «прийняли» в чоловіки, йому дозволялося одружитися. І він одружувався. Бозна-звідки приводив у поселення наречену. То була переважно налякана та заплакана молода дівчина. І здебільшого з іншого племені, яку викрадали зі звичного життя і поселяли силоміць у чужому для неї світі. Вона могла не знати мови неврів, однак, щоб вижити, мусила перетворитися на одну з великого роду. Не всі дівчата витримували, бували випадки, коли юнки втікали в ліс чи на болото. Часто не поверталися. Та ніхто й не шукав утікачок – духи лісу та води мали отримувати і кровні жертви.

Дивно, але жодного разу в Милограді Птаха не бачила, щоб на її очах хтось із мешканців займався переверництвом. Інколи їй думалося, що, може, ті вистави в Яровороті, що влаштовували неври, то звичайна собі магія, навіювання. Але коли чоловіки приносили з полювання великі туші ведмедів чи турів, вона розуміла, що магія тут ні до чого, бо переверництво – це не лишень велике мистецтво видозмінювання людської природи. Для невритян це спосіб виживання, їхня дійсність.

Час спливав, а Учитель навіть не натякав Птасі на те, що вона має тут певну місію. Тобто не брався, як їй здавалося тоді, до справжнього навчання. Вона продовжувала ходити до лісу, на болото та спостерігати за тим, як росте мох чи як себе на воді поводить комашня.

Одного разу, коли вони з Учителем повернулися з лісу, в поселенні застали страшний рейвах. Крик долинав із сусідньої, що біля Мирослада, хати. Голосила жінка, але настільки болісно, що від того крику аж волосся на голові ставало дибки. Птаха впізнала той крик: жінка народжувала. Не довго думаючи, вона кинулася в бік хати. Туди Птаху вели інстинкти.

Ніхто їй не заважав. Під хатою, обхопивши розпачливо голову руками, сидів молодий чоловік. Видно було по ньому, що він не просто прибитий горем, він розчавлений. Птаха вже знала, що тут народження дитини це природний процес. Пологи приймає найстарша жінка в поселенні, вміє чи не вміє це робити – інше питання. Бо в той момент у її тіло, за віруванням, вселявся дух Матері-Рожаниці, а тому вона мала всі необхідні для цього знання. Коли ж траплялося непоправне і вагітна, народжуючи, помирала, це не вважалося чимсь протиприродним. Така звична природа речей. Виживає сильніший. Чоловіку дозволялося знайти собі іншу дружину, бо рід має бути цілісним. Бо коли в родині немає дітей, то що це за рід?