Птаха ледве стримувала сльози. Ноги просто нестерпно боліли, як і душа. З нею ще ніколи ніхто так не розмовляв. Її ніколи не називали невдахою. Була найкращою. А тут цей смертний бовдур сміє їй, великій безсмертній, вичитувати. Та хто він такий? То він невдаха, а не вона. Болотний довбень! Але той смертний бовдур, може, і не вмів читати думки, але те, про що подумала Птаха, зрозумів:

– Що? Образилася? Звикай. І не дивися на мене вовком. А ліпше слухай уважно, запам’ятовуй кожне слово, бо здохнеш тут. І не думай втекти назад. По-перше, втонеш у болоті, бо дороги не запам’ятала. А по-друге, якщо навіть пощастить і припустити, що не гав дорогою ловила і зможеш доплентатися до воріт, то знай: наші ворота тебе не випустять. Бо ти не маєш печаті тотему на чолі, ти наразі порожня, як моя баклажка зараз.

І він перевернув порожню дерев’яну фляжку, показуючи, що в ній і справді немає ані краплини.

Птаха мовчала, вона хоч і була розгубленою, сердитою і трохи наляканою, але не слабкою. Краєм ока помітила, що на ліс опускалися сутінки, отже, у відключці після купелі у болоті вона пробула півдня. Ні, вона так легко не здасться, вона мусить тут вижити, хіба вона не донька своєї матері, хіба вона не Птаха?

– Пробач за невігластво, – казала чітко, карбуючи кожну голосну в слові та дивлячись простісінько в очі Миросладу. – Надалі старатимуся виконувати слухняно всі твої накази. А тепер можна і в дорогу. Сутеніє…

Мирослад блиснув задоволено очима. Так, мала була не з простих чи випадкових. Посолонь мав слушність, коли казав, що з нею поводитися жорсткіше, бо всесильність навіть найдобріше серце може перетворити на твердий камінь та черствий позаторішній хліб.

– Радий, що не скиглиш, але навіть якби скиглила, то це тобі не допомогло б. Зазвичай більшість ваших уже в перший день просяться додому. Знай, я не жартую зараз, якщо захочеш насправді отримати знання – учися чути, інакше… Згинеш, якщо не в баговинні, то дикі звірі в пущі розірвуть, бо їм насправді наплювати безсмертна ти чи смертна. Вони відчувають твою сутність, а вона поки що чужа для них. Мусиш стати своєю, і тоді цей світ не тільки подарує тобі тотем, а й відпустить додому.

Птаха навіть половини зі сказаного не второпала, однак про всяк випадок запам’ятала. І недаремно.

Сутеніло. Темрява опускалася на світ Білих Вурдалаків як cкрадливий злодій, щойно було видно – і враз очі заслонило млою. Птаха майже забула, що таке ніч, тому що з того часу, як потрапила в Яроворот, з нею не бачилася. Але не боялася її. Бо спомини про цей час доби в світі Чотирьох Сонць були приємними. Аметистове небо, всіяне блискітками, мамині казки про перемогу добра та про притичини великих воїнів. Мама любила повторювати, що сутність бога схожа на нічне зоряне небо. Якщо навчишся дивитися на світ тисячами зірок-очей, то станеш ним. Та ніч у світі Білих Вурдалаків, яка мала от-от наступити і до її приходу готувалося все живе і неживе, видавалася їй вже не такою добросердою панею. Птаха мовчки й насторожено брела за Миросладом, зігнувшись навпіл над його слідами, намагаючись трапити у них. І, може, добре, що настільки прискіпливо вдивлялася собі під ноги, не помічаючи вогників з двох боків, які раз по раз блимали. Одні заклично загравали з нею, і якби не була заглиблена у сліди, то могла б навіть спокуситися на їх мелодію, а ті, що зліва, збоку лісу, в який вони знову повернули з болота, були не такими добросердими, навпаки – блимали грізно… Несподівано Мирослад зупинився мов вкопаний перед невисоким пагорбом, зарослим ялинником та густим ожинником. Приклав долоні собі до рота та викликально загорланив, мов пугач. Йому відповів хтось із гущавини вовчим виттям, і раптом нізвідки поруч взялися двоє здоровенних, у людський зріст, білих вовків. Перелякана Птаха кинулася по захист до Мирослада. Серце голосно гупало, в горлі пересохло, вона згадала попередження про те, що якщо не навчиться ставитися з повагою до світу неврів, то її загризуть дикі звірі. Але ж це несправедливо, не за правилами, адже вона щойно нині в світі неврів з’явилася і навіть не пробувала пожити за правилами цього світу. Вона хоче жити, дуже хоче жити. І раптом у себе над вухом почула сміх Мирослада. Чекала будь-якої реакції з його боку, але не такої. Він обережно розтулив руки дівчини, які залізними кліщами тримали його за пояс. Поставив її поруч з собою, взяв за руку:

– Знайомся, Птахо. Це діти Невридії – звичайні смертні вовкулаки, оборонці входу у Милоград – головне поселення світу Білих Вурдалаків.

Птаха перелякано роззиралася. Вовками виявилася рослі чоловіки, зодягнені в шкури білих вовків.

– Йменням Сварожого кола вітаю вас, – пробелькотіла тремтячим голосом Птаха.

– Хай береже тебе батько Род, безсмертна, і тебе, старійшино роду Миросладе! І дарує вам життя довге і життя погідне, – майже в один голос відповіли чоловіки.

Тоді один із них витягнув звідкись з-під довгої вовчої шкури мисливський ріг, можливо, ріг тура, і затрубив у нього, затрубив не просто гучно. Бо в тій мелодиці Птасі вчувалася своя тільки в цьому світі знана давня мова, давніша від мови символів, мови людського голосу. І враз просто на очах пагорб, що, здається, затуляв півсвіту, почав рухатися. Тепер вона розуміла: те, що спочатку здавалося горою, на якій і за якою лишень непролазні хащі, було добре замаскованим входом у поселення неврів.

– Милоград, – сказав із гордістю в голосі Мирослад.

І перед збентеженою та здивованою Птахою, яку важко було чимсь новим вразити, бо вона вже бачила і світ Вередів, і світ Безконечного Океану, відкрився зовсім інший світ, не схожий на ті, в які вона потрапляла. Ще не знала, як той світ поведеться з нею, але зустрічав він її, чужинку, не зовсім лагідно.

Вони йшли темними вуличками Милограду. Де-не-де у невеликих круглих віконцях низьких біленьких хатинок, що тулились одна до одної, горіло тьмяне світло, наче від свічки чи каганця. Подумала Птаха про перо жар-птахи, яке одне могло освітити все селище. Але мовчала, бо, здається, мовчання тут і справді було золотом. Мирослад привів її до одної з осель, майже в центрі селища.

– Це моя хата. В одній кімнаті ночуватиму я. Інша, через сіни, тепер твоя. У ній знайдеш усе необхідне. А зараз спати. У нас рано лягають і рано встають, разом зі світлом. Навіть раніше від сонця. Завтра твій перший день у Милограді.

– Завтра перший день навчання, – для чогось пробубоніла собі під ніс. Мирослад почув.

– Ні, дорогенька. Другий. Твоє навчання вже розпочалося, тільки-но ти ступила на землю Невридії. Завтра продовжимо…

Птаха зайшла до невеличкої кімнати. Десь три на чотири метри – не більше. Маленьке віконце, низька стеля. Подумала, що Мирослад, напевне, головою впирається в неї, якщо навіть Птаха, коли захоче та гарно підстрибне, зможе дістати стелі. Долівка мазана глиною, стіни – білим вапном. Дерев’яна широка лава вкрита сіном, а те рядном, подушка набита сіном. Ще одна ряднина складена на дерев’яному стільчику. Напевне, замість ковдри, здогадалася дівчина. «А хто казав, що буде легко?» – запитував внутрішній голос. Ніхто не казав. Вона просто думала, що до неї й тут, як в інших світах, будуть ставитися з повагою, наперед знаючи, що вона безсмертна. Розуміла тепер, чому жоден безсмертний, котрий колись був тут на навчанні, не любив згадувати-розповідати про вишкіл у світі Вурдалаків. Навіть більше: люди уникали цих спогадів. Неврам було байдуже, обрана ти чи ні, світла ти чи темна. Світ Білих Вурдалаків мав свої закони, і вони вважалися непохитними, мов віра про вищий порядок, що тримає всі світи на собі…

Хоч і ноги нестерпно пекли, та все ж сон та втома миттєво зморили Птаху, тільки-но її голова торкнулася подушки. Уранці прокинулася від жахливого болю в ногах. А біля ліжка її вже чекав глиняний горщик з їдкою смолянистого кольору сумішшю всередині. Ткнула туди палець. Здогадалася. Почала ту мазюку втирати в ноги, і, на диво, біль доволі швидко відступив.