Птаха стояла ошелешена знанням, яке щойно приголомшило її. Стільки ж часу минуло – не одне століття, а Мирослад далі продовжував гру. Вона змінилася, подорослішала, і це сталося багато в чому завдяки Миросладу і так званій його загибелі теж. А тоді… Вона була юною, недосвідченою та шалено закоханою в світ неврів, який вважали майже досконалим…Отже, Мирослад вирішив, що, тільки «вмерши», зможе переконати її не лишатися назавжди у світі Вурдалаків.

– Учителю, а знаєте, в ті далекі часи, коли я була ученицею Мирослада, я доволі серйозно замислювалася над тим, щоб назавжди залишитися у світі Білих Вурдалаків. Бо вважала себе там потрібною, особливою, навіть всемогутньою. Я зцілювала такі рани, що у Яровороті чи якомусь із сусідніх світів навряд чи змогла б зцілити, бо мала б запитати дозволу. Я просто зцілювала, не думаючи про природний плин подій. І Мару я там жодного разу не бачила. Спокуса всемогутністю здавалася просто нездоланною, і якби не Мирослад… Виходить, він таким чином рятував мене від необачного вчинку.

Учитель Посолонь кивнув головою, погоджуючись.

– Ви це знали?! – чи запитувала, чи стверджувала Птаха. – Він вам про це розповідав…

Посолонь спохмурнів, став дуже серйозним і, дивлячись Птасі простісінько в очі, промовив:

– Ні, не знав. Він просто попередив, що ти надто вже переймаєшся долею смертних у Невридії. Навіть почала вчити їх дечому з забороненого у їхньому світі. А коли твоя переверницька наука завершилася, треба було тебе якимсь чином повертати назад, тобто додому. Силою заборонено. От і Мирослад, очевидно, придумав… Тобто якось зумів. Правда, ніколи не уточнював, як саме. Я й не запитував. Бо ти повернулася додому ціла та неушкоджена. І ті зміни, які в тобі відбулися, були тільки на краще. Я щиро дякував Миросладу, бо світ неврів змінив тебе. Ти стала мудрішою.

Птаха сумно кивнула. Вона зараз не стане переповідати Учителю, якою ціною отримала такий серйозний урок. От і маєш, безсмертна жінко, тільки-но переконаєш себе, що не залишилося у Всесвіті речей, які б тебе здивували, як раптом отаке… Але вона про це поміркує згодом і поколупається у своїй ранці потім, а зараз… Перевела розмову на інше:

– То Мирослад – рідний дід Остапа?

– Так, він його дід.

– Мені потрібно з ним зустрітися.

– Що ж, світлим безсмертним дозволяється за наявності згоди старійшини Мирослада входити у Невридію.

– Думаєте, він дасть згоду?

Посолонь тільки стенув плечима.

– Добре. Нехай. То ми можемо з ним поговорити і на нейтральній території. Але це конче потрібно зробити якнайшвидше, я наполягаю.

– Розумію. Мирослад хоч і надто зосереджений на своєму світі, та все ж добра людина. Я думаю, що він погодиться. Тим паче такий привід. Зрештою, схоже, настав час вам порозумітися. І нагода є.

Сказати, що Остап був спантеличений усіма тими подіями, що падали на його голову останнім часом, то нічого не сказати. Здається, якби небо врешті не витримало людського свавілля і смертного, і безсмертного, вирішивши впасти на землю й придушити усіх, то менше був би вражений, аніж від того щоденного шквалу оказій, які щедро сипалися на нього.

Уже навіть жалкував за тими часинами, днями, коли в його житті були тільки Птаха, Стриб, Учитель Посолонь, Яроворот із його мальвами та звичним укладом життя. Добрі сусіди, квітник під хатою, плантація з павуками-ткача-ми, лови вітру, які він любив чи не більше від порання на квітнику. Ні-ні, він ніколи не полював на тварин, він не зміг би навіть заради захисту підняти руку на безпомічне створіння, яке має таке саме право на життя, як і людина. Тому дивну любов Стриба до вбивства безпомічних тварин, яку не поділяла й Птаха, списував на той темний бік у душі господаря, який мусив якось проявлятися. Чоловік мав кудись подіти лють у серці, яке час від час кровоточило нею. Остап про це добре знав, навіть ліпше від Птахи. Бо від дружини Стриб волів це приховувати, намагаючись бути для неї довершеним. Коли Стрибог дивився в очі жертві й та вже знала, що на півкроку від кончини, то аж тремтів від збудження. Казав тоді малому служці, що інколи це навіть крутіше від ночі кохання з жінкою, солодше, дужче, п’янкіше. Запах чужого страху збуджував… Остап того шалу не розумів, але ніколи не залишав свого господаря в такі моменти наодинці. Бо інтуїтивно відчував, що він, звичайний смертний, той маленький острівець, постійне нагадування про Птаху. І це не дозволяло Стрибу вже зовсім скотитися в безодню темного шалу. Із часом Остап почав розуміти, наскільки крихкий той стан між темним та ледь-ледь світлим у душі Стрибога. Однак кохання безсмертного темного до світлої Птахи було настільки великим та могутнім, що цього вистачало для того, щоб тримати темряву замкненою.

В один день усе змінилося. Ні-ні, не в один день. Остап себе дурив. Так не буває, то наче повінь навесні. Вода щораз прибувала й прибувала, й врешті дамбу рве. Спочатку пішла його Птаха, кинула їх зі Стрибом наодинці. Птаха не витримала зрад, брехні, ошуканства. І Остап змирився, хоча і журився дуже, але не вважав це кінцем світу. Вірив: вона повернеться. А Стриб? Той просто збожеволів. Остап жалів чоловіка, досі не уявляючи, що можна страждати аж так. Птаха була жива і здорова, а той оплакував її, мов небіжчицю. А може, він оплакував тоді мертве кохання, яке врешті впало, змаліло під тягарем Темного світу, який таки взяв гору в душі чоловіка. І Стрибог також пішов. Остап залишився в Яровороті, чекаючи на повернення Птахи. А потім…

Його серце, душу, помисли заполонила юна дівчина з дивного світу Єдиного Бога, дівчина з неймовірно красивим ім’ям Мальва. Непередбачувана, кусюча, мов оса, котра навіть розмовляла словами-жалами, але робила це не зі зла, просто так у її світі було прийнято розмовляти. І Остап закохався. Вона впала в його долоні зіркою. Несподівано, мов сонячний зайчик. Спочатку в долоні, тоді – в душу. Досі такого з ним не траплялося. Бо він з першого погляду, з першого слова, мовленого нею, зрозумів: то назавжди. Мрія про далеку-близьку Квітку-Мальву дарувала наснагу, вона розгойдувала сни, гріла долоні, гоїла серце. Думав тоді: якщо комусь і судилося стати його судженою, то так воно і буде. Однак чи любитиме він її настільки сильно, як ту, яку лишень раз побачив і вже не забув. Наче знав її до того тисячу літ, наче вона вже колись належала йому, а він їй. І то не було схоже на жодне тілесне шаленство, про яке любили теревенити сусіди-чоловіки. Це було геть інше. Коли вона для тебе – то всі світи відразу і темні, і світлі. Рідна, найрідніша… І байдуже, чи він коли-небудь зможе до неї торкнутися, важливіше інше – він знає, що вона є, і тільки тому варто жити. Вона часто приходила у його сни, а вранці він тужив, бо сон закінчився і приходило розуміння: вона ніколи не полюбить такого, як він, – простого смертного з уже давно неіснуючого світу. Бо вона безсмертна, обрана служити світам та світовому порядку. А він? Ким він може стати для неї? Може, другом? Зрештою, він і на це згідний, бо коли любиш по-справжньому, то вистачає знати, що вона, хай і без тебе, але жива та здорова. Можна тільки допомогти їй у цьому – стати щасливою.

Коловорот подій закручувався далі. Мальва несподівано виявилася донькою Стриба, яку виховували прості смертні. Пані Птаха про це знала від самого народження Мальви, але чомусь нічого не розповідала Стрибогу. Той просто оскаженів, заледве не вбив ту, яку ще донедавна кохав дужче за життя, за батька, за матір… І все полетіло шкереберть. Все…

Прибита горем Мальва у Яровороті, її рука стискає його долоню, не відпускаючи від себе. І він не знає, плакати чи радіти від щастя. Так, то було справжнє щастя – бачити її біля себе, тримати за руку, гладити по голівці, як маленьку, коли вона прокидалася посеред поганого сну, розповідати казки, завжди добрі, світлі, яскраві… Цілувати подумки її сірі очі, кутики губ, так зухвало випнуті догори. А тоді вона пішла разом із Птахою. Він готовий був до того. Знав, що так станеться, бо вона обрана безсмертна, а він – лишень служка з Яровороту, звичайний смертний.