– Та, що говорить прадавньою мовою, – покликав її обережно старійшина. – Ти жива? Ми можемо встати?

– Жива, – відповідала тремтячим голосом Птаха. – Можете встати та йти зустрічати полонених. Тих, кого андрофаги не з’їли…

Стрибог і сам не розумів до кінця, що відбувається з його душею. Отою безсмертною, отою чорною-пречорною. Ніяка вона не чорна, як би там батько не старався його, а ще більше себе, в цьому переконати чи навертати, ставити обличчям до безодні. Це була вже не душа того страшного та жорстокого Стрибога, котрий колись не знав Птахи, який ще не вмів кохати, мав серце замкнутим, запечатаним. Смертні називають душу, яка подорожує у снах, вед-огнем. Його душа разом із тілом уже давно є суцільним вед-огнем, бо, здається, він сам нічого не контролює. Наче хтось робить це за нього: веде, наказує, примушує, карає. Завжди хтось: батько, мати, Птаха, а тепер ще й оце чарівне й рідне комаша – його донечка Мальва. Так, ця мала бешкетниця, нестерпна, язиката, вредна, надто категорична, що несподівано з’явилася у його житті і, здається, так вчасно. З’явилася й заповнила собою ту пустку, яку залишила Птаха, коли пішла, коли зрадила.

Мальва. Сірооке мишенятко, вертке та неспокійне, відкрите і водночас настільки втаємничене, що навіть найсильніший серед темних, батько Мор, не може її прочитати. Єдине нині живе створіння, заради якого ладен на все. Навіть сумнівався трохи, чи добре зробив, що привів її у свій світ. Вона не дуже вписувалася в нього. Так, мала в собі багато темного, бо хіба може бути по-іншому, вона ж донька темного, онука та правнука темного. Але мала в собі і стільки світлого, що аж хотілося замружитися, коли надто довго дивився в її очі. Правду кажуть, світло найліпше видно в темряві, й отой дисонанс, який внесла вона у світ Відтіні, коли з’явилася, не помітити було неможливо. Батько Мор пообіцяв сину, що все виправить. Він ще не такі світильники вимикав. Правда, за допомогою насильства, але… Чи можна погасити сонце без наслідків для того, хто намагається? Питання. Зрештою, це випробування Мальві таки на користь, як і знання, що вона отримає у світі темних.

Сьогодні йому наснилася Птаха. Стояла мовчазна, далека, чужа. Чи то була та сама жінка, яку він палко кохав? Запитував себе. Ні, не так. Він досі кохає. І несподівано для себе зрозумів, що вже давно простив їй те, що вона ховала від нього багато літ Мальву, те, що пішла тоді, не попрощавшись, і те, що дозволила йому так ницо впасти. І ось він тепер мов паралітик безпомічний, бо врешті зрозумів, що не вміє жити без неї. Він розучився і не хоче починати знову. Усі його намагання, дії, вчинки, на які спромігся після Птахи, якийсь беззмістовний феєрверк невдач, безглуздя, дурощів і тільки…

Птаха. Ідеально-правильна жінка, яка може належати і душею, і тілом лишень одному чоловіку. Казала йому, що народилася ще й для того, щоб запізнати справжнього кохання. І її справжнє кохання – то Стриб. Її коханий Стриб. Коли згадував ці слова, ставало соромно. Він так легко їй зраджував, переходив з одного світу в інший, з одного боку на інший, від одної жінки до іншої, правда, тільки тілесно, та все ж… Тепер знав, що і це неправильно. А вона? Вона однолюбка в усьому. Ненавидів себе ще дужче за слабкість таке думати.

Шалена думка влітала в голову: а якби він її вбив тоді у квартирі смертних батьків Мальви, чи було б йому зараз легше і його вед-огонь нарешті перестав би блукати вночі? О, було б ще гірше! Добре, що не вбив. Хтось сильний та владний вихопив її з-під дії закляття в останню мить.

Хтось!

Хто?

Це також гризло. Не менше ніж те, що Птаха для нього тепер назавжди втрачена. Чи простить вона йому? Напевне, простить. А може, вже й простила. Бо вона ж ідеальна. Справді досконала. Та чи прийме назад після того, що він накоїв? Не прийме. Усе тому, ЩО ВОНА – БЕЗДОГАННА.

А може, він помиляється? Може, Птаха не така вже й довершена, чесна та порядна? Мусить бути й у неї зворотний бік? Часто тішив себе такою ілюзією. Тому й приходив сюди, у світ Загублених, щоб згубитися хоч трохи у собі. А ще сюди його вело бажання віднайти того, хто врятував Птаху. Здавалося, коли він знатиме, хто це був, стане легше. Але чи стане коли-небудь легше від знання того, що хотів смерті тій, котру любить досі. Любить дужче, ніж батька, матір, усі світи вкупі? Чи простить він це собі?

Нізащо!

Ніколи!

Це знав… Як знав й інше. Оце самопоїдання і робило його іншим, не схожим на жодного з темних. Він досі кохав, кохав світлу, попри купу обставин, непередбачуваних подій, власних помилок, образ та недомовок, продовжував любити. Те почуття його виїдало. І тому він зараз тут. Бо чомусь, дивлячись на власну доньку, він думає не про її матір, а про Птаху. Це нестерпно.

Світ Загублених. Світ Оракула. Він уже не раз поривався знайти цього чоловіка. Можливо, він допоможе? Порадою, думкою, пророцтвом… Але щоразу стримувався. Це не дуже добре – зазирати за ширму майбутнього, навіть для безсмертних. Це не дуже добре – копирсатися в ранах минулого, навіть для безсмертних. Бо й Числобогу, який рахує дні наші, не завжди дозволяється відхиляти цю завісу. Зрештою, хто він такий, щоб Оракул відповів на його запитання? Тільки один із безсмертних, навіть не старійшина чи володар світу. Але все одно вперто навідувався у світ Загублених, де мешкає Оракул. Бо також вважав себе загубленим.

Уперше коли сюди потрапив, то був здивований тим, що відкрилося йому. Світ без світу. Велике ніщо, заповнене нічим. Тут немає ні простору, ні часу, ні відстаней, ні реальності. Можна бути водночас тут і можна бути водночас за мільйони світів звідси. Варто тільки правильно скерувати хід своїх думок-бажань, і той, на кого спрямуєш думки, якщо вважатиме за потрібне, з’явиться. Але це буде ілюзія. Майже досконала, однак ілюзія.

Знав й інше. Можна було цілу вічність протупцятися на порозі Оракула, так і не наважившись увійти, а можна було безкінечно його гукати, а він усе одно не відповість, бо твоя загубленість не для тебе. То чому ж він вперто приходить сюди? Стоїть і думає про своє, так і не наважуючись покликати Оракула, поговорити з ним, спробувати віднайти порозуміння, бодай із собою. Бо той, хто не стукає, ніколи не знатиме, чи йому відчинять.

Час тут був так само безликим, як і простір довкола. Ти впадав у нього і випадав із нього. Скільки б тут не перебував, повертався назад, не втративши в реальності ані хвилини.

– Ей, безсмертний! Ти ще скільки беззмістовно будеш сюди приходити та по-дурному стояти? – чийсь голос, хрип луватий та трохи втомлений, зазвучав у голові. – Ти мені вже набрид. Переминаєшся, мямлиш щось там. Скиглиш. Збиваєш з ритму весь світ. Або заходь, або вшивайся. Але ліпше буде, коли зайдеш. Бо, може, тоді врешті відчепишся від мене і від світу мого також. «Загублені шукають порятунку», – кажуть світлі. Погоджуюся, бо тут його знаходять, бо їм тоді дарується мета. Ну то що, надумав?

Стрибог здивовано роззирнувся. Голос, що говорив з ним, міг належати й Оракулу, а міг комусь й іншому. Але хто він такий, щоб його Оракул до себе в гості кликав? Невже це йому видається? Марево! Докотився, як каже Мальва.

– Сам ти марево! Ну, – голос нетерпляче загудів. – Може, припиниш забивати голову дурними сумнівами. Поки не наважишся їх озвучити вголос, не знатимеш, чи існують на них відповіді. То що? Заходиш, чи далі я слухатиму одноманітну балаканину вмираючого сумління? А в тій твоїй теперішній агонії можна вмерти й відразу, а можна мучитися вічність. Сам знаєш. Ну то що?

Сказав перше, що прийшло на думку:

– Можна увійти?

– Нарешті, – хриплий голос затремтів від задоволення. – Заходь. Бо без цих слів я не можу тебе до себе затягти і підказувати не можу, хіба що натякати. Очі заплющ і в голові порахуй до трьох.

Стрибог порахував. І стояв, тупо чекаючи наступних вказівок.

– Ну, шо стоїш, мов баран? Тепер маєш зробити крок вперед та відкрити очі.

Стрибог так і зробив і далі стояв мов вкопаний із заплющеними очима.