Мирослад після бою наче крізь землю провалився. Серед убитих його не знайшли. Казали неврійці, що кількох воїв і серед них Мирослада вороже плем’я андрофагів взяло в полон. Багато чужинців полягло від рук неврів. Тут були рани і від сокири, і від булави, та найбільше пошматованих звіром. Вразив Птаху зовнішній вигляд нападників. Ті були покриті густою шерстю, навіть кисті рук та ступні ніг. І те, що спочатку Птаха прийняла за шкури тварин замість одягу на плоті нападників, виявилося просто їх тілом. Очі мали вузькі та маленькі, які заледве проглядалися з-під кошлатих брів. Полонених неврійці не брали, без жалю добиваючи. Тоді усіх мертвих – і своїх, і чужих – зібрали і тихо кинули в бездонну болотну твань. Болото для неврів – то і смерть, і життя, і цвинтар, і колиска. Бо пращури бережуть своїх нащадків, тому болото таке прихильне до неврів.

Увечері на обряді жертвоприношення довкола жертовника було розпалено стільки багать, скільки неврів загинуло. Біля кожного вогнища зібралася купка родичів, які мали скласти Роду подяку за те, що дарував життя, і за те, що вчасно його забрав. Так, вчасно. Неври вірили, що життя і смерть завжди приходять вчасно. Ніхто не плакав, не голосив від горя. Не було тут прийнято показувати перед усіма свою слабкість. Хоч очі рідних, чиї діти чи батьки загинули, видавали їх. Коли молитва була закінчена, неври не розходилися, наче чогось чекали. Усі дивилися на неї. Вона сиділа скраю, на звичному місці. До неї підійшов один зі старійшин роду, Лет, сина якого вона врятувала. У неврів у племені не було одноосібного керівництва, як то спочатку вважала Птаха. Була Рада старійшин, яка вибирала поміж собою наймудрішого. Наймудрішим вважався Мирослад. Однак усі свої дії він завжди узгоджував з Радою старійшин.

– Панно, – звернувся Лет до Птахи, чи не вперше голосно, щоб усі чули. – О велика жінко, та, що говорить прадавньою мовою, тією, якою говорить батько Род. Та, що осідлала велику Птаху-Магуру, Птаху доблесті, слави мирської та немирської, ми чекаємо твого завершального слова, твоєї молитви за убієнних і живих. Тобі було дане слово від великих говорити з нами. Недарма ти прийшла у нашу землю. Ти маєш благословити наш рід піснею слави, і тоді жоден ворог не посміє напасти на наше плем’я і наші рідні, полонені, повернуться живими та неушкодженими. І сказано у пророцтві неврів: «Прилетить біла жінка на крилах Птахи-Слави, омиє рани мертвих живою водою, і оживуть вони, омиє рани мертвих мертвою водою, і зрадіють їхні душі в дорозі до вирію».

– Прошу тебе, жінко, та, що, говорить прадавньою мовою, прамовою, співай!

І вона навіть не стала відмовлятися, просто від згадки про Магуру відчула, як всередині починає народжуватися музика та закручуватися вихор. І з самого серця виростають сильні та могутні крила.

Птаха-Магура співала про доблесть та честь, про силу й відвагу, про те, що всі справжні й відважні вої завжди потрапляють у вирій. І пісня-молитва туди їх спровадить, і вітер ту пісню назад повертає, і впаде та пісня на голови ворогів, і затулить їм очі, вуха, роти, зав’яже ноги та руки. І всі полонені сини повернуться назад до роду, де лежить сваржень жертовний, де чекають на них рідні.

Пісня вмовкла, і неври, піднесені та щасливі, упевнені в завтрашньому дні, розійшлися по домівках.

– Старійшино Лет, – окликнула чоловіка Птаха, бо той також уже збирався додому.

– Ти хотіла мене щось запитати, Птахо-Жінко? Питай.

– Так. Про Вчителя свого Мирослада. Він повернеться, правда ж?

Старий сивочолий чоловік сумно зітхнув:

– Ніхто не знає. Бо мало хто повертається з тих доріг.

– З яких доріг?

– З полону.

– Але ж ви сильні та спритні. Ви вмієте те, чого не вміють андрофаги. Ви володієте мистецтвом переверництва, знаєте краще ліс.

– Не краще. Ліс наш приятель і друг. Однак наші серця припнуті назавжди пуповиною до Милограда. Андрофаги – блукаючі створіння. Вони живуть сьогоднішнім днем, не зазираючи в майбутнє, не озираючись у минуле. Для них домівка – то кущ бузини та крислатий дуб, нора звіра, барліг ведмедя. Вони інші. Їм не потрібно мистецтво переверництва.

– То ваші полонені, що з ними станеться, якщо?…

– Не має нічого гіршого, аніж потрапити в полон до андрофага. Це гірше від смерті. Смерть у бою для невра то честь, бо він насправді не помирає, а стає частиною світу своїх дітей, онуків, дідів, прадідів. А в полоні у тебе мало шансів повернутися додому, бо андрофаги спочатку тебе підступно оглушать, тоді дадуть напитися напою з ягід забуття, коли ти і рухаєшся, і говориш, а свідомість маєш замкнену, зв’язану. То робиться спеціально, щоб ти не скористався даром переверництва.

– А тоді?

– А тоді тебе приносять у жертву жорстокому богу.

– Богу?

– Так. Андрофаги мають свого бога. Вони вважають, що їхній бог живе не на небі, не під землею чи в болоті. Їхній бог живе всередині андрофага. І, щоб втішити його, завоювати приязнь бога, слід принести кровну жертву. З’їдаючи свого ворога, ти забираєш його силу, даруючи її і собі, і богу. О жінко, що знає прадавню мову, ти не мусиш з цього приводу журитися. Ти так багато для нас зробила. Помолімося нашому Роду, і він, якщо матиме для цього сили та натхнення, допоможе полоненим знайти дорогу до рідної Невридії.

Так, вона знала ту мову, якою говорив її світ та багато світів. І тут уперше вона зрозуміла важливість не тільки мовчання, а й слова. Воно лікує у повній тиші й, напевне, може й убивати.

Проте таких заклинань вона не знала та й не хотіла знати.

Вранці Птаха веліла старійшині зібрати усіх мешканців Невридії, які були в Милограді. Попросила щось з одягу чи речей вбитих та похованих у болоті андрофагів. Із тим було важче. Усі речі тих істот охайні та забобонні неври скидали в болото, щоб не накликати до себе назад лиха. Однак усе ж дещо вдалося роздобути. Це череп людини, який був на шиї одного з убитих андрофагів, мов прикраса чи, може, рангова відмітка. Як би там не було, однак той череп, коли переносили до болота мертві тіла, випадково зачепився за огорожу одного з крайніх будинків поселища. Його знайшов маленький трирічний хлопчина і використовував для забави. Мати це помітила, однак ще не встигла викинути в болото. Але череп міг належати і не андрофагу. Тож коли його принесли Птасі, то, звісно, переповіли їй ці побоювання.

Вона гидливо взяла до рук череп. Закрила очі. У голові яскраво постала картинка: зарослого старого андрофага вбиває його син, стинаючи тому голову чимсь схожим на меч. Андрофаги поїдали не тільки полонених, яких приносили в жертву богу, тобто собі. Андрофаги поїдали і своїх рідних, тих, кого вважали вже старими та немічними, тягарем для племені, однак такими, що багато знають, і для того, щоб знання не пропадали, ті з’їдалися. А череп батька ставав для сина оберегом. Птаха бридливо скривилася, однак не стала про це розповідати неврам. Лишень повідомила куцо: «Підходить».

А потім вона поклала на жертовник сухої глиці, дубових та букових гілочок, які довго горять. Поверх цього – череп. Перед жертовником намалювала знак:

Запалила вогонь на жертовнику, крикнула всім стати навколішки і простягнути руки до неба. Сама ж вступила в центр намальованого символу і заговорила майже нечутно:

Люди не посміли навіть слово мовити чи голосно зітхнути. Майже побожно вслухалися в дивну мову жінки, якої не розуміли, бо говорила вона прамовою перших. Небо враз закрили хмари. Десь удалині загудів грім. І гроза, і грім, і блискавиці не зачепили Милоград, йшли боком. А Птаха шепотіла й шепотіла, задерши голову до неба. Здається, всі втратили лік часу, але коли отямилися, то раптом перед очима відкрилося таке. Знак, який намалювала червоною глиною Птаха біля жертовника, був наче випечений чимсь гарячим. Сама дівчина лежала в центрі того знаку з розпростертими руками та широко відкритими очима. Жертовник погас. На ньому залишився тільки попіл.